Голубий патруль - Давидов Анатолій
Гляньте, то манюсінький шматочок тоненької черепашки якогось молюска.
— Прикрасила гніздо! Має смак! — здивувалася Лариса.
— Євмени часто так роблять,— сказав Микола Іванович.
— Оса знову прилетіла,— констатував Толя,— цього разу вона принесла гусінь.
— Теж мені прикраса! — пирхнула Таня.
— Тихше,— зупинив її Толя,— вона всовує гусінь у гніздо.
— А навіщо ви не здогадуєтесь, друзі? — звернувся до дітей Микола Іванович.
— Готує "консерви" для своїх діток, — пояснив Петро.— Я читав, що євмена жалом паралізує гусінь дрібних метеликів і приносить їх у гніздо. Коли їжі назбирається достатньо, самка підвішує на павутині свої яєчка і закриває вхід до будиночка. Комора з харчами для памолоді готова, їжі в ній досхочу.
— Оса справді замуровує гніздо,— повідомив Толя,— лише невеличка дірочка залишилася. Почекаємо, поки вона завершить роботу?
Та оса полетіла кудись і довго не з'являлася. Що сталося з нею, ніхто не знав, а чекати було ніколи, й діти рушили далі.
Дорога пішла круто вниз, і невдовзі юннати опинилися перед невеличким болотистим озером. До води поміж очеретом вели протоптані, напевне, рибалками неширокі стежечки. За зеленими заростями чулася якась метушня.
— Тягни швидше, — гукав хлоп'ячии голос, — бо вся риба вискочить!
— Невже сіткою ловлять? — здивувався Петро. — Браконьєри кляті! Ось ми їм зараз...
— Почекайте,— зупинив хлопців Микола Іванович,— нехай вигягнуть на берег...
Сховавшись у кущах, юннати побачили, як двоє хлопців тягли на берег сітку. В одного з рибалок через плече висіла мокра торба, мабуть, з рибою.
— Стьопо,— промовив один з них, з великою копицею рудого волосся на голові,— поскидай зі своїх ніг п'явки, а то висмокчуть усю кров!
— Не висмокчуть,— нехотя промимрив другий, такий гладкий і червонопикий, що, здавалося, його щоки ось-ось луснуть.— Ти краще сягни та гузку до дна придавлюй!
— Невже тобі не боляче? — не вгавав рудий.— Я й секунди не витримав би.
— Лікуюсь я, хіба не бачиш, що мені кров треба спустити...
— То ти б у донори пішов! — порадив рудий.
— Не беруть, малий іще!
— Ну, Миколо Івановичу, ми йому допоможемо у цій справі,— стиснув кулаки Петро.
— Не поспішай,— ще раз зупинив його Микола Іванович.— Нехай витягнуть сітку на берег.
Хлопці, рвучко витягши на берег сіть, кинулись вибирати з неї рибу.
— Дивись — щука, а це — карась, знову щука!
— Ось тепер — ходімо! — скомандував Микола Іванович.
Побачивши стільки людей, браконьєри отетеріли. Рудий хотів було тікати, але дорогу йому перепинив Сашко.
— Куди? — взяв його за комір.— Разом ловили, разом і відповідати будете.
Гладкий хлопець хотів було викинути рибу в озеро, але Толя забрав у нього торбу.
— Не поспішай, для науки спочатку послужить.
А Микола Іванович уже оглядав п'явок, які висіли на Степанові.
— Великі несправжньокінські п'явки! — дійшов висновку.
— Їх тут багато,— улесливо промовив Степан,— якщо хочете, я вам наловлю...
— Е, ні, голубе,— спохмурнів Микола Іванович,— твоєї допомоги в цій справі я не потребую. На ось, посоли їх, щоб повідпадали, і розкажи, як дійшли ви до життя такого — браконьєрством займаєтесь.
— Ми вперше, дядечку,— заскімлив Степан,— рибки хотіли на юшку впіймати, голодні зовсім...
