Найкращий намет - Стельмах Ярослав
О, правильно! Ех, хлопці... О! Наш йому по голові! Молодця! А він нашому в живіт! Ах ти ж бандюга! Ти бачив таке! Ех, хлопці, тікають... Тікають... Доганяють... Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік із човном. Це Вовка, Вовка — точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються — і нікого з наших нема. Висадились!
Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:
— Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадились. Не чує. Навіть не оглянеться. Генко! Генко!
— Що? — загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.
— От тюхтій! — мало не скрикнув я.— Заспав у сіні, і от маєш!
Двоє "зелених" так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.
— І-і-і-і-і! — заверещав по короткому роздумові довгов’язий.— "Синій"!!! Пацани, "синій"! Хапай його! Хапай, Льошко!
Але Льошка, замість того щоб хапати "синього", позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.
— Хапай його, хапай! — не вгавав довгов’язий.
— Ану, хапай мене, хапай,— заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав — кинувся тікати.
Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.
Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.
— Хапай його, хапай диверсанта!—метушився довгов’язий, намагаючись злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:
— Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!
Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.
І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє "зелених" із довгими дрючками в руках. Не встиг я і здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.
— Ага, попався! — закричав один.— Ану, ходімо до штабу! — І всі троє потягли Генку кудись у ліс.
— У штаб його! — кричав довгов’язий.— У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.
— Еге,— погодився, одсапуючи, Льошка.— Спеціально щоб у полон брати.
— А ти боягуз,— кинув довгов’язий.— Чого ти тікав од нього?
— Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льошка.— Було б допомогти!
— Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!
— Невелика цяця! — відказав Льошка.— Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!
— Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав,— наїжачився довгов’язий.— Безштанько!
— Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка.— Сидить там ще й командує!
— От і сиджу,— відповів довгов’язий.
— Ну то й сиди, як віслюк на сіні,— мовив Льошка.— А я з тобою більше не дружу.— І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє "зелених". До них і подався хлопець.
— Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи. Мабуть, лаявся.
— О, а тих уже не видно,— ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав...
— Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко.— Мені вже набридло тут сидіти...
— Ну то біжи додому,— відказав я.
— Ага, додому! Спійма-ають,—позіхнув він.— Спати хочеться...
— Ну й спи,— мовив я і розгорнув гілки.
Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.
Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льошкою — "зелених" на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої хвилини перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.
Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, вже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони — і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік із сім "зелених".
— Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий намотаний на держак прапор!
Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.
Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч поміж інших дерев, ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.
Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із "Сміливого", але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: "Шпигун! Шпигуна спіймали!" А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилися двоє "зелених", і один сказав:
— Ось цей окоп. Піймали котрогось із "синіх" — у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять — може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притопчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.
Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.
— А чим же я копатиму? — відповів його товариш.— Зубами?
— Навіщо зубами? Лопатою!
— Де я її візьму? Нема лопати!
— Як нема? Мала ж на дні лежати.
— Нема тут нічого.
— От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як там воно, на передовій? — закричав він комусь, але відповіді Митько не почув.— Ну давайте, давайте! Посидь поки із прапором,— знову звернувся він до приятеля,— а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.
Такої удачі Митько навіть і не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить його Генка!) за те, що його спіймали, і тому акуратному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора у табір лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпки на самому краю окопу, трохи боком, а більше спиною до Митька, і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.
Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. "Убитий",— лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию — той полетів сторч головою в окоп.
Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк "убитого":
— Пра-апор!!!
Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: "Пра-апор!", тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать "зелені".
У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно "зелених", а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючись зрозуміти, що ж там діється.
— Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! — кричали переслідувачі.
— Сюди! Пацани! Прапор! — зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли : у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.
Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.
Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися у ліс, але з ближнього до нас краю, і так, лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки — може, там зустрінуться наші? Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.
Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, "зелені", замість того щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.
— Ви тут? — одсапнув мій друг.— Побігли! Повинні!.. Встигнути! — І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурали чагарником.
Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, з-від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстіч четверо "зелених".
То було цілковите оточення!
— Все! — вкляк я на місці.— І там вони!
— Все! — розгублено повторив Митько.— Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?
— З трьох боків!
— Що ж робити, Серього? їх тут понад десяток! Наздоженуть же,— мало не плакав Митько.— Ех, така операція!
А що я міг йому порадити?
Все ближче лемент і тупіт ніг... І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: "Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!" — і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.
— Здаєшся? — закричали одні "зелені".
— Здавайся! — вторували їм другі.
Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, що бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг — його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.
— Куди йому! — махнув рукою Митько.
— Не втече! — схитнув головою я.
Наш акордеоніст, між тим, біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі "зелені".
