Похорон богів - Білик Іван

Ну, думаю, веди ти.

Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:

— Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!

І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!

Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.

Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:

— На.

Кажу: на чорта воно мені здалося.

А він:

— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!

А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:

— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.

Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.

Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?

Кажу: двадесять і перший:

Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:

— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.

Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:

— Сватає за мене княжну роденську.

А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:

— Вмієш боротися?

— Та трохи вмію — кажу.

— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?

— Та, — кажу, — трохи.

— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.

Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.

Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:

— Хай-но ще трохи виросту — вони в мене ходитимуть по струні. А ні — то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:

— Як довідаються, що це ти од мене почув таке — мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.

А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!

Ну, мене теж розібрало — витягаю меча. Спрежда я думав — хвастається, коли ж дивлюся — таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне — мені аж руку по лікоть затрудило.

Насилу я таки вхитрився і вирвав у нього меч. Наврядчи Лідулфост йому піддавався.

Це ми боролися на голих мечах, а одного разу княжич підбив мене поборотись із щитами: ну, тут я вже легше його зміг. А потім стерігся. Княжич вельми-таки лютував, але не вчинив нічого лихого. Тільки частіше ходив боротися до гридьби.

Ну, а я надумав осягнутії верхівські хитрощі, бо досі, вважай, ніколи не боровсь із сідла. Та й коні в мене тепер були під рукою.

Отож ми з твоїм батьком часто змагалися в сідлі, і його не доводилось довго підбивати: вельми охочий був до меча.

Ну, а твоя мати того ж літа стала старою ключницею. Але ж я сидів тепер на Щековій горі, а вона в хоромі коло княгині, й ми бачилися тільки вряди-годи. Якось Малуша поскаржилася, ніби Свенельд докоряв своїй сестрі:

— Все з тими деревлянськими байстрюками нанькаєшся. Попоплачемо ще колись!

Питаю Малушу:

— А стара що?

— Княгиня каже: "Можу віддати ключі Людвіковій жоні, а ключ од скітниці — Людвіку". А Свенельд кричить: "Хіба мої діти холопи, щоб носити за тобою ключі?"

Я в Малуші питаю:

— А тобі ті ключі вже не печуть?

— Уже, — каже, — звикла: стільки літ...

Тоді ж я й розповів твоїй мамці, що стара готується сватати за княжича роденську княжну. Малуша аж наче зраділа:

— Роденську княжну? Слава Дажбогу!

Кажу: хіба стара й досі накидає його тобі?

— Та вже, — каже, — вгамувалась.

Ну, я поглянув на неї, поглянув і нічого не сказав. Тілько бачу — мамка твоя вже геть стала дівкою, їй же минав шістнадцятий рік, як і твому батькові Святославу, хоч він ще був схожий на бичка-трстячка: дівчата вилюднюються раніше.

Ото побалакали ми з твоєю мамкою та й розійшлись. Я подався до Щекової гори й стрів на узвозі отця пресвітера.

— А я, — каже, — шукав тебе.

Він мене частенько навідував. Досі ходив з перев'язаним лицем, а це дивлюсь — уже розповитий. Через усе чоло й праву щоку видко рубець — то так на все життя й лишилось йому від Свенельдича. Бачу — дивиться на мене якось не так.

Борода й вуса в нього давно не стрижені, бо досі ж півтвару було завинено полотном. Кажу: стара вже тебе бачила без перев'язу? Каже — вже. Стара нічого не зробила своєму небожеві — як і після тієї пригоди з Вовчим Хвостом, хоч Вовчий Хвіст доводився рідним братом твоєму батькові Святославу.

Дивлюся на пресвітера й не доберу — чого він мене так оглядає. Кажу: що таке? А він каже:

— Приїхав знову єпископ Адальбсрт. Стережися цього Адальберта.

— Чого б це, — кажу, — я маю його стерегтись? Яке йому до мене діло?

— А діло, — каже, — в нього таке: хоче тебе підбити єпископ, щоб ти втік з Києва й підняв деревлян, угорський же король та ляський князь Пяст ударять із заходу.

Мені аж дух перейняло. Таки ж згадав, думаю, про мене єпископ. Позаторік так хитренько відшив, що я певний час побоювався, аби не виказав мене старій. А він не виказав і все добре затямив. Мені тепер нічого не варто було втекти — міг би зробити це хоч сьогодні, але я глянув на пресвітера і прикусив язик: чого це папський жрець довірився грецькому жерцеві? Щось тут було не так. Питаю в Григорія:

— Як же це він одкрився тобі?

Той помітив мою підозру й каже:

— Не мені, а Претичеві. Приходь увечері до Претичевого дідинця.