— На юшку, кажете? — Толя висипав на траву гору риби.— Ви ж навіть дрібної не пощадили. Що з нею робити, Миколо Івановичу?
Живу випустимо у воду, а решту разом з цими браконьєрами і сіткою передамо міліції,— наказав керівник.— Тільки спочатку погляньте, яка тут риба водиться.
— Миколо Івановичу,— промовила Таня,— ці хлопці з нашої школи. Федько Романченко — з сьомого, а Степан Балюк — з восьмого. Забіяки на всю школу!
— Е, тоді справа простіша,— сказав Микола Іванович,— відпускайте їх, хлопці, а я пізніше директорові школи про їхні вчинки повідомлю.
— Тільки сітку віддайте,— канючив Степан,-— бо батько мене з дому вижене...
— Ні, сітку ми передамо в Інспекцію, звідти нехай її батько й забирає.
Риболови ще трохи потупцювали на місці, потім почвалали в гди-бину острова.
— Миколо Івановичу,— підвів голову Толя, — тут щуки та карасі. Ось іще два лини. Щуки майже всі не дихають, а карасі й лини живі. Ми їх викинемо у воду.
— Чекай-но! —— зупинив його Микола Іванович.— А дай сюди отого карася. Бачиш, які на ньому п'явки?
Голова карася була обліплена невеличкими п'явками, які так присмокталися, що й зараз важко було їх відірвати. Микола Іванович посипав їх сіллю, і вони повідпадали.
— Киньте карася у воду, він оживе, а самі сюди підходьте,— наказав Микола Іванович.— Розгляньте зовнішню будову риб'ячої п'явки. Зверніть увагу на передні присоски, вони дуже розвинуті й мають форму диска. Це щоб не відпасти від риби, коли та рухається. На цих дисках розташовані дві пари очей, а на хвості — окоподібні крапочки. Цю п'явку ще називають пісцикола, вона водиться у водоймах з проточною водою, багатою на кисень. Отже, в нашому озерці десь пробиваються джерельця. Про це, до речі, свідчить і те, що тут водяться щуки.
П'явки страшні для рибних господарств не лише тим, що можуть призводити до загибелі великої кількості риби. Вони часто заражають її хворобами. Тому риб, перед тим як впустити в ставок, завжди оглядають, і якщо на них знаходять п'явок, то "купають" у ваннах із слабким розчином кухонної солі або двохлористої міді. Для риб ці розчини не шкідливі, а п'явки гинуть.
А тепер розглянемо великих несправжньокінських п'явок.
— Це ті, яких підгодовував Степан? — поцікавився Толя.
— Саме так. Ось вони, у банці з водою. На темно-зеленій спині — шість поздовжніх іржавих смуг. Живіт зеленувато-жовтий. Тіло п'явки складається з 95 кілець, з них перші чотири утворюють ложкоподібну губу. Це і присосок, і орган дотику. В роті — близько 60 зубів, однак вони тупі і ледь прокушують шкіру. На перших трьох, на п'ятому І восьмому кільцях знаходимо чорні та блискучі крапки. Це — п'явчині очі.
Ногою — серповидним утворенням на задньому кінці тіла — п'явка міцно присмоктується до будь-якого предмета. У воді вона вільно плаває, а на суші повзе. Для цього спочатку присмоктується до землі ротом, потім підтягує тіло так, щоб нога стала поряд з головою. Прикріплюється нею до грунту й суне тіло якомога далі вперед. Знову присмоктується ротом і так далі...
Костя знайшов на березі якийсь зелений клубочок. Дуже на жолудь схожий.
— Що це?
— Оце знахідка! Кокон несправжньокінської п'явки. Візьмімо в колекцію!
— Миколо Івановичу, а що в ньому? Невже маленькі п'явки? — у Люди аж зіниці розширилися.
— Так, Людо, місяців через два з цього кокона мали виповзти маленькі п'явочки. А тепер вони послужать науці — будуть експонуватися в зоологічному музеї.
— А як п'явка влаштовує таке гарне кубельце? — поцікавилася Таня.
