Олаф Стефензон - Винниченко Володимир

Здавалось, вона не дуже була рада тому, що він так прийняв усю цю подіад. Таке вражіння було у мене в той мент, як вони дивились одне на одного.

— Цілком задоволений! — весело й теж наче занадто весело сказав Олаф. Емма неймовірно посміхнулась і, не додавши більше ні слова, вийшла.

Старий Вальдберг аж заслаб від цеї історії. На другий день були скликані всі, хто мав відношення до конкурсу, було зроблено допит кожному окремо й усім разом, але ніхто нічого не міг сказати в пояснення таємного вчинку. Кожний і всі з обуренням говорили про це, і не було навіть натяку на кого-небудь. Олаф же й не добивався, — він був твердо переконаний, що це зробили Дієго й Емма. Мені він цього прямо не сказав, але я це бачив зо всього: як він говори" з Дієго, як відносився тепер qo Емми, як балакав про них зо мною.

Я не знав, що мені думати. Мені здавалось, що я трошки розумівся на людях і не міг помилитись у тому вражінні, яке зробила на мене Емма, коли я в той вечір приїхав до неї. А втім, хто його зна! Може, й справді це вона? В такому разі вона, значить, любила Дієго й боялась, що премію вигра Олаф?

Судяче по поводженню Дієго, по тому, як він насмішкувато ft невинно поглядав на Олафову роботу, коли приходив до нас, можна було мати деякі підозріння. Але знов-таки, якби це дійсно він зробив, то йому ніяк не випадало підсміхатись, бо цим жкраз підтверджував ці підозріння. А зрештою, він був настільки нерозумний чоловік, а до того ще нахаба, що міг собі й це позволити.

Словом, нічого ми не знали. На двері приробили другий замок, і на тім скінчилось.

Олаф узявся ще з більшим завзяттям до роботи. Тепер він був зовсім як п'яний. Очі завжди затуманені, наче сонні, розгублені; шкура на лиці збухла, запалена.

— Хай! — іноді бурмотів він не то про себе, не то до мене. — Я їм покажу Олафа Стефензона! Ого!

Емма приходила й тепер так же часто, як і раніше. Тільки тепер уже не приставала, щоб Олаф показав роботу. Вона, здавалось, зовсім не цікавилась нею. Але я бачив, що вона якось чудно зиркала на його, коли він навмисне починав про це розмову; особливо ж чудно було в ті менти, як Стефензон був у радісно-піднятому настрої. Тоді вона аж потуплювалась, немов їй ставало ніяково за нього.

Так тяглося тижнів зо два. Олаф не одпускав мене ні на крок від себе, і я вже розумів, нащо він запросив мене жити з собою, — я боронив його від Емми. Ні одного слова не було між нами сказано про неї такого, що б показало, що він закоханий у неї, але я хоч би з цього самого мовчання бачив те. Олаф таки попався. Та й дивно було б, коли б не попався!

Але одна річ бути закоханим, а друга — управлятися з тою закоханістю. І в цьому Стефензон був бездоганним; я думаю, що сама Емма не могла б з певністю сказати, чи любить він її, чи ні. Він умів тримати себе в руках!

Одначе я побоювався за його, — хоч би й виграв він цю чудернацьку, фантастичну премію, хоч би й мав право взяти Емму, чи було б з того що добре?

На мою думку, хорошого мало було б, — занадто виразно підкреслювала Емма свою прихильність до дон Дієго. Цим одним вона говорила Олафові: "Не хочу бути твоєю!" А Олаф — чи він розумів це? А коли розумів, то як гадав бути з цим, вигравши премію?

На жаль, я не міг про це говорити з ним. Ми взагалі більше мовч^али та сопли по своїх кутках. На мене теж почав находити невеличкий сказ, — мабуть, я заразився від них. Я навіть почав помічати, що в моїй манері працювати з'явилось щось чуже мені, нове, щось їхнє.

Олаф, на мою втіху, нічого цього не помічав. Він сам дрижав і працював з несамовитістю, заціпивши уперто зуби й майже не спочиваючи.

— Нехай! Я їм покажу!.. — бурмотів він.

І мало не казав цього самого в лице Еммі. А Емма що далі, що ближче до терміну конкурсу, ставала все веселіша і веселіша. Дієго теж набирався самовпевненості й задоволення. І я нічого вже не розумів: хто ж з них почуває себе дужчим? Напевне, кожний вважав себе дужчим, але в дійсності?

Коли б не Вальдберг, я б і уяви не мав, як стоїть справа. Але дідок не міг ховати своїх вражінь, хіба що від одного Олафа, який немов осліп і оглух на цей час. По виразу підтягнутих губ учителя, по павзам, які він робив, говорячи з Олафом, по його уважним поглядам на останнього, коли цей пускався в бадьорість, я знав, що премію вигра, в кожнім разі, не Стефензон.

Це незабаром підтвердилось з одного цікавого факту.

Прийшовши раз додому, ми ввійшли в робітню, Олаф, як звичайно, зараз же кинувся до свого мольберта, а я підійшов до столу щось узяти. І раптом на самім краєчку столу я побачив невеличку хустинку до носа. Я добре пам'ятав, що, виходячи, прибрав усе з столу, — в той день була якраз моя черга по прибиранню хати. Я не міг забути хустку, та ще яку — жіночу, малесеньку, пахучу. Я хутко сховав її в кишеню. Роздивившись потім, я побачив в куточку її ініціали Емми. Вона, значить, була у нас в хаті без нас біля Олафового полотна. Значить, це вона тоді попсувала його. Але що їй тепер треба? І як вона пробралась знов, при двох замках? Невже справді їй помагала підкуплена нею консьєржка, як це натякав Олаф? Але яка тепер мета, коли вона сама знає від батька, що Олафові надії марні? Просто слідкувати, як іде у йоги робота, щоб в небезпечному місці знов попсувати?