Й подався вниз, а я поплентав на Щекавицю. Вся моя думка була тепер по той бік Ірпня, я вже себе бачив то в Іскоростені та Вручому, то по інших городах та селах своєї землі. Відчував у собі силу підняти деревлян супроти Ольги та Свенельда. Якщо, думаю, в ратінні я не хитрець, то найперше визволю батька свого з Любеча — хай веде на Київ деревлянські полки.

Отак я думав до самого вечора, а смерком вийшов з Ольжиного двору й подався через гору на дідинець. Питаю в Претича:

— Це тобі єпископ казав?

А Претич хмуриться:

— Не такий він дурний, щоб самому казати. Прислав свого робітника: такого маленького непоказного чоловічка, а по-нашому чеше як русин.

Претич був роздратований од мого запалу.

— Ти. — каже. — не йди на це. Ще хтозна, що з того вийде. Я думаю так: поки ми хапатимемося за горло з варягами, ті просто накладуть руку на Червенські городи. Їм і того зиску вистачить: вони вже давно дивляться в той бік. Почекаймо ще одне літо: вашому холопству буде саме десятий рік. Побачимо, що вчинить з вами Ольга. Щось вона крутить перед вами хвостом: тебе он наставила огнищанином — це не просто собі так. І твого батька звеліла розкувати, а сестрі твоїй оддала ключі... Пождімо те одне літо. Бо якщо зірвемося тепер...

Зо три дні я ходив і лише брижив лоба, але зрештою все виходило на одне: правду каже Претич. Треба пересидіти ще рік...

Так ми й сказали тому франкові, що його підстав до нас Адальбєрт.

Це було вже десь перед жнивами, а зразу після обжинків привезли до Києва оту роденську княжну — Данимиру Вишеславівну. Була білявенька й тоненька, як житній колосок, а звали її просто Дацка.

Претич каже мені:

— Княжна ж русинка! Ну й дивина...

Я ж ізгадав щось і кажу Претичеві:

— Яка ж це дивина? Запеклішого варяга, аніж Свенельд, світ не бачив, а й той узяв собі за другу жінку чернегівську княжну. Тепер Чернегів буде Местишнним городом. Стара відколи втовкмачує своїм родакам, щоби брали собі за жон русинок, деревлянок та сіверянок. А в князя роденського Вишеслава немає інших дітей, крім цієї Дацки. Та хоч би й мав.

Претич якось дивно на мене глянув і згодився. Весілля справляли в Ольжиному дворі: у Вишігороді на Щекавиці. Ольга розіслала була сольства по всіх ближніх і дальших князях — припрошувала на весілля, але віншувальників прислав лише один варяг: норманський конунг, Олафів батько. Олафа тоді ще й на світі не було, бо Астріда спершу родила доньок.

Стара розсердилася на таку "шану" й аж сичить:

— Гидують "поганськими князями"! Ну, нехай, нехай... Вони ще в мене погарцюють...

Одержавши від грецького царя Костянтина доброго щигля, стара знову вдалася до папи та до конунга Оттона: охрестити Русь, а в Києві наставити митрополита чи бодай архієпископа. Але ті вимагали за це Червенські городи. Прислали того нікчемного єпископа Адальберта, й годі. Курям на сміх.

Стара ото сичить і нахваляється, а я думаю: гай-гай, куди вже тобі тягатися з царями та королями, якщо в тебе за плечима вже сімдесят і один рік! Краще дивися, думаю собі, щоб тебе не обскакав рідний братик найменшенький.

А стара мовби почула мої думки: наставила Святослава великим князем. Просто на весіллі й відбулось.

Може, скажеш: а як же до цього допустив Свенельд?

Свенельда на той час вона вирядила з Києва: послала зібрати полюддя у Вятицькій землі. Мовляв, хай буде тобі це полюддя, а весілля відкладемо до весни. Та тільки Свенельд з полком за ворота — вона в Родню сватів.

Свенельд прибіг до Києва з першим снігом: щось не давало йому спокою й тягло назад — не пішов навіть у полюддя, хоч відколи вже гриз тими полюддями голову старій.

Повернувся — та в свинячий голос. Може, він би щось і вчинив, але стара теж не валом підперізувалась: у Києві стояв Персяславльський полк Вовчого Хвоста. Такого Свенельд не сподівався. Він аж зубами заскреготав: як же це, — каже, — вийшло, ти ж відкладала весілля до весни!

А вона зітхає:

— Я й сама хотіла навесні, аж тут печенізький хан обступив був Родню: хотів спалити город і полонити княжну. Прислав дро мене гінця роденський князь Вишата, ну, я й вирядила до нього Вовчого Хвоста.