Перемога - Довженко Олександр

Пахло яблуками, гнилими грушами, вощиною, медом і батьковим старим кожухом. Прозора дитяча легкість у тілі і тиха затишна радість огорнули його, і човен поплив по саду між яблунями, вуликами аж до смородини, тихо похитуючись і кружляючи.

"Як гарно",— подумав Василь Кравчина і повернув голову.

— Ай...— раптом застогнав він. Гострий біль пронизав його тіло.

— Товаришу капітан, ви чуєте, ви взнаєте нас? — тихо, майже пошепки, питали його артилеристи, намагаючись укласти в свої голоси якнайбільше ніжності.

— Перемога, товаришу капітан, перемога! Ми перемогли,— шептали вони, схиляючись над ним.— Це все ви, товаришу капітан. Ми всі тепер зрозуміли. Спасибі, спасибі вам за перемогу.

Капітан Кравчина пізнав усіх — Якимаху, Гненного, Гловацького, Романченка, Лободу і багатьох інших. Вони стояли навколо нього, всі в красивих чистих бинтах, і були всі красиві, мов на картині.

А в кого, крім голови, були побиті руки, ті тримали їх перед ним, мов великі свічки.

А деякі тримали свої сильно забинтовані поранені руки на грудях, мов немовлят, обережно підтримуючи їх знизу здоровими робочими руками.

— Гетьмана,— прошептав Кравчина тихо, немов боя чись, щоб не відлетіла щаслива мить.— Де Гетьман?

Гетьман і генерал Нечипорук опустились на землю

— Ми тут. Спасибі тобі і прости нас, Кравчина,— сказали вони крізь сльози. Кравчина зрозумів, що він умирає.

— Перемога є?

— Є.

— Де ми?

— На Україні.

— Прощаю. Все прощаю... Усі ми, зрештою, однакові.— Кравчина подивився на бійців і всміхнувся.— Прощайте, брати. Спасибі за дружбу. Добре бились. Останетесь живі — розкажіть там щось і про мене...

— Все розкажемо, до одного слова,— тихо прогули бійці.

— Брешете, забудете... Як і забували всіх...

— Не забудемо!

— Ну спасибі. Не забувайте. Спасибі. Покладіть мене лицем на захід. Ні, поставте мене.

Коли його поставили, він поглянув з високої могили на димний захід, на Україну, і випроставсь.

— Здрастуй, вічно рідна Батьківщино-мати! Приймай свого сина...

Кравчина примовк. Щось хотілось йому ще сказати, та холод вже сковував йому губи. Високе щастя і гірка скорбота вже згасали в його очах. Життя покидало його.

І щоб не забули:

— Кравчиною звали мене, мамо! і Капітаном Кравчиною! — хотілось крикнути йому в останню мить, та він тільки вже прошептав ці слова, потім хлипнув, мов хлопчик, і вмер.

Постоявши трохи мертвий, він якось нехотя, повільно опустивсь і ліг на рідну розторгану землю.

Проходила на захід грізна артилерія генерала Макара Нечипорука. Палали обрії, і безупинний гук Макарових гармат хвилював надією мільйони сердець.

Багато чого не знав був Кравчина в житті. Не знав ні закордонних мов, ні закордону і теж не бачив союзників своїх в лице. Бачив лише покривлені жахом обличчя заклятих своїх ворогів.

Багато чого й не вмів він неначе. Не вмів, як то кажуть, ані купити, ні продати, ні приховувати свої юнацькі почуття, ні всміхатись до всіх чарівною, холодною черговою усмішкою.

Був він суворий юнак, міцний і сухий, як