Вогник далеко в степу - Тютюнник Григір
Тепер десь у небі дзвонить...
Тітка Ялосовета лізе на піч і, зітхаючи, каже звідти ще раз:
— Ловка...
Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом і-степом, — ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, то десь попереду, то позаду нас, — ми придумали розкладати звечора, як повертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лісу. Роз палимо хмиз — полум'я шугає аж під дроти на стовпах — гріємося біля нього, обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта, ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко. А він осьо, за гони від нас. У дощі вогонь загасав. Коли ж підмерзло, знову жеврів шосвітанку. Поминувши йoro, ми ще довго оглядалися і вигукували:
— Видно, дивіться!
— І досі видно!
— О, немає, сховався...
І нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попереду вже виднілося містечко і вогники, де інде розкидані по ньому з вікон.
Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемо ся згори, до нашого посеред степу над шляхом і попереду— в містечку.
Мені часто сниться страшний сон: ніби в хаті уже стоїть білий ранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку, сніданок, що група наша вже йде містечком, горланячи "Дальневосточную", а мене на "шкентелі" немає...
Одного разу прокинувся, а в хаті справді ясніє од вікна м'яке біле сяєвце. Припав лобом до шибки — біло надворі, а небо чорне, ані зірочки по ньому, ані просвітку, хоч малого. Ні, не схоже на те, щоб розвиднялося. Ми з Василями вже примітили, що небо, тільки-но по чинає братися на світанок, спершу сивіє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях від обрію до обрію. Трохи перегодом угадується над степом несмілива тиха про синь, і тоді кожен кущик при дорозі видається здалеку людиною...
А все було просто, і маленька давня радість лоскотнула мені в горлі: знадвору у вікно зазирав перший сніг. Він прийшов опівночі і видався мені досвітком. До війни перший сніг був нам за свято: грали в кулі, качали першу бабу і самі качалися по ньому з пригорків, гублячи шапки, а він ласкаво рипів під грудьми, під плечима, під ліктями...
Погано без годинника: цілу ніч мариться, що пора вставати. Хоч би півень був. Немає ні півня, ні курей. Під війну — німці витрощили, а зараз — годувати нічим. По селу то є у декого півники, але ж спробуй по чути їх здалеку під завірюху, вітер чи відлигу, коли все робиться чорне і глухе. У відлигу ночі найглухіші.
Тітка Ялосовета спить на печі, я — на полу. Одна подушка в неї, одна в мене. За вкривачку мені рядно й шинеля, тітці — саме рядно: на печі більше духу. Раніше там спав я, але тепер, навіть коли дуже промерз ну, прийшовши з училища, на піч не лізу, а йду рубати дрова, щоб зігрітися, ,або одкидаю сніг у дворі. Після тієї жовтневої ночі коло верби, після того, як Маня повернулася від свого двору, мовчки плачучи, я ніби виріс на кілька років уперед — і — без вороття...
— Ти якийсь не такий зробився, — каже інколи тітка Ялосовета. — І голос перемінився... Басок проривається.
Найлюбішою стала мені думка про хату. Сам складу, по деревині, по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж ми в курені житимемо?
Мені треба вставати найраніше, щоб зайти і побудити Василів — Силку та Обору. Кібкало встає сам, у них годинник є, та ще й не простий, а з дзвінком. Заходжу спершу до Силки. Його будити найважче, бо все Силчине сімейство спить, як побите. Про те, як вони сплять, усе село знає. Бувало, хвилин по десять стукаю у вікна, доки добуджуся. Спершу мені в цьому допомагала маленька Силчина сестричка Надя. Тільки постукаю у вікно, а вона — чути крізь шибку — в плач:
— Ма-а! Он хтось у хату лізе...
Потім звикла, і, коли я постукаю прямо до неї на піч — там умазана шибочка — лепетить тоненьким сон ним голоском:
— Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, та й ма, оце спіть. То по Василя...
Василь одчиняє двері, оступається в темні сіни з двома курками на драбині і висапує очманілим від щоденного недосипання голосом:
— Хіба вже пора? Ну тільки ж наче заснув! Ще й не снилося нічого...
Увіходжу в хату. Тепло, парко від сирих верболозових дров, що сушаться в печі, старою олією пахне. Надя, розкудлана, підпухла зі сну, виглядає з печі і шепелявить:
— Здластуй, Павлуса! А вони всі й не цули, со ти стукаєс...
Інколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята:
— Павлусо, а ти мене візьмес заміз, як я вилосту?
Я тобі солоцки лататиму, а ти мені косу лозцісуватимес... ;
Силка з Силчихою сміються, хоч і сонні до знемоги, і старий каже хрипко, крізь шинель:
— Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про заміж зна!
Я обіцяю неодмінно взяти її за жінку. Тоді вона махає мені білим рученям, ховається на піч і засинає.
