Диво - Загребельний Павло
не :;наю, як точніше висловитися...
— Кажіть прямо, — підбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона поведе мову.
— При всьому тому ви, — вона знов замовкла, підшукуючи належні слова, — все ж таки ви не з тих людей, які б могли відмовитися від якогось свого... ну, я б сказала, благополуччя заради...
— Благополуччя? — здивувався Отава. — Яке ж благополуччя?
— Ну, скажімо... ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софія, в яку ви мене так і не повели чомусь, а чому саме — я тепер лиш здогадалася: вам боляче туди йти з жінкою, що, може, трохи сподобалася вам, як чоловікові, але не як професорові Отаві, синові професора Гордія Отави...
— Якась нісенітниця, — пробурмотів Борис. — Таю, ви несправедливі щодо мене.
— Слухайте, слухайте, майте відваги бодай стільки, щоб вислухати, що вам скаже жінка... От ми з вами стоїмо тут без свідків, ніхто нічого не знає про наші з вами стосунки, не про це мова... Отже, ви можете говорити прямо й щиро. Скажіть: ви могли б кинути все це заради... ну, в даному випадку — заради мене? При умові, звичайно, що я саме та жінка, яка вам може І подобатись, яку ви шукали все жнття, і, нарешті, знайшли. Хай ', це була б не я, хай інша жінка. Але чи могли б ви?
— Чи міг би?
— Так, так, і не думайте довго, відповідайте відразу, бо тільки відповідь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людські взаємини, тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажіть: так чи ні?
— Мабуть, ні, — сказав твердо Борис, — бо це просто безглуздо.
— Правильно. Я так і знала. Мотивування не потрібні. Не треба посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед рідним містом. Все це правильно. Я тільки хотіла знати.
— Але ж це нагадує дослід, який проводять на собаках абощо, — образився Борис.
— Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим мені сподобалися? Що професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всі ваші фрески...
— Вони нісгювторні, — нагадав, ще більше ображаючись уже й за свій собор, Отава.
— А я — повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з'являється однії раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кінця. Ви сподобалися мені ще там, коло моря, — вона оглянула його з голови до ніг, мовби пересвідчувалася, — ви сподобалися мені тільки тому, що у вас... довгї м'язи...
— Що-що? Які м'язи?
— Ну, є люди з короткими м'язами, є з довгими... Волокна м'язів... Власне, це анатомія... Але в мене своєрідний забобон: вірю тільки тіш, у кого м'язи — довгі.
— Слухайте, — він не знаходив слів од несподіванки, — це... це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм... М'язи... Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?
— Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.
— Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки... цих довгих м'язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим... Ворогувати — так ворогувати до кінця.
— Я не збиралася з вами ворогувати.
— Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше... Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.
— Ви ще й пишете новели?
— Ні, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.
— Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?
— Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.
— Що ж, коли гарно...
— Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне "Собор у Шартрі". Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. "Мій боже, — вигукнув гендляр, — картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків". У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції, його дядько прямо сказав перед від'їздом до Парижа, щоб, коли буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив гендляра протягом тижня нікому не продавати картину, а сам написав до дядька.
Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною "Собою у Шартрі", вона сказала: "Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе".
Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А "Собор у Шартрі" придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.
Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.
Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить "Собор в Шартрі" Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.
— Які ми обоє дурні! — засміялася Тая. — Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед...
Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.
— Ти не сказав мені, що любиш мене, — нагадала вона згодом.
— А ти?
— В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча... позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви... Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер... Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але...
— Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.
— Не треба, тобі не личать слова звичайні... Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш — розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.
— Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.
— Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? — Тая засміялася.
— Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.
— Куди? — Тая вирішила, що він жартує. — А чому б не в Патагонію?
— Справді, до Західної Німеччини, — Борис був цілком серйозний. — Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ — Відень. Звідти — поїздом.
— Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. — Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.
— Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з'явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні... Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам — однаково. Професор Оссендорфер — очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі!.. І знов Софія. Знов батько. Знов я... Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла — виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п'ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії — дев'ятсот п'ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію — дерев'яну — поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев'яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його місці спорудив кам'яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев'ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам — дев'ятсот п'ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
— Ти читаєш мені лекцію? — поцікавилася Тая.
— Пробач! Захопився.
—. Поцілуй мене при всіх оцих машинах.
— Може, ми поїдемо вже до міста?
— Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?
— Я повинен з ним зустрітися.
