Повія - Мирний

Плiтьми ме­не, шельму, ду­ти! Ко­зацьки­ми на­га­ями поро­ти!.. - скрик­нув Довб­ня, туп­нув­ши так но­гою, що ка­лю­жа аж до їх го­лiв до­сяг­ла. - Кий се чорт плюється? - спи­тав, ути­раючись. - А все-та­ки во­на, брат, гар­на! - до­дав ще i так по­хвалив Ма­ри­ну, що Про­цен­ко­вi аж на ду­шi по­вер­ну­ло.

"Сам iрод не роз­бе­ре сього Довб­ню! - по­ду­мав Про­цен­ко. - Чо­го йо­му Тре­ба? То то­го шу­кає, то сам се­бе за те лає!"

Вiн по­чав утi­ша­ти йо­го:

- Хiба ти пер­ший, ти -пос­лiд­нiй.

- То-то й є! Не то­го, дур­на, i пла­че, що ра­но за­мiж iде! Шко­да, брат, дiв­ки; або же­ни­тись тре­ба, або по­вi­си­тись ра­зом з нею. Он во­но що! - приз­на­вав­ся Довб­ня, чим­чи­ку­ючи за Про­цен­ком.

- Гм! - му­гик­нув Про­цен­ко. - Же­ни­ти­ся? Що ж во­на - вiр­на то­бi? ко­хає?

- А чор­ти її батька зна­ють, чи вiр­на, чи нi. Ба­ба, брат, по­ти й вiр­на, по­ки хто не кив­нув на неї пальцем.

- Нi, не всi та­кi, - по­пе­ре­чив Про­цен­ко.

- Усi! - гук­нув Довб­ня. - Усi од­ним ми­ром ма­за­нi! Та­ка вже кля­та по­ро­да… А все, ка­жу, шко­да дiв­ки. Про­па­де нi за ца­пову ду­шу! Поч­не ти­ня­ти­ся по­пiд ти­на­ми, на но­гах зог­ниє!

- Ну це вже твоє дi­ло, як хоч, так i ро­би, - од­ка­зав Процен­ко, зос­та­нов­лю­ючись.

Вони як­раз дiй­шли до по­во­рот­ки, де шля­хи їх розходи­лися: Про­цен­ко­вi тре­ба бу­ло бра­ти на пра­ву руч, ули­цею, а Довб­нi - пря­мо, май­да­ном.

- А ти б що зро­бив на моєму мiс­цi? - по­пи­тав Довб­ня.

- Не знаю, не був у та­ких бу­вальцях.

- Не був? I не будь же нi­ко­ли. Не­ма гiр­ше, як те­бе розш­матують над­воє… Оцей, - i Довб­ня ткнув се­бе пальцем у лоб, - ка­же: нап­люй на все! Так во­но вже на свi­тi заснува­лося, що од­но од­но­го поїдає. А се дур­но! - перевiвши ру­ку на гру­ди i вка­зу­ючи пальцем про­ти сер­ця, за­мо­вив зно­ву Довб­ня, - рветься, жа­лем б'ється!.. Тьфу!

Проценко по­зiх­нув.

- Позiхаєш? Спа­ти хо­чеш?

- Пора вже.

- То й хо­дi­мо.

- Тут нам роз­хо­ди­ти­ся, - на­тяк­нув Про­цен­ко

- Ага, роз­хо­ди­тись? Ну, про­щай!.. - I Довб­ня пер­ший пор­вав­ся вiд нього.

- Або пос­тiй! - гук­нув, зос­та­нов­лю­ючись.

- Чого?

- Хорошi, брат, лю­ди по­пи. Во­на хо­ро­ша… Як ти ду­маєш? Довб­ня ляп­нув та­ке, що Про­цен­ко тiльки сплю­нув i, не од­казуючи нi­чо­го, по­чим­чи­ку­вав да­лi.

- Мовчиш?.. Зна кiш­ка, чиє са­ло з'їла, та й мов­чить! - базi­кав сам з со­бою Довб­ня, чва­ла­ючи май­да­ном. Вiн час­то ос­ту­пав­ся, по­то­чу­вав­ся, прий­мав блис­ку­чi ка­лю­жi за су­хий шлях i, шу­бовс­нув­ши ту­ди, ла­яв­ся; ви­ла­зив i зно­ву чи­м­чик­ував, не зна­ючи ку­ди, не зна­ючи чо­го.

А Про­цен­ко, зос­тав­шись са­мо­тою, зiтх­нув вiльнi­ше. Вiн бо­яв­ся, щоб, бу­ва, Довб­ня не на­мiг­ся до нього спа­ти… П'я­ний бу­де вар­ня­ка­ти цi­лу нiч!.. Доб­ро б - про що путнє, а то - про ту цинд­рю… От же му­читься i по­би­вається чо­ло­вiк. Чо­го?

Проценко по­чав роз­би­ра­ти, що йо­му нап­лiв п'яний Довб­ня… "Не­ма й гiр­ше, як роз­ри­ва­ють те­бе над­воє. Ро­зум ка­же: нап­люй! а сер­це не тої спi­ває… Див­но!" - ду­мав Процен­ко i ди­ву­вав­ся не то­му, що се з Довб­нею ста­ло­ся, а то­му, що так бу­ває. У своєму жит­тi вiн не при­га­дає нi­чо­го тако­го: во­но йо­го завж­ди ви­но­си­ло на лег­ких кри­лах ща­стя та вда­чi. Раз якось по­вер­ну­ло­ся бу­ло своїм гост­рим бо­ком, за­крутило у бе­зод­нiй кру­чi, та й то не оса­ди­ло на дно, а зра­зу ви­нес­ло на­верх, на чис­ту во­ду, на ти­хi хви­лi i помчало-пон­есло геть до щас­ли­во­го бе­ре­га, зос­та­вив­ши в ду­шi од­нi гiр­кi спо­мин­ки про дур­ний ро­зум мо­ло­до­го вi­ку. "Удру­ге сьо­го не бу­де! Нi, не бу­де, - од­го­нив вiн неп­ри­вiт­ну дум­ку, що не знать чо­го зня­ла­ся у нього в го­ло­вi. - Жит­тя - вда­ча, - ду­мав вiн да­лi. - Бе­ри вiд нього все, що дає во­но; бе­ри на час, зна­ючи, що не­ма нi­чо­го на свi­тi вiч­но­го; не шко­дуй за тим, що об­ми­на те­бе; не да­вай зiв­ка, ко­ли во­но са­мо то­бi дається до рук!"

Темна тем­но­та но­чi, глу­хi та без­люд­нi ву­ли­цi - нi­що Про­ценковi не за­бо­ро­ня­ло роз­пус­ка­ти свої дум­ки, а ще бiльше до­по­ма­га­ло їм ши­ри­тись-роз­хо­ди­тись. I во­ни об­ня­ли йо­го, на­че гус­тою хма­рою вкри­ли. Пе­ред ним став учо­раш­нiй ве­чiр i сьогод­нiш­нiй. Учо­раш­нiй ку­ди ве­се­лi­ший i кра­щий! i рiв­ня­ти до сьогод­нiшнього не го­диться. Учо­ра Довб­ни­на му­зи­ка сер­це грi­ла, а сьогод­нi по­по­ва го­рiл­ка йо­го па­ле; учо­ра Хрис­ти­на вро­да ва­би­ла, а сьогод­нi по­па­ди­не приста­вання з ду­шi вер­не. Довб­ня хоч i п'яний був, а й йо­му те ки­ну­лось у вi­чi. Он яку вiн ляп­нув го­лу прав­ду! Гид­ка во­на, та не­га­муз­на на йо­го п'янiй мо­вi… а че­рез вi­що? Че­рез те, що й са­ма прав­да го­ла та неп­рик­ри­та… Те безсор­омне при­па­дан­ня пе­ред то­бою! те ус­ка­ку­ван­ня у вi­чi! Вiн аж здриг­нув. А там зов­сiм iн­ше. I нес­мi­ли­вiсть, i сором'язл­ивiсть, тi­ль­ки пог­ляд тро­хи злу­ка­ва ви­дає, чим б'ється сер­це, чо­го во­но хо­че… А чим во­но справ­дi б'ється?..

Вiн i нез­чув­ся, як дiй­шов до дво­ри­ща… Тем­но усю­ди, анi свiт­неться нiг­де… "Сплять, вид­но. Тре­ба сту­ка­ти в ку­хон­не вiк­но, щоб од­су­ну­ли", - по­ду­мав вiн, ус­ту­па­ючи в двiр, i пi­шов по­за ха­тою.

- Зараз, за­раз! - до­нiс­ся до нього чийсь го­лос iз кух­нi, як вiн пос­ту­кав у вiк­но.

- Хто ж се? Хрис­тя чи Мар'я? Кра­ще, як­би не Мар'я. По­ки вiн обiй­шов кру­гом кух­нi, две­рi в сi­ни бу­ли вже вiд­чи­не­нi, i в тем­нiй тем­но­тi їх сi­рi­ла чи­ясь пос­тать. Вiн по­чав прик­ро до­див­ля­тись.

- Чого ви ста­ли? Iдiть уже! - роз­дав­ся го­лос Хрис­тi. Йо­го на­че що шпи­го­ну­ло.

- Се ти, Хрис­ти­но? Моя го­лу­бонько! не по­лi­ну­ва­лась i вста­ти? - про­мо­вив вiн ти­хо i, об­няв­ши, на­ма­лю­вав на її що­цi га­ря­чий по­цi­лу­нок.

- Що се ви! Гос­подь з ва­ми! - лед­ве чут­но про­мо­ви­ла во­на. Йо­му зда­ло­ся, що во­на, те ка­жу­чи, на­че при­гор­ну­ла­ся до йо­го ближ­че. Вiн чує її зiт­хан­ня га­ря­че, її дух теп­лий.

- Серце моє! Хрис­ти­ноч­ко!.. - I ус­та їх зли­ли­ся. Со­лод­ко во­ни за­ще­мi­ли у нього, якась ог­нен­на пе­чiя дiй­шла до сер­ця… Вiн, як бо­же­вiльний, зда­вив її, при­гор­нув до се­бе, i об­личчя її, i ус­та, i очi пок­рив своїми по­цi­лун­ка­ми.

- Годi, го­дi вам… Ще Мар'я по­чує, - шеп­че во­на.

- Ягiдко моя! на­ли­ва­ная!.. - Вiн при­пав до неї, до її тепло­го ло­на; вiн чув, як її сер­це би­ло­ся, як її теп­ло перех­одило у йо­го, як во­но не грi­ло - па­ли­ло йо­го.

- Iдiть уже, я са­ма за­су­ну! - го­лос­но про­мо­ви­ла во­на.

Вiн, як ош­па­ре­ний, ки­нув­ся в ха­ту. А Хрис­тя, за­су­нув­ши сi­ни, поб­ра­ла­ся на пiч.

Чи то теп­ло пе­чi, чи то нес­по­дi­ва­на стрi­ча, йо­го га­ря­чi по­цi­лун­ки та обiй­ми - го­ни­ли її кров, бу­ди­ли