Скидаю шинель, щоб не перегрітися у теплі, доки Василь одягнеться — тоді надворі дрижаки не так битимуть. Прокидаються помалу і Василеві батьки. Вони обоє працюють на постійній: батько на воловнику, мати біля корів — зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу, так, на самій ряднині, і вкриті старою байковою ковдрою, труть очі, тяжко позіхають, при гладжують долонями волосся.
— Щось ти, Павлушо, сьогодні наче рано зайшов, Мо', воно ще й не пора?
Щодня про одне й те саме питають.
Може, й не пора. Хіба я знаю?
Виходимо з Василем за хвіртку. Могилу Івана Івановича засипало снігом ледь не вщерть з оградкою, самі гострячки від штахету виглядають, і тополька на вітрі гойдається.
— Треба б одкидати сніг, — кажу.
— Нехай, під снігом йому затишніше, — розсудливо відповідає Василь. — Та й квіти весною краще ростимуть.
Обору будити недовго. Він виходить майже одразу, як тільки ми постукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а і весь він такий — залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться, не зморюється і — мовчить. Єдине, що його катує з ранку до вечора, — їсти хочеться. Якось він. сказав: "М'ені і вночі, як сплю, х'очеться їсти". Звісно, дебелий, сильний... Нам з Силкою легше, ми дрібніші.
Діходимо до Кібкалової хати — у вікнах темно. Завжди, як викликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевно знаємо: вчасно я встав, скоро п'ята година), а сьогодні поночі. Хіба пішов уже, і ми запізнюємося! Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано?
— Щось не те, — каже Силка. — Ти, як до мене йшов, півня ніде не чув?
— Ні... Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали? Свиснули раз, друге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і знову погас. Рипнули сінешні двері, і з порогу озвався Василів батько...
— Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої.
І мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, знову вставати... Іти помалу до райцентру, а там сидіти під училищем на морозі? Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри.
Старий, видно, таки надумався:
— Заходьте, що ж...
Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці: товчуться у дворі за високим дощаним парканом — не видно, що роблять; говорять — не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати — клац засовом... І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнах ворушаться, із-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов.
Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину.
У ній пахло молоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою. Але найдужче — молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки білів у темряві оберемок соломи. Кібкало розгорнув її ногою.
— Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.
У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобиджено стремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохи накинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого і некрикливого машиніста.
Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовими пасками з лудженими бляхами "РУ".
Вперше поснули спокійно за ці чотири місяці, відколи ходимо в училище.
Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти, морозець видався м'який, підоспали в теплі... Та головне — Кібкалова мати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коли виходили з хати, провела до воріт і попросила Обору:
— Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто не зобижав мого синочка, — і гладила Кібкала по вузькій довгій спині.
Обора пообіцяв, що приглядатиме. На горі він міцнющо обняв мене за плечі і тихо сказав:
— Ти ще р'азок устань ч'асів у два!
Ми й тепер, як випали сніги, берегли свій вогонь біля станції Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осінню темряву, а щоб було де перегрітися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки осикові, трухлі, жевріють по два, а то й по три дні. Ми беремо їх у Писаревому лісі. Удариш ногою — він і вивернувся. На плече — і до шляху. Цілу купу наносили про запас.
— Це нам сьогодні таке добриння випало, що й на сніданок можна не спішити! — знічев'я вигукує Чи це-я-чи-не-я. Він завжди так, зненацька щось вигукує. — Хай би дитбудинківці поласували нашими пайками, так лінійка ж...
Сидимо навпочіпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємо до нього долоні так близько, що аж кісточки в пальцях просвічуються. Обора притяг з лісу оберемок сухого гілля, кинув на жар. Полум'я. — стовпом, іскри сіються на сніг і сичать. Обертаємося на місці помалу, як пожежники на каланчі, гріємо шинелі з усіх боків. А коли полум'я падає і тільки вилюжиться по пеньках, рушаємо далі.
Кібкало як іменинник: усміхається раз по раз до всіх, забалакує, упевнений, що сьогодні, за хліб і молоко, йому ніхто не відповість мовчанкою. Та і в польову сумку не треба крастися рукою — воно ж, мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, він спіднишку поглядав на мене так, ніби прицінювався, скільки я коштую. Я ловив той погляд і, не кліпаючи, дивився йому просто в зіниці. Він прикривав їх повіками.
— Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? — спитав Силка. Він ішов попереду, вбравши велику голову в плечі і засунувши руки — одну в кишеню, другу за борт шинелі. — Я з таким достатком, як у вас, зроду школу не покинув би, а вчився і вчився.
— Тато заставили, — мляво одказав Кібкало. — Кажуть; вивчишся на механіка, заберу тебе до машини, підучу — коло неї не пропадеш...
— Т'очно! — сказав Обора. — Од машини і в п'аровику можна цей...