Я не знав, що думати. Олафові я рішив нічого не казати: навіщо чоловікові завдавати (може, й без потреби зовсім) неприємності? Краще перевірити, чи дійсно вона ходить до нас, ця чудна дівчина. Можливо, що я якось просто не помітив цеї хусточки, хоч це й неможлива річ! І от я зробив так: виходячи кудись, я непомітно для Олафа став щоразу наліплювати воском на двері й на косяк чорну ниточку. Коли б хтось ввійшов без нас, ниточка мусила бути порваною. Але минув день, два, три — ниточку мою ніхто не зачіпав. Я вже рішив, що помилився, й збирався віддати хусточку Еммі. Але одного дня ниточка була перервана! У нас була Емма! В той же вечір вона й так прийшла.

Прийшла й раптом стала прохати Олафа піти з нею до Дієго подивитись на того роботу. Олаф трохи здивувався: чого ради дивитись, коли за якісь десять день має бути рішучий бій?

— Ні, ми вже подивимось тоді, як моя буде готова! — сказав він сухо. (Мушу одмітити, що в цей час Олаф уже не мав своєї самовпевненості: чи сам він помітив, що робота йде неудачно, чи по Вальдбергові таки побачив, — не знаю. Тільки він розмовляв тепер не з гордовитою посмішкою, а холодно, сухо й уперто).

Емма не в'язла більше. Якось чудно посміхнувшись, вона перевела розмову на інше і хутко пішла од нас. Виходячи, вона, пам'ятаю, покликала за двері Олафа, бажаючи сказати йому щось наодинці. Лице її, як зараз бачу, було тихе, м'яке, винувате, їй, певно, стало жаль-ко Олафа. Але він скривив губи й з непорозумінням промовив:

— Я нічого не ховаю від Укрена, можете при ньому говорити. В чому річ?

Емма зітхнула, мовчки подивилась якийсь мент на Стефензона й зачинила за собою двері.

Зоставалось всього три дні до конкурсу. Олаф уже не працював, закінчивши роботу зовсім. Я не міг би сказати, чи був він нею задоволений. Та навряд чи й сам він міг би сказати що-небудь певне з цього приводу. Один раз йому здавалось, що краще не може бути, а другий — що вона не варта й плювка на неї (як бува зо всіма авторами, котрі можуть бути щирими з собою).

Але Вальдберг, Емма і всі, хто знав ііро конкурс, були певні, що вигра Дієго, — про його працю оповідали щось надзвичайне. Стефензон не міг цього не помічати. Мені часом здавалось, що він тільки з гордості не одмовлявся від герця. А проте — хто знав, що він собі там думав, він ні з ким ні слова про це не говорив. Я знав тільки те, що йому було відомо, якої думки був про його й Дікгове полотно сам Вальдберг. Знав не прямо, а посередньо, так мовити, — з того хоча б, що Вальдберг, наприклад, почав приставати до Олафа, що цей хворий, що у його дуже поганий вигляд і що йому конче треба поїхати в якусь санаторію полічитись; і то не колись потім, а зараз, негайно, не чекаючи навіть конкурсу; і конкурс через це пропонував одкласти. Олаф оповідав мені про це таким тоном, з якого я міг розуміти, що він добре розуміє, через що старий був так заклопотаний його здоров'ям. (Він, звичайно, одмовився від усяких санаторій).

Це був досить поганий час. Мені від всеї душі було шкода мого приятеля; особливо тяжко було дивитись на його в ті дні, коли він сам не вірив своїй роботі. Тоді він подовгу стояв біля неї застиглий, суворий, щось тупо й понуро думаючи. Іноді здавалось, що ось він помалу візьме ніж, зціпить зуби і ровріже од краю до краю все полотно. І навіть хотілось цього, — все ж таки йому так було б легше, ніж після ировалу яа конкурсі. Але кожний ра" кінчалось тільки тим, що Олаф характерно хитав сам до себе головою й ""тікав полотно. Мені ж пригадувалось, як вія так само похитав головою, розка—вши про ирополж^ю Вальд&ерга втікти, і при цьому додав:

— Коли б я міг від самого себе втікти, я б поїхав... — І бачачи, що я ме зрозумів, пояснив: — Ви думаєте, що мені перед людьми соромно? їх я можу обдурити. Це не трудно: збрехав, що захворів, — і кінець. Навіть лікаря можна покликати, — пропонував же Вальдберг... А собі можна збрехати так, щоб повірити, га? Перед собою не буде соромно, що втік? Можна, як ви думаєте? А-а, то-то-бо й є! Ні, я нікуди не поїду! На це Олаф Стефензон уже не піде! Хоч би там що!

Емма ж ці дні, як навмисне, була в такому піднято-веселому настрої, що аж гидко ставало, — могла ж хоч для гуманності приховати трохи своє ликуваяня. Реготалась, майже обнімалася при всіх з Дієго, без причини раділа і, головне, неначе мстилася за щось над Олафом:

заклопотано питала про його полотно, а сама тут же посміхалась і кидала на Дієго значні погляди. Олаф поводився по-джентльменськи, але це йому коштувало багато: раніше він мав часами рум'янець на щоках, а тепер вони були такі, як у людини безнадійно хворої — темно-жовті, з олов'яним відтінком, запалі. Погляд був весь час похмурий, сонн.уватий, тупий.

І от, за день до конкурсу, до нас несподівано прийшли Емма й Дієго. Вони сіяли й без крихотки ніяковості раділи з своєї завтрашньої перемоги.