Марево - Загребельний Павло
В кращому випадку вони можуть погостювати на жіночій половині в старости, але боюся, що він не дозволить навіть цього.
— Але ж ходила з нами Елла до губернатора! — здивувався професор.
— Губернатор — людина освічена, чого не можна сказати про кедходу. Тут дідівських звичаїв дотримуються надзвичайно точно, і ніхто не дозволить, щоб чужа жінка з відкритим обличчям була присутньою при чоловічій бесіді.
— А те, що ця чужа жінка з одкритим обличчям рятуватиме цих надто гордих чоловіків від смерті — це вони дозволять? — образившись, запитала Елла.
— За право рятувати їх теж доведеться ще позмагатися, — відповів їй Олег.
— Гаразд, ми залишимося з Кайнаровим біля машини, — сказала Елла. — Нам зовсім не хочеться гостювати у цього вашого кедходи. Правда ж, Монгані?
— Для нас теж знайдеться робота, — просто відповіла та.
На вечерю до кедходи зібралися всі представники сільської влади: гізир, який сповіщав селян про всі розпорядження поміщика і збирав податки, міраб, на обов'язку якого було слідкувати за правильним зрошенням полів і порядком користування водою, корукчі, який наглядав за посівами, щоб їх не псували тварини, і навіть кешікчі — нічний сільський сторож. Прийшов і табіб у новому халаті і сів поруч з хазяїном, немов найдорожчий гість.
На велетенському металевому блюді, що стояло в центрі кола гостей, здіймалася гора баранини, нагадуючи єгипетську піраміду в мініатюрі. Піраміда була оточена крутим валом рису, змішаного з морквою й душистим шафраном, з боків тулилися варені баранячі голови, вкладені таким чином, що їхні вуха, коричневі й зморщені, мов старі шкуратки, звисали над рисом. Слуга приніс кедході казанок з киплячим баранячим салом, староста полив баранину й рис, і після кількох його запрошень гості, засукавши рукава халатів, занурили руки в гарячу, жирну мішанину.
— Це що ж, і ми мусимо отак їсти? — запитав професор Олега.
— Очевидно, — відповів той, засукуючи рукав піджака і вихоплюючи з купи м'яса баранячу ногу. — Починайте, Григорію Микитовичу. Гість, який добре їсть, дає незаперечні докази своєї поваги до хазяїна дому.
— Ну, коли ця трапеза має чисто дипломатичний характер, — зітхнув Григорій Микитович, — то треба викопувати необхідні формальності.
Він простягнув руку і обережно, одними пучками вхопив шматочок баранини. Але шматочок виявився таким гарячим, що професор скрикнув від несподіванки і злякано відсмикнув руку.
— Сміливіше, Григорію Микитовичу, — заохотив його Олег. — Тягніть он ту кістку, що стримить збоку. Вона, мабуть, не така гаряча.
Професор витяг майже зовсім голу баранячу кістку й почав її обгризати, намагаючись зробити вигляд, що йому це страшенно подобається.
Зате приятелі кедходи чимдуж налягали і на м'ясо і на рис, не одставав од них і сам кедхода, а табіб — той аж запихався, важко сопів, щохвилини давився й гикав, мов лошак.
Довго ще ворушилися міцні щелепи, плямкали оброслі густою щетиною роти, закочувалися від насолоди під лоб очі, коли якийсь особливо жирний і смачний шматочок котився в шлунок, мов грудка в провалля.
За якусь годину од баранини лишилися одні кістки.
Кедхода гукнув слугу, і той вніс свіжі червонобокі персики, вкриті ніжним, золотистим пухом. Обітерши руки об поли халатів, гості потяглися чорними міцними пальцями до соковитих плодів. Табіб першим запхав у рот персик і, облизуючи червоні губи, запитав кедходу:
— З яким наміром прибули до нас наші шановні гості?
Кедхода надкусив персик, подивився на його зморщену кісточку і, не кваплячись, розповів усім про вимоги професора.
Табіб злякано підняв руки над головою:
— Мудрий лікар хоче, щоб наші чоловіки стали один перед одним неприкритими? Але ж жоден правовірний від дня свого народження й до самої смерті не оголював перед іншим свого тіла! Для чого вигадувати якусь баню, коли мусульманин щодня відбуває п'ять обмивань перед намазом?
— Так, так, — ствердно закивали головами присутні.
— Скажіть йому, — повернувся професор до Олега, — якщо вони не послухають мене, то через місяць вимре весь кишлак.
Трубачов переклав слова професора, але вони не вплинули майже ні на кого. Лише гізир полохливо повів очима по обличчях своїх односельчан, але, не знайшовши в них підтримки, нічого не сказав.
Зате табіб, здавалося, навіть зрадів, почувши пересторогу професора.
— В священному корані, — сказав він, — сімдесят тисяч шістсот тридцять дев'ять слів, або ж триста тридцять вісім тисяч шістсот шість літер, які заключають в собі всю божественну мудрість, але там нічого не сказано про якусь "дезинфекцію", що її вимагає наш шановний гість.
— А про хвороби, які закінчуються смертю, там що-небудь сказано? — сердито запитав професор.
— Алі ібн-Абі Таліб, повелитель правовірних, сказав: "Я помер того ж дня, коли народився", — урочисто промовив табіб. — Людина живе для того, щоб вмерти. Кінцева мета кожного, хто рухається — спокій, а межа кожного існуючого — небуття. І життя людини, мов двоє дверей в благословенному храмі Кааби: в одні ти ввійшов, у другі вийшов, а все лишилося на своєму місці, як навіки лишається пісок у пустині. Все на світі влаштовано розумно і не треба гнівити аллаха, заважаючи йому творити свою волю.
— Хотів би я бачити, як би заспівав цей субчик, коли б до нього самого причепився тиф? — сказав Григорію Микитовичу Трубачов.
— Але поки що він здоровий і завдасть нам чимало клопоту, — відповів професор.
— Але ж у нас є лист від губернатора!
— В листі написано, щоб нас добре приймали, а вкладати той чи інший сенс у поняття доброго прийому — це вже справа місцевих властей, — знизав плечима Григорій Микитович.
— Тоді я зараз спробую добитися від цього кедходи, щоб він нам хоч не заважав, якщо не хоче допомагати.
Кедхода пробурмотів щось в тому розумінні, ніби вони можуть порушити спокій жителів села.
— Але ж нас запросив сюди шахський уряд, — вигукнув професор. — Ми приїхали допомагати вашим людям, рятувати їх від жахливої хвороби, а не порушувати спокій, як ви висловлюєтесь.
— В ці тяжкі для нас дні, — втрутився в розмову табіб, — всі правовірні мусять думати про те, що їх щохвилини може покликати аллах в простори вічності. Міст вітру Сінват веде в рай. Для праведного він широкий, мов караванний шлях, для засудженого вузький, мов жіночий волос. Для чого ж вносити неспокій в душі мусульман в ту хвилину, коли вони мусять молитися? — Тоді я сьогодні ж повернуся в Келат, — пригрозив професор, — доповім про все фармандару і телеграфую в Тегеран, що кедхода селища… Як називається ваш кишлак?
— Марестан, — відповів корукчі, який до того не брав участі в розмові, мабуть, не насмілюючись говорити в присутності таких шановних людей, серед яких він був найбіднішим і займав найнижчу посаду.
— Так от… що кедхода селища Марестан став на шлях злочинної протидії розпорядженням шахського уряду, порушує волю самого шах-ін-шаха Ірану, заважаючи йому проявляти турботу про своїх підлеглих.
— Навіщо нам сваритися, мудрий лікарю? — вклонився Григорію Микитовичу кедхода. — У вас була вчена суперечка з табібом, в яку ми не втручалися. Але завтра табіб не стане втручатися у ваші справи. Я об'явлю всім жителям Марестана про ваше бажання допомогти їм, і хай кожен, хто хоче вашої допомоги, прийде до вас або ж покличе вас до себе. Але примушувати людей ми не можемо, як не можемо примусити сонце сходити на заході й заходити на сході.
— Ну що ж, — розвів руками професор, — це не так вже й багато, але для початку досить. Як ви думаєте? — звернувся він до Олега.
— Буде важко, — відверто сказав той. — Доведеться ходити по дворах і вмовляти кожного. Почнемо з найбідніших. Бідні люди завжди розважливіші в таких випадках.
Зайшло сонце, коли професор і Олег повернулися від кедходи до свого маленького табору, що розкинувся на околиці кишлака, біля старої гіллястої шовковиці.
Вечори в пустині короткі, день майже раптово переходить у ніч, і тому небо, яке після заходу сонця запалало тьмяночервоним вогнем, швидко згасло, стало чорним, і лише великі білі зорі розривали своїми колючими променями щільну пітьму. З'явився молодий місяць. Він по-південному був повернутий рогами догори і нагадував не серп, як у наших широтах, а сріблистий примарний човен, що повільно плив по чорному океану неба, усіяного зоряними островами.
Кайнаров і Елла сиділи біля невеличкого вогнища, на якому закипав чай.
— Ну що? — запитала дівчина, коли Олег, виринувши з пітьми, присів поряд з нею.
— А де ж це Монгані? — не відповідаючи, запитав Трубачов.
— Вона пішла подивитися селище.
— Елло Михайлівно, прошу вас на хвилиночку до хворого, — почувся від машини голос професора.
Елла встала і пішла до Григорія Микитовича, а замість неї до вогнища підсіло дві нових постаті. То були брати хворого. Вони виринули з темряви, мов з води, обидва босі, одягнені в довгі білі сорочки і бавовняні шаровари, з брудними ганчірками на головах, що мали заміняти собою чалму. Темнолиці, міцні, з жилавими, ніби гранчастими шиями, вони вражали своєю суворою силою. І тільки їхні очі, великі, блискучі й сумні, говорили, що людей цих вже, мабуть, давно зломила нужда, і вони зовсім не такі дужі, як здаються з першого погляду.
Трубачов, знаючи, що спроба дізнатися про мету приходу братів не призведе ні до чого, мовчав, ворушачи прутиком тліючі вуглики, Кайнаров готував чай. Професор і Елла ще поралися біля хворого, і здавалося, що вони там уже цілу вічність.
Нарешті Григорій Микитович ступив у освітлене коло біля вогнища і побачив гостей. Він зрадів їх появі і, обертаючись до Елли, що йшла слідом, весело сказав:
— Ми, здається, принесли цим товаришам втішні вісті про здоров'я їхнього брата. Чи не так, Елло Михайлівно?
— Звичайно.
— Це дуже добре, — промовив Олег, — але нам спершу доведеться напитися з нашими гостями чаю.
— Чаю?! — злякано перепитав професор. — Після того, що було в кедходи, ви ще хочете пити чай?
— Я не хочу, але правила гостинності…
— До біса всі ці правила, від яких людина може померти в перший же день! — вигукнув професор. — Ці молоді люди могли прийти до нас о третій годині ночі, то ви й тоді б мене стали будити й напувати чаєм.
А Кайнаров уже розливав у широкі чашечки ароматний кип'яток і розкладав на килимкові лаваші[19] з сиром, мигдаль у цукрі, свіжі фрукти.
Олег першим взяв до рук обпікаючу чашечку і підніс її до уст, але пити не став, чекаючи, щоб хто-небудь з гостей зробив перший ковток.
Чай пили довго, зосереджено.