— Навесні п'явки виділяють з рота зелену тягучу рідину, яка, застигаючи, твердне. З неї вони й роблять кокон. Відклавши в нього півтора десятка дрібненьких яєчок, п'явка "запаковує" кокон у білу слиноподібну піну, від якої він стає завбільшки з невелике куряче яйце. Піна висихає, і кокон зменшується до розміру жолудя. Як оцей, що Костя знайшов.
Молоді п'явки-ниточки виходять через два — чотири місяці, ростуть поволі й стають дорослими аж на четвертий рік. Несправжньо-кінська п'явка — великий хижак, вона не тільки смокче кров, а й пожирає того, кого здатна побороти.
У природі серед невеликих тварин у п'явки є лише один ворог — плавунець і його личинка. Вчепившись у п'явку, він рве її на частини. Правда, буває, що й п'явці вдається взяти гору. Вона хапає жука за крила і тримає під водою доти, аж доки він не задихнеться.
П'явки — надзвичайно живучі тварини. Навіть розрізані навпіл, можуть існувати місяцями. Місце розрізу швидко заростатиме і вкриватиметься шкірою. Утворяться дві нові істоти.
П'явки цікаві ще й тим. що можуть передвіщати погоду. В минулому сторіччі було проведено такий дослід. П'явок посадили у воду в скляні циліндри заввишки 20 сантиметрів і завширшки 5 сантиметрів, на дні яких був пісок. Воду брали річкову, наливали її на одну третину посудини. В кожен циліндр поміщалося по одній-дві п'явки, зверху посудину накривали легкою тканиною. П'явок не годували, замість їжі їм давали трохи глини. Досліди показали такі наслідки: влітку за 12—24 години до грози п'явки починають сильно хвилюватися, судорожно сіпаються і присмоктуються до безводної частини циліндра. За 24 години перед дощем п'явки або лежать на воді, або висять одна біля одної, наполовину висунувшись із води. Перед гарною погодою п'явки граються, лежать на дні або присмоктуються до скла. Перед градом вони стягують своє тіло, стають майже круглі і тримаються біля поверхні води або зовсім вилазять з неї. Перед сильним вітром дуже непокояться. Найкраще реагували на зміни в атмосфері п'явки темного кольору.
— Миколо Івановичу,— зрадів Петро такому повідомленню,— давайте в Будинку піонерів цей дослід повторимо!
— Можна,— погодився вчений,— а стежити за ним доручимо тобі. Гаразд? І друзі допомагатимуть.
— А я вдома заведу п'явок! — сказав Толя.
— Тільки банку з ними треба добре зав'язувати марлею,— порадив Микола Іванович,— інакше розповзуться по хаті і можуть вночі у рота залізти...
— Жартуєте, Миколо Івановичу?
— Які там жарти! Навіть медичні п'явки, якщо за ними не стежити, можуть залізти людині в рот. А ось кінська п'явка — лімнатіс, яка живе у нас в Закавказзі й у Середній Азії, потрапивши з водою в ротову порожнину, пролазить у носоглотку і в гортань ссавця чи людини і може викликати ядуху.
— Однак, де ж медичні п'явки? — захвилювалася Лариса.— У нас хвора вдома, а ми втрачаємо час на якихось інших п'явок!
— Друзі, в цьому озері їх нічого шукати. Вода тут прохолодна, а медичні п'явки люблять неглибокі озерця, болітця.
— Миколо Івановичу! — почувся з-за кущів голос Толі Крюкова.— Йдіть сюди, я, здається, знайшов їх!
Перед юннатами постала дивна картина. У невеличкому озерці по коліна в багнюці танцював Толя. Він намагався зірвати п'явок, які рясніли на його литках.
— Підійди, Толю,— гукнув Микола Іванович,— я їх сіллю посиплю!
— Не можу,-— мало не плакав хлопець,— я бодягу знайшов, нехай хтось прийде допоможе, бо сидить вона на товстому корені!..
Толя Заровний швидко зняв штани й помчав на поміч тезкові.
