Повія - Мирний

уго­ру, мов пус­ти­ли­ся один пе­ред од­ним нав­ви­пе­ред­ки; а бо­яри за ни­ми - навз­до­гiн­цi… Ось во­ни наб­ли­жа­ються, зi­хо­дяться; ось зiй­шли­ся до­ку­пи, зли­ли­ся в од­ну пiс­ню… Гуч­на, важ­ка, пли­ву­ча по­ли­ла­ся во­на, як во­да, по­нес­ла­ся над усi­ма голов­ами. Всi, здається, мовч­ки схи­ли­лись та слу­ха­ють її, а во­на, як ви­хор, зня­ла­ся вго­ру i мчиться-не­сеться все ви­ще та ви­ще… I зно­ву об­ру­бий пе­ре­рив.

Трохи зго­дом за­чу­ла­ся ме­те­ли­ця. Спер­шу по­ва­гом, а да­лi дрiб­нi­ше та дрiб­нi­ше, по­ки не пе­рей­шла на ко­за­чок. Сми­чок не­са­мо­ви­то за­бi­гав по стру­нах; стру­ни аж кла­ца­ють та цмо­ка­ють, ви­во­дя­чи дрi­буш­ку. У Про­цен­ка аж жиж­ки пiд но­га­ми сi­па­ло; а пе­ред очи­ма роз­вер­нув­ся рiв­ний та чи­стий двiр, а по­се­ред нього - ве­сiл­ля… Йо­му вви­жається, як дрiб­ненько пе­ре­би­рає нiж­ка­ми ота дiв­чи­на; як отой пару­бок на­ля­гає на за­каб­лу­ки, са­дя­чи тро­па­ка… А он, а он, - на­че м'яч заст­ри­бав, пi­шов дру­гий навп­ри­сяд­ки. "Ану, ще на­ляж, пiд­дай ог­ню! пiд­дай па­лу!" - кри­чить друж­ко, б'ючи в до­лош­ки… I зно­ву все зра­зу обiр­ва­ло­ся.

Довбня за­мовк; а Про­цен­ко­вi все ще вчу­вається дрiб­ний ко­за­чок, все вви­жається, як кру­тяться пе­ред йо­го очи­ма лю­ди. Чийсь ре­гiт очу­няв йо­го; вiн мов спро­сон­ня пiд­вiв го­ло­ву, ог­ля­нув­ся… То з кух­нi до­но­сив­ся ре­гiт. Хрис­тя не ви­дер­жа­ла i схо­пи­лась з по­лу та пiш­ла по ха­тi вист­ри­бом, а Мар'я з пе­чi ре­го­та­ла­ся.

- Х-х-у! - зiтх­нув Про­цен­ко. - Ба­теч­ку мiй! та се страш­на шту­ка! - скрик­нув вiн.

А Довб­ня, мов не чув нi­чо­го то­го, по­чав зно­ву:

Ой стiй, сос­но,

Та роз­ви­вай­ся!

Рано, ра­но!.. - по­нес­ла­ся жур­ли­ва пiс­ня; i в го­лос їй друж­кова шаб­ля ге­пає в сте­лю раз, уд­ру­ге i втретє. Тi за­бої - на­че на да­ний пок­лик - по­вi­да­ють, що не­за­ба­ром поч­неться щось по­важ­не та ду­же враз­ли­ве! I во­но справ­дi по­ча­ло­ся… Пiс­ня за­тих­ла. Го­мiн - не го­мiн, а якась тру­са­ни­на зня­ла­ся. "По­ра мо­ло­ду ви­ряд­жа­ти до мо­ло­до­го. По­ра!" - гу­кає друж­ко. Друж­ки по­чи­на­ють важ­ко-­важ­ко, i му­зи­ка пiд­тя­гує їм ще важ­че… "Вста­вай, кня­ги­не, про­ща­ти­ся з ро­дом та з своєю во­лею дi­во­чою. Те­пер ти вже не вiльна пти­ця, а чу­жа ро­бiт­ни­ця. Свек­ру­ха то­бi го­ло­ву скреб­ти­ме, а све­кор до­ко­ря­ти­ме, та нi­ко­му бу­де зас­ту­пи­ти­ся; своя дру­жи­на поб'є-по­лає - та нi­ко­му по­жа­лу­ва­ти. Сльози та скор­бо­та та до­вiч­на на­гальна ро­бо­та кра­су твою знех­тує, са­му те­бе зiг­не та зос­та­рiє. Вста­вай же, кня­ги­не, про­щай­ся з своїм ро­дом, своєю во­лею та кра­сою дi­во­чою!" I кня­ги­ня, спо­ти­ка­ючись вiд слiз, iде ук­ло­ня­ти­ся батько­вi-ма­те­рi… Нас­та­ла важ­ка хви­ли­на. Скрип­ка у Довб­нi стог­не-ри­дає. У Про­цен­ка аж зiт­хан­ня спер­ло­ся в гру­дях, аж сльози вис­ту­па­ють на очах… От-от во­ни бриз­нуть!.. Во­ни б, мо­же, i бриз­ну­ли, як­би друж­ко, по­ряд­ку­ючи, не ви­гук­нув: "Го­дi, го­дi! ру­шай­мо!.." I зно­ву по­нес­ла­ся мар­шо­ва пiс­ня, спер­шу гуч­но­зич­но, а да­лi все тих­ше та тих­ше, мов мо­ло­децький поїзд, виїхав­ши з дво­ру, спус­тив­ся у бал­ку або схо­вав­ся за лi­сом-го­рою… Те­пер тiльки Довб­ня спус­тив з пле­ча скрип­ку i по­ло­жив її на сто­лi.

- Оце вам i ве­сiл­ля до ва­шої опе­ри, - ска­зав вiн i по­чав ви­тирати пiт з ло­ба.

- Хх-у! як умо­рив­ся! Хай йо­му гас­пид, - до­дав i мер­щiй по­брався до тю­тю­ну.

Проценко си­дiв, мов на угiл­лях: очi в йо­го го­рi­ли, що­ки па­шi­ли, зiт­хан­ня важ­ке, по­рив­час­те.

- Господи! - скрик­нув вiн, зло­мив­ши пальцi, що во­ни у йо­го аж хрус­ну­ли. - Пер­ше зро­ду чую на своєму вi­ку та­ку не­пев­ну му­зи­ку! Хай те­пер iтальянцi або нiм­цi пiдкинуть­ся­ з своєю!.. То ж - ве­ли­кi ге­нiї тво­ри­ли, а це - на­род… про­ста на­род­на пiс­ня!.. О, я, здається, ро­зу­му позбуд­уся! - скрик­нув вiн i за­бi­гав по ха­тi. Неш­вид­ко пiс­ля то­го прий­шов вiн до пам'ятi i за­го­во­рив спо­кiй­нi­ше:

- Не ждав! Не ждав я та­ко­го, прав­ду ка­жу­чи. Я ду­мав, що Лу­ка Фе­до­ро­вич за­був про моє лiб­рет­то; та й сам по­чав за­бувати про нього… Аж ба­чу - нi. Хоч ва­ша му­зи­ка i не до слiв, за­те - яка ар­тис­тич­на шту­ка! Що ви ду­маєте ро­би­ти з своєю п'єсою?

- Що ж я зроб­лю з нею? Нi­чо­го… пог­раю ко­му-не­будь, та й го­дi! - од­ка­зав Довб­ня, ви­пус­ка­ючи з ро­та цi­лий обере­мок ди­му i огор­та­ючись ним, на­че хма­рою.

- Як нi­чо­го? - скрик­нув Про­цен­ко. - Нi, так не го­диться: ва­шу п'єсу тре­ба в но­ти за­вес­ти та над­ру­ку­ва­ти! Тре­ба по­вiдати лю­дям, якi до­ро­гi та му­зич­нi мо­ти­ви ви­хо­вує на­родна пiс­ня! Ве­ли­кий грiх бу­де, як ви їх так за­нех­туєте.

- А де я у гас­пи­да вiзьму гро­шей, щоб над­ру­ку­ва­ти? - спи­тався Довб­ня.

- Хочете, я вiзьму­ся? У ме­не в Пе­тер­бур­зi є один знайо­мий му­зи­ка. Я до нього одiш­лю. Хай по­ка­же Бер­нар­до­вi чи ко­му там… I ва­шу п'єсу над­ру­ку­ють, безп­ре­мiн­но надруку­ють… Ба­га­то знай­деться рук узя­ти­ся за та­ке ми­тецьке дi­ло… Зяг­рай­те ще що. Ко­зач­ка чи те мiс­це, де мо­лода про­щається з ро­дом… Го­луб­чи­ку!.. А знаєте що? У та­ких спра­вах, зна­ете, хто най­кра­щий оцiн­щик? На­род! про­стий на­род! Ви нi­ко­му не виг­ра­ва­ли?.. Клик­не­мо Хрис­тю, Мар'ю, прис­лу­га тут - хай во­ни пос­лу­ха­ють; та спи­таємо, що во­ни ска­жуть, - цвi­рiнькав Про­цен­ко.

Довбня лу­ка­во ус­мiх­нув­ся у сво­го ру­до­го ву­са.

- Ви смiєтесь? - скрик­нув Про­цен­ко. - Ви знаєте Пушкi­на?.. Знаєте, ко­му вiн чи­тав свої на­род­нi пiс­нi? Своїй ня­ньцi - Ра­дi­онов­нi! I ко­ли та чо­го не роз­би­ра­ла, вiн пе­ре­роб­лю­вав свої безс­мерт­нi тво­ри…

- То ж сло­во, а це го­лос, - пе­ре­бив Довб­ня.

- Ну, то що? Вiзьме­мо Шев­чен­ка, - по­чав до­во­ди­ти Про­це­н­ко. - Про­чи­тай­те йо­го на­ро­до­вi - i вiн бу­де пла­ка­ти! А ска­жiть, ко­го з нас Шев­чен­ко не ха­пає за сер­це? Ви теж - му­зи­кальний Шев­чен­ко.

- Далеко ку­цо­му до зай­ця! - увер­нув Довб­ня, та Про­цен­ко не слу­хав.

- Як той, так i ви, - гу­кав вiн на всю ха­ту, - за ос­но­ву взя­ли на­род­ну пiс­ню, на нiй пост­роїли свої тво­ри. Йо­го на­род ро­зумiє - по­вин­нi i го­лос ро­зу­мi­ти. О-о! На­род - ве­ли­кий есте­тик!.. - при­да­вив вiн на сьому сло­вi i, по­вер­нув­шись до Довб­нi, за­пи­тав: - Клик­ну­ти, чи що?

Довбня мовч­ки хит­нув го­ло­вою. Йо­му бiльше всього ба­жалося по­ди­ви­ти­ся на Хрис­тю, що так йо­му за­па­ла у вi­чi, нiж пос­лу­ха­ти, що во­на на йо­го гру ска­же.

Насилу Про­цен­ко умо­вив Хрис­тю увiй­ти до нього в ха­ту; та во­на са­ма, пев­но, не пiш­ла б, як­би Мар'я не по­тяг­ла за со­бою.

Довбня аж за­ре­го­тав­ся, як Про­цен­ко по­са­див їх ряд­ком на кро­ва­тi.

- А ну­те ви, ве­ли­кi ес­те­ти­ки, - глу­зу­ючи, ска­зав вiн, - слу­хайте обо­ма уха­ми.

I по­чав не­вiльницький плач, як пла­чуть ко­за­ки у турець­кiй не­во­лi, здiй­ма­ючи ру­ки до бо­га i мо­ля­чи в нього смер­тi. То бу­ла не­ве­лич­ка час­точ­ка з на­род­ної ду­ми… Плач гiр­кий, мо­лит­ва теп­ла i важ­ке зiт­хан­ня ок­ри­ли ха­ту. Пер­шi