Диво - Загребельний Павло
Ті троє побоялися й доторкнутися до небіжчика, хоч слід було бодай поправити його на постелі, бо лежав з перекривленою шиєю, якось незграбно звісивши голову з подушки, борода відтягала йому щелепу вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщій священика, а тим часом розпочалася рада: що чинити?
Князь помер без причастя, без сповіді, найгірше ж — не повідомивши про свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, він кликав до себе сина Бориса і дав йому військо, щоб виступив проти печенігів, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем Київським, бо є брати старші за нього — є найстарший Святополк, е Мстислав, є Ярослав, який своєю сміливою відмовою впокоритися батькові уже досить відверто проголосив своє зазіхання на київський стіл.
Прикликано до Берестів київських бояр і воєвод, а тим часом вірні люди з-поміж гриді дали знати: одні — Предславі, а ще інші — Святополкові в Вишгород про кончину Великого князя, і ці звідомлення перевищили вмить все те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщій спорядила гінців з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспішати до Києва, а вишгородські бояри, випустивши Святополка на волю, з усіма почестями, належними тільки Великому князю, повезли його через бори до Києва, звідти до Берестів, і хоч добралися туди вже пізньої ночі, княжий син велів не відкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи власноручно проломили поміст у горниці, щоб приховати від смерті звичний хід, яким користувався небіжчик, загорнули тіло Великого князя в килим, спустили на віжках на землю і поклали в сани, запряжені вісьмома парами білих волів, як велів старий полянський звичай. і Так на білих волах в'їхав востаннє князь Володимир у Київ, і тої самої ночі був похований у церкві святої Богородиці в приділі святого Клемента, в мармуровій корсті, під молитви, сльози, ридання й сум усього Києва.
А ще тої самої ночі, коли повів Ярослав свою жону на перші покладини і виїхали з його двору білі коні, а десь у Києві білі полянські воли одвозили тіло його батька до місця останнього спочинку, вирушив тайкома з Новгорода великий загін :,' вершників. Не" дуже вправно трималися їздці на конях, чутно; було варязьку мову; якби міг хто прислухатися, то відразу б зачув хвастощі одного з варягів своїми походеньками у жіноцтва, з чого легко б упізнав Торда-молодшого, а вже тоді виплив би з темряви й мовчазний Ульв, і забіяцький Торд-старший, який, здається, командував цією дивною виправкою; варяги, хоч і почували с,ебе певніше пішими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усім коней однакової гнідої масті, так що ховалися вони за ніччю, і видно було, що їдуть на діло почесне.
Варяги не брали— з собою в дорогу нічого обтяжливого — ні прикрас, ні майна жодного, саму тільки зброю та харчів на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода і гналися ніч і день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспіти втікачів; вже й коні потомилися, вже навіть Торд-молодший умовк і схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по дніпровському зливиську, незабаром буде й сам Дніпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней, якщо вони запізняться і насад на Смядині відпливе й опиниться в Дніпрі — тоді їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гірше — не отримати обіцяного, обіцяно ж було щедро.
Коли ж нарешті за негустими перелісками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершників, поперед якої їхав на білому коні молодий князь Гліб, то вже коні варязькі насилу пересувалися, вони плуталися в густих і високих нежарах, а в князя і його супроводу коні були свіжі, мовби щойно з стайні або з випасів, ішли розмірене, гарно, і видно було, як легко й упевнено віддаляються від переслідувачів, ще й не знаючи про їхнє існування. Що ж буде, коли довідаються? Торд-старший відразу збагнув, що треба діяти вмінням, а не силою, він мовчки показав Ульвові на його лук, спинив загін, щоб дати лучникові спокійніше вицідитись, сказав хрипко:
— Бий відразу в князя. На білому коні.
І чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцілив як слід, чи то не дотямкував, куди стріляти, і, вчувши останні слова Тордові про коня, в коня й вицілював, стріла, послана варяговою рукою, вдарила коневі в передню ногу під самі груди, кінь спіткнувся, з усього скоку впав, а Гліб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кінським черевом, але він сам зумів вивернутися, вивільнив придушену ногу і тільки тоді відчув дикий біль у тій нозі, а коли спробував ступнути нею — вона не підкорялася. Його люди спиняли своїх конеї коні злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед виліз з своїм конем цікавий повар князів, якого звано Торчином, бо справді походив чи то від турків, чи то з агарян, зназ лиш кілька слів по-руськи, зате готував дивні страви для княжого столу, а ще відзначався великим жонолюбством і непогамовною цікавістю. Мабуть, цікавість попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув:
— Подай мені коня!
Торчин під'їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумів як слід, чого від нього хоче князь. Тоді Гліб смикнув його за ноги, посинілими від болю й злості губами вже не прокричав, а вишептав:
— Злазь з коня! Швидко! Торчин ізнов не розумів.
— А я? — спитав він, побачивши нарешті стрілу в нозі Глібового коня і з острахом ждучи, може, такої самої стріли й собі межи плечі.
— Злазь! — прокричав князь і потягнувся до меча.
Тоді Торчин злетів з коня, але не на той бік, де стояв знавіснілий князь, а на протилежний, і не зліз, а просто скотився, впав, миттю схопився і пригінці побіг за дерева.
Гліб з великими труднощами заліз у сідло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однім стремені, а друга нога висіла йому смертельним болем і тягарем. Біль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там і зовсім — ступою. Але за той час уже від'їхали від того проклятого місця, де, видно, засіли бродники, що грабували купців, Гліба оточила його дружина, підтримували збілілого на лиці князя, тихо поїхали далі, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииі.
Дорогою ціною довелося заплатити князеві Глібу за ту прогайку. Коли він отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерізаючи їм путь, полетіли між деревами темні вершники, і тільки тоді збагнув князь, що то не бродницька стріла летіла в нього, що не грабіжникам знадобився його кінь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши біль, зірвав Гліб коня до чвалу, підскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злізти на землю, князя підтримали під руки, повели чимшвидше на кораблець, Гліб шепотів: "Швидше, швидше, швидше". Один з дружинників мечем перерубав вірьовку, якою насад прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корінням в'яза, сонні гребці, прокинувшись, лаштувалися відпихатись од берега довгими важкими весла-ди, але тут приспіла погоня, варяги злітали з коней на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, і мечі їхні блищали, мов вода, і змивали кров'ю все, що траплялося на путі, а поміж варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненависті до князя, якого перед цим стільки годував і який зрадливо кинув його посеред чужого лісу на пота-яу. Повар доскочив до Гліба і, перш ніж той зумів вихопи ослабілою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. "Не дійте' мене, братія моя мила і дорога, не дійте!" — 'заплакав-закричав по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, — Гліб упав мертвий; тоді Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами відкабетував князеві голову.
Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкіряний мішок, що висів у нього за плечима. . Події, надто ж лихі, мають властивість повторюватися, навіть збігаючись притому в часі. Знову ж таки, може, саме тоді, як таємничі варязькі вершники по мохах, брусничниках і нежарах гналися за князем Глібом, з Києва на Альту теж : и-рушили вершники, тільки що перші споряджені були без відома князя Ярослава, а других послав сам Святополк, і велено було цим останнім привезти до Києва молодого князя Бориса добровільно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе старший брат, який сів на отній стіл і вимагає покори від усіх братів молодших. То були відчайдушні вишгородські бояри Путьша, Талець, Єловит і отрок Святополків, прозваний Ляшком, бо привіз його князь од свого тестя Болеслава, хоч був той отрок невідомої крові, радше скидався па дикого степовика, мав непогамовну вдачу і відзначався дурною відчайдушністю. І якщо варяги, вирушаючи в іюгоию за Глібом, не наражалися, власне, на жодну небезпеку, то посланці Святополкові їхали, може, й самі на вірну смерть, бо ж Борис стояв на Альті не сам, а з великим військом, яке ще не присягнуло Святополкові, та й невідомо, чи стане на його бік, а може, триматиме руку Борисову, бо ж усім відомо, якої шани зазнав од князя Володимира Святополк і якою довірою в батька користався Борис.
Тім часом Борис марно чекав на Альті появи печенігів. Дозори, послані далеко в степ, не виявили ніяких прослідів ворога, дійшли чутки до князя, що печеніги відвернули від Києва і никають десь довкола шляхів та переправ; князь добре відав, що військо потрібне батькові його передусім для того, щоб виступати протії непокірного Новгорода, літо вибилося в найвищу свою середину, отож настала найліпша пора для походу, але повертатися до Києва без веління князя Володимира Борис не смів, нагадувати Великому князеві про похід на Ярослава теж не міг, отож, розгублений і знетерпеливлений, стояв і далі в полі перед Альтою, днями не виходив з свого намету, ревно молився, вів благочестиві бесіди з отроком своїм угрином Григорієм, якому за тихий норов і вірну службу подарував важку шийну чепу з щирого золота; так що посланці від Святополка коли під'їхали до княжого намету з княжим прапорцем і вийшов їм навстріч Григорій, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, і трохи навіть знітилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тільки Григорій уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одіж, і сказав, що спитає князя, чи може той прийняти посланців.
