Меч Арея - Білик Іван

Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильності Абаєва й уважніше прочитати бодай Геродота, очам відкрилося б невірогідне.

Ось той уривок про богів: "Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, то цілком правильно), — Папей". Звернім особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скіфську мову, що так само-впевнено схвалював правильність імені чужинського бога? Батько історії не знав жодної мови, крім рідної. Як же тоді розуміти оте його зауваження?

Звернімося спершу до словника — "Древнегреческо-русского словаря", укладеного Й. X. Дворецьким за редакцією члена-кореспондента АН СРСР С. І. Соболевського й виданого в Москві 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими літерами:

Pappaios. Із закінчення видно, що це — одна з форм давньогрецького присвійного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, із кореня слова pappos, що означає "дід", "прадід", "пращур". Є й паралельна форма відіменних чи присвійних прикметників: із закінченням —oos. Наприклад pappoos. І pappaios, і pappoos перекладаються однаково: дідівський, прадідівський, установлений пращурами.

Тепер лише стає зрозумілим, чому Геродот так схвально поставився до імені чужого, скіфського божества. Те вже цитоване речення про богів скіфських належить читати так: "Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, цілком правильно) — Прадідівським". Просто перекладачі механічно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати.

За цим принципом утворювалися всі давньогрецькі присвійні прикметники: Nilos (Ніл) — Nilaios, Niloos (Нільський). koitos (постіль) — koitaios, koitoos (постільний), filos (друг) — filaios, filoos (дружній). pappos (дід, прадід, пращур) — pappaios, pappoos (дідівський, прадідівський, установлений пращурами).

Поступово стає зрозумілішим, хто були оті скіфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давні й пізніші історики називали теж скіфами. Мимоволі хочеться ще раз нагадати слова візантійського імператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча інші народи продовжували вперто називати його скіфами та гунами.

Й на згадку само собою спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на вироках давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх пращурів, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда то міцніша, що міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами, щоб при зведенні верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.

А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців та мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю — й пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.

Слова "гуни" й "вандалізм" ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це — істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й усім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась підточена тотальною корупцією й давно перестала створювати матеріальні й духовні вартості.

Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолітню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сході, слов'яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока — на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над "варварами": ріки крові й багатомильні "алеї" розіп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної Імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це — й жорстока лють "варварів" у жодне порівняння не стане з витонченим вандалізмом римських просвіщенних карателів.

Тим часом "вандалами" й "гунами" лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому ми повинні з потрійною пильністю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об'єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не щоразу, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від володарів, класів та епох; адже в усі часи ідеологія була й лишається партійною, а історіографія, як жодна з наук, — найменш об'єктивним важелем у системі ідеологій.

Так, Аттіла був "варвар", якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під писала римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.

Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілиних ворогів про "царя гунів". Римський сановник Ромул мовить у Пріскових щоденниках: "Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла". В германському епосі "Бітерольф і Дітліб" мудрість Аттіли порівнюють із Соломоновою. Але Соломон, як свідчить епос, при всій його величності не мав поряд себе стількох витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.

Та й сам Йордан каже: "Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив".

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: "Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого".

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною".

За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справді мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: "Ми звикли зображувати гунів чудиськами; певно, Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою". Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон: голе тім'я, маленькі оченята, плескатий ніс?...4

В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим та академіком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу "Народна творчість та етнографія" за 1962 рік, говориться: "Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали в неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX — XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження".

Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира — Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни — напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку — й усі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 року одного із слов'янських володарів — Буса, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах.