На уходах - Чайковський Андрій

Тарас помарширував зі своєю сотнею. Він був дуже з того радий, що товариші так його обстоювали і що старшина виявилася такою твердою і рішучою.

Того самого дня Кабиця з жінкою і сином вибралися в степ із табору. Жінка плакала, бо не була певна, чи доїдуть до Канева. Гриць затискав зуби зі злості і погрожував кулаком таборові. Він не вважав себе винним у своєму вчинку.

IX

З того часу життя в таборі пливло своїм спокійним річищем. Всі працювали невпинно, ніхто не ремствував. У кожного була надія, що згодом усе впорядкується, тоді всі відпочинуть і заживуть своїм життям. Половина хат стояла готова, вимащена і пошита. У вікна повставляли оболонки з заячих шкірок, виправлених на сирівець. Згодом треба їх буде заміняти міхурами, що їх тепер ще не було.

Довкола селища стояв досить високий вал з глибоким ровом. З весною треба було поставити частокіл, а поки що восени насадили на валу тернини і шипшини. Та цього Тарасові видалось замало. Треба на чотирьох кутах поставити городки, начебашти, з яких можна б обстрілювати рови вздовж. Та тепер не можна було цього зробити, бо вже пізня осінь настала. В одному місці під валом збудували великий льох, де складали бочки з медом, назбираним у лісі, порох тощо. Тепер Тарас ходив до лісу з товаришами на полювання. І так минав час. Ніхто й не помітив, як наблизилася зима. На святу Покрову випала погода. Уходники зібралися на майдані і тут відчитали собі молебень. Тоді сивоголовий Кіндрат Муха промовив до громади:

— От лише півроку минуло, як ми з Божою допомогою поселились у цьому раю. Ми здобули те, що маємо і що нам ще Господь поможе придбати своєю невсипущою працею без нічиєї кривди. Бог нас поблагословив, і ми можемо спокійно зимувати у цім затишнім кутку. Згодом ми доконаємо решту. Та кажу вам, мої діти, що не було б нам Божого благословення, коли б не було між нами взаємної братньої любови, до якої нас Ісус Христос, наш Спаситель, покликав. Моє серце кривавилося, коли мені довелося прогнати звідсіля Кабицю. Не так мені його було шкода, як його жінки та дитини. Але Бог мені свідок, що я так мусив справу вирішити. У Святому Письмі написано, що коли око твоє спокушає тебе і на гріх наводить, то виколи його, бо краще тобі втратити око, як мало б твоє тіло піти в пекло. Кабиця був непослушний бунтар, хотів усю громаду роз'єднати і до нещастя привести. А вже два рази мали ми нагоду переконатися, що лише слухняністю старшині і єдністю ми обминули татарської неволі. Тепер ми безпечніші, як були спершу, але це нам нічого не поможе, коли не будемо пильнуватись. Ось ми тепер трохи спочинемо, та недовго. Нам треба молотити та молоти.

— Ми з весною млин поставимо, — обізвався Петро Книш, перший тесляр між уходниками, — коли не на річці, то поставимо вітряк.

— Боже помагай, — каже Муха, — ми звеземо взимку дерева на решту будівель, щоб у кожного була хата, але перша наша робота буде поставити на цьому місці, де ми тепер молимося, церкву. Коли б я до цього не дожив, бо мені вже небагато належиться на цьому світі, то це я сам складу на серце, мої діти, як святий обов'язок. Церква мусить бути, а до неї привеземо собі панотця з Канева. У нас родяться діти, старші доростають, вінчати пора, а так жити новобранцям без Божого благословення, то не дай Господи.

— Добре, діду, поставимо церкву.

— Тепер, мої діти, коли так загосподарювались, коли ми тут не маємо над собою ні старости, ні пана і ми всі рівні, то зараз виберемо собі старшину. Ви нас вибрали ще в Каневі. Може, ми вели діло не до ладу, то ось ми всі перестаємо старшувати, вибирайте інших.

— Не треба нам інших, — каже один, — старшуйте ви й далі, а що ви добре вели діло, то видно з того, що ми починали з нічого, а тепер ось що придбали! Без вашої мудрої голови були б пропали в степу, мов мишенята.

— Згода! Згода! — гукали уходники в один голос.

— Мені б уже спочити пора та за піччю полежати. У мене вже ні голова, ні руки не ті, що були раніше, та коли вже така воля громади, то я послухаюся і послужу вам, якщо не руками, то старою головою.

— Здоров будь, діду, і орудуй далі! Ми всі слухатимемось!

Уся громада розійшлася по домівках, рада і бадьора.

Тарас ходив часто зі своїми товаришами в ліс. А звіра всякого у лісі було багато. Тепер, під зиму, стягався він із степу до лісу, де було безпечно. Були тут ведмеді, лиси, рисі, куниці, дикі коти. Все це — дороге хутром, на яке був великий попит у торговців. Тарас вибирав щораз іншу смугу лісу, розставляв своїх хлопців рядом, і так переходили ліс з рушницями і луками. До того вибирав Тарас таких, що добре стріляли й кидали ножем у ціль. Хто, було, не вцілить з лука на тридцять кроків, а ножем на десять в "око", то такого не брали, хоч би й як просився. Такі полювання були дуже корисні. Зараз на місці здирали з убитого звіра шкуру, приносили до села і сушили на вишці. Але такі лови не обходилися й без пригоди, не раз і кривавої.

Ведмедя, рись, дикого кабана небезпечно було поранити. Вони, коли відразу не гинули, то кидалися люто на мисливця, і горе тому, хто не вмів з дороги зіскочити.

Одного разу лучник поцілив на дереві рись, та лише її поранив. Рись, незважаючи на те, що в її боці стирчала стріла, скочила з дерева на сміливого ловця і вчепилась кігтями в його кожух, а зубами добиралася до горла. Ловець кричав несамовито і оборонявся щосили. Піймав звіра за горло і намагався держати його якнайдалі від себе. Рись вхопила його кігтями за обличчя, а зубами зловила за руку. Ловець почув, як кров залила йому лице. Інші прибігли на поміч, та не знали, як оборонити, бо стріляти і кидати ножем було небезпечно, а приступити близько таки боялися. Аж прискочив Тарас, схопив рись ззаду за потилицю і проколов ножем. Ловець аж зомлів з болю, йому перев'язали рани і повели додому. Довго мусив він від того лікуватися. Кіндрат Муха хотів після того заборонити хлопцям ходити на полювання. Тарас насилу переконав старого, що до такого мусить кожний звикнути і навчитися, а опісля будуть обережніші. Але Кіндрат наполягав, щоб кожного разу з молоддю йшло кілька старших досвідчених уходників.

Настали довгі зимові ночі. То ж то було весело. Молодь сходилася з усякою роботою до кількох хат на вечорниці. Тут оповідали собі всячину, гарні цікаві казки, загадували загадки, то знову пісеньок співали навперемінно, геть аж опівночі серед жартів та сміхів розходилися по домівках. А як прийшло Різдво, то ходили колядувати і вигадували всяку сміховину: переодягались за ведмедів, оленів та лисів, за татар і турків, яких у Каневі бачили.

До цього окопаного чотирикутника вели двоє воріт зі сходу, від річки, і від заходу, від лісу. При воротах стояла сторожа, котру посилав Журавель по черзі. Уходники знали, що деколи і взимку татарва набігає. Ворота були зроблені з сильних колод. Стояла тут також бочка зі смолою. Вона була від села закрита так, що коли б її запалити, то село було б у сутіні, а світло йшло б назовні та освічувало те, що за воротами.

Наближалась весна, якраз роковини, коли уходники примандрували сюди з рідного Канева. Тоді нічого тут не застали, а тепер вони забезпечені оселями, куди старостинська рука не сягає.

Ще було морозно, як сокирники взялись обрубувати дерево, що взимку понавозили. Треба було поспішати, поки ще весняні роботи не настали. Насамперед поклали основу під церкву і попівство. Цього домагався Кіндрат Муха. Попідправляли по степу фігури і позавозили все потрібне до городків. Того було треба, як лише вийдуть люди в поле орати. В Середопістя послали людей до найближчих міст для закупівлі того, чого їм не вистачало. Вони мали заглянути і в Канів, щоб намовити панотця та закупити приладдя церковне. Поїхала ціла валка з возами. Треба було привезти каменю до млина, який Книш брався поставити.

Тарас узявся знову вчите свою сотаю і гарцював з нею по степу.

Одного дня зустріли в степу якогось чоловіка. Він був обдертий, аж голе тіло через діри сіряка світилось. На ньому не було зовсім сорочки, на ногах подерті постоли. Вдавав з себе знеможеного і скаржився на голод. Зараз обступили його хлопці, дали хліба та в'яленого м'яса, яке взяли для себе. Чоловік розказував, що втікає з татарської неволі, що не може знайти ніде захисту, що доведеться в степу загинути. Хоч як жаль було Тарасові бідного чоловіка, та чогось не злюбив він його. Гривко, лиш чоловік поворухнеться, їжив шерсть і вискалював зуби. Це наводило Тараса на підозру. До того ще в незнайомця було руде розкуйовджене волосся на голові і щетиниста борода. Але годі було такого бідного кидати в степу, то вони й запросили його до селища, поки не вибереться в дальшу дорогу. Тарас помітив у нього "недобрі" очі, які завжди косив, як з ким балакав.

Чоловік назвав себе Максимом Недоїдком з Канева. Як хлопці сказали, що його не пам'ятають, бо там зовсім нема Недоїдка, то він поправився, що, мовляв, він не з Канева, а з Кременчука. Як він наситився, то став дуже говірким. Радів дуже, що йому селище по дорозі трапилося, і почав пильно про нього розпитувати. Питав, скільки душ живе, як люди забезпечилися від татарських набігів, чи є в них зброя.

Добродушні хлопці почали наввипередки йому розповідати, поки Тарас цього не заборонив:

— Мовчіть, не ляпайте язиком. Цього невільно перед сторонніми людьми говорити.

Недоїдок поглянув люто на Тараса:

— Хіба ж я сторонній, не свій, не такий хрещений, як і ви?

Тарас помітив цей страшний погляд, але не злякався.

— Чоловіче добрий, не говори багато і не допитуйся. Ми тобі дали їсти, і коли хочеш, то і в наше селище поведемо. А поки старшина не вирішить, чи тебе можна прийняти до громади, то ти не наш.

Недоїдок змовчав. Тарас помітив у нього за мотузяним поясом ніж.

— Можеш, чоловіче, ще проспатися, бо ми ще не зараз вертатимемось.

Недоїдок таки зараз ліг на траві і заснув. Хлопці вели далі своє навчання.

— Навчіться вже раз держати язика за зубами, — говорив Тарас до товаришів, — хтозна, хто це? Хіба ви не чували, скільки то харцизів, пройдисвітів вештається по степу. Може, його хто послав до нас як шпига, щоб усе розвідав та навів на нас уночі непроханих гостей.

— То найкраще було б лишити його тут, поки спить, і вертатися нам самим.

— Я міркую, що ні.