Гетманський скарб - Мушкетик Юрій

Ридван — зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.

Їхав спиною наперед, дивився в віконечко на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях — біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.

У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода пре-випирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий — все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.

Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.

— Що це таке?

— А ти відгадай,—заграла очима Уляся.— Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.

Я знизую плечима.

— Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?

— Болотяному дідьку,— огризаюся.

І раптом:

— Іване, кажуть, у Європі лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?

Я розгублююся.

— Мабуть... ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.

— Не проштрикнув би?

—— Ну... Якби він мене дуже образив.

— А якби образив мене?…А ти стояв поруч?

— Тебе ніхто не образить. Ти — гетьманівна.

— Не хитруй. Й глибоко зітхає.

— Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? — І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.

— Звідки мені знати...

— Ти ще не закохувався жодного разу?

— Тисячу разів,— випалюю я.

Уляся дивується.

— Як то?

— А так... У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,— виповідаю правду.— А завтра побачу ще іншу... Вродливішу.

— Страшний ти парубок, Іване,—регочеться Уляся і враз серйозніє.— То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.

— По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві...

— Але ж потім виходять за тих парубків заміж... Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.

—— Сподіваєшся зустріти князя?

— А що ж... Хоч... Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.

— Як то немає? — дивуюся я.

— А так... Кохання — це те, що люди вигадують самі собі Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.

Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

— Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.

— Любов з'їдають миші...— раптом кинула.

— Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.

— Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються... Хоч його й не буде.

— Якщо воно справжнє...

— А справжнє яке? — чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу... Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:

— Що ж ти любиш, Іване?

— Книги всілякі. А ти? —поспішаю перекинути клубочок назад.

— Я? Бродити вночі по полю...

— Ти? Вночі? По полю?— торопію.— І тебе пускають?

— В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях... Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують... Це сон... Сон у серці... Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.

І раптом дратується.

— Чого це я тобі вибалакую. Ти — наче піп.

— Наче піп?

— Очі в тебе такі… Сповідаючі...

На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.

Я не пішов нікуди — вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили — хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.

Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило — з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся в двір, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мідної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на ґвалт, побігли за полковником. Гомін і крики розбудили мене. Я зліз з сіна. На той час надійшов полковник, засвітили два ліхтарі, які везли з собою, і олійну лампу, полковник і осавул ще раз оглянули ридван — скриньку було одкручено од ланцюга. Ліхтарі горіли на моріжку посеред двору, ми всі стояли спантеличені. Зізнаюся, хоч це було несосвітенне, неймовірно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв і не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тій скриньці. Мій страх виявився не даремним, бо по хвилі осавул запитав, кого не було в хаті, і всі вказали на мене, ще й двоє козаків потвердили, що навідувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Відчув себе, мовби розіп'ятим на вістрі списів, розгубився зовсім і цим викликав справжню підозру.

Бо хоч і не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадіжка, але ж саме я спав у ридвані біля скриньки.

Стояв ні живий, ні мертвий. Сказав, що досипляв на сіні, але там мене не бачив ніхто.

Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос:

— Ні, цур... Чуєте! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуєте!

— Спасибі, дочко,—мовив Полуботок.— Я — з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дірку з хліва на вгород, а за діркою порожню скриньку. Дірка в засторонку була стара, але біля неї валялось кілька свіжообламаних патичків.

Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване — обікрадено високу особу.

— Від Клима напасть,— сказав, дещо оговтавшись, отаман.— Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.

Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у небесного вітця їй всього-всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.

— Чиніть не мою волю,— відказав полковник.— Я вимагаю скутечної справедливості, і все.

Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.

Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги — присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу — покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.

— То ти вже й так зізнався,— сказав Полуботок.

— Я не зізнався,—знову одпирався Пшеничний.— Кажу, може, їх взяв Клим…

— А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? — запитав полковник.

— Це вже тоді, як сталося... Спочатку вона тільки частувала вечерею...

— Ну ось, ти таки й зізнався,— сказав полковник.—Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

— А що мав робити,—похилив сиву голову Пшеничний...— Мій син...

— І гроші чималі. Коштовності...— додав осавул.— Знадобилися б також. Хоч... Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги...

— Мені — нічого... Це вія...

Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних.