Вир - Тютюнник Григорій
За дверима п'яне сапання, в замкову щілину тягне солодкуватим духом. Линка на гратах, пальці плутаються у волоссі, ніяк не натягнуть на шию петлю. Світло в очі — і на білій стіні чорні гевали: комендант і денщик. Солдат ножем рубає чорний траур на гратах, а комендант ірже, як жеребець:
— Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трінкен. Я, я. Пахато трінкен.
Юля стоїть на колінах в шматті чорних шовків, тіло як алебастр, з очей на груди скапує злість. У світлі ліхтаря киплять її несльозені очі, волосся розпущено по плечах, як у іспанки.
— Цьом, — передав їй повітряний поцілунок комендант і зачиняє двері, а Юля ріже залізом долоні, трясе грати. Місяць, пробившись крізь хмари, гойдається, як повішений, і вистелює кімнату трупним світлом. Юля страшна у тому світлі біля грат. Місяць закутався у бурку, а Юля опустилася на підлогу. Вона так ослабла, що мішала сон із дійсністю. Ввесь час їй ввижалися дракони, що лазять по стінах. То були тіні від дерев, але Юля не могла того збагнути.
Вранці вона прокинулась від бентежного почуття, що відразу облило всю її істоту, жахнуло серце, їй приснилося, що вона бродить понад прірвою і завмирає від страху, щоб не зірватися. Вона намагається відійти від прірви, а ноги ковзають і наближають до смерті, і от уже один крок — і її нема. В цей час вона прокидається.
"Це тільки уві сні нема виходу, — думає Юля, — а в житті е. І я зроблю, тільки не те і не тут".
Юля глянула на чорне мотуззя на гратах і здивувалася :
"А, це ге, що вчора? І чого уночі так страшно? Вдень зовсім не так. Усе бачиш по-іншому". Вона зірвала мотуззя і, зібгавши, викинула за вікно. Коли вона відчинила вікно, у кімнату плеснуло сонце, багато сонця, воно заграло на підлозі, на шафі, на дверях, і все в кімнаті заблищало, зажило, зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що її оточувало, і відчувала, що вона теж оновлюється, заспокоюється і що все стає на своє місце. Вона із подивом і торжеством, яке променіло в її очах, дивилася за вікно, все ширше і ширше розкриваючи очі, ніби те, що вона бачила там, побачила вперше і не могла раніше роздивитися, оцінити його, і воно відкривалося перед нею новим, кликало до себе, вабило і давало місце на цій землі. Нічна буря пройшла, на Ташані плюскотіла дрібненька хвиля, і вітерець, легенький і лагідний, ганяв по ній голубенькі жмурки, і було на ній стільки світла і сонця, що все голубе мішалося із світло-срібним, мерехтіло так, що від нього відскакувалисвітлі іскри.
Якісь жінки полоскали на тім березі білизну, і по їхніх ногах, руках і обличчях метушилися світлі бліки. Плавні, відбившись у воді глиняною стіною, стояли непорушне, як древній китайський мур, тільки верхів'я їхнє кивало гнідим купинням і вітер здмухував із нього легкий пух і ніжною хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтіли і слали на блакить води золоті ризи; кущі верболозу горіли жовтими люстрами, вузенькі листочки хиталися язичками свічок. Все ворушилося, шелестіло, мріяло під небом про життя, про вічне життя на землі.
Юля відійшла від вікна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на своє розпатлане волосся і стала прибирати, вишукуючи на підлозі шпильки. В цей час у дверях появилася чисто зодягнена жінка років тридцяти і, глянувши на Юлю суворими і змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:
— Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, — і подала Юлі м'які кімнатні пантофлі, шовковий строкатий халат і тонку шовкову сорочку.
Юля взяла акуратно випрасуваний халат і сказала:
"Добре". За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сиділа в своїй кімнаті і вже закінчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирі і при хрестах. Він запитав, як їй спалося, але вона не розуміла по-ні-мецьки і не знала, що йому сказати, тільки подивилася на нього світлими єгипетськими очима і усміхнулася. Він зрозумів це по-своєму і став розстібувати мундир, взяв її за тверду пахучу руку і хотів вести до ліжка, але вона вирвала руку і, гидливо поморщившись, сказала:
— Не зараз. Я ще не звикла до вас.
Він кивнув головою і вийшов.
Юля деякий час сиділа непорушне, дивлячись витріщеними очима на стіну, і раптом відчула огидно-нудотний солодкуватий сморід і враз зрозуміла, що це запах німця, що, напевно, всі вони так смердять своїм вонючим потом, і, переборюючи приступ нудоти, підійшла до вікна, довго сиділа, глибоко вдихаючи запашне повітря пізньої осені. Потім покликала служницю і наказала, щоб вона принесла з квартири всі Юлині речі.
— Тепер я буду жити тут, — сказала Юля, дивлячись на служницю сухими злими очима, і раптом обличчя її пересмикнулось, і вона тупнула ногою:
Ну, чого виїріщилась?! Іди!
Служниця, опустивши очі, тихо вийшла.
XI
Надвечір'я було теплим. Сонце сідало за верби у малинову млу. Коноплища розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури соняшникових шапок. Вітерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках росу.
Уляна сиділа на піддашші і вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки дома не було, пішов ставити ятери на Ташань. Тепер він провадив риб'ячу комерцію і весь улов продавав німцям за марки. Йому давали не марки, а жалюгідні шилінги, а він і тому був радий: як не є, нові гроші, за них усе купиш. Перший раз торг закінчився невдало: у нього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офіцер кинув шилінг. Ионька розохотився і гибів на річці за щупаками.
Уляна ненавиділа цю торгівлю і не торкалася пальцями до чужих грошей.
— Що це за гроші? — хмикнула вона, глянувши на шилінг, що сиротою лежав на Йоньчиній долоні. — З цинкової жерсті кружечок вигризли, орла намалювали — і вже гроші. Тьфу. Яка вдасть — такі й гроші.
Зате Йонька бігав по селу і всім показував шилінг.
— Кажуть, там за шилінг можна коня купити, — вихвалявся він.
Латочка оглянув монету, і очі в нього гнівно засвітилися:
— А ти, блат, дістань ще одну, то купиш паловоз...
"Усі сміються з нього, як з дурня, а йому байдуже, — з гіркотою думала Уляна про свого чоловіка. — Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не даси і на старість".
У хлівці загуркотів кабанчик, кидав рилом пусте корито.
"Хазяйство розвів, обживається, а кому воно потрібне? Навіщо? Е-хе-хе. Краще бути бідним, зате чесним".
Уляна висипала з пелени квасолю і вже хотіла йти до хати, щоб налаштувати їжу кабанцеві, та й з місця не зрушилась: рипнувши хвірткою, у двір увійшла Юля. Чорний светр запружинив тіло, спідничка куценька, волосся на голові розшматоване, черевички на високих каблучках тісно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарніла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-біле обличчя і великі, застиглі в печалі очі.
— Здрастуйте, мамо.
Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:
— Чого прийшла?
Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. "Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам", — подумала Орися.
Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:
— Питаю тебе, чого прийшла?
Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна:
— Поговорити мені треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:
— Іди до хати. Без тебе обійдеться. Орися іще раз зустрілася поглядом із Юлею, зачинила за собою сінешні двері.
— Хочу вам сказати, що я була поганою невісткою.
— Знаю. Далі що?
— Що не любила вашого сина. Він як черв'як на дорозі. Звивається, а любити не вміє. Розтоптала його — не помітила. А завтра виїжджаю. Нова дорога мені стелеться.
— Аби ти зашкопиртала на тій дорозі та й не звелася. Юля передихнула тільки раз, светр стискав пружинами.
— Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що а йим буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.
Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого'не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала у скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армії. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці — м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках — червоних, білих, голубих, квітчастих — трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають, та спати нікому — хай... Може ж, повернеться... Тоді... Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки — фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й "знявся" заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі — два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: "Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка", — поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала — та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось".
Юля сіла на лаву:
— Орисю, ходи сюди.
— Зараз. Тілечко пшоно водою заллю. І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.
Витираючи руки об фартушок. Орися присіла поряд із Юлею.
— Ще не б'ється? — усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.
Орися опустила вочи.
— Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.
— Ви й так показуєте, — знущальне зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.
Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких обїздів:
— Ні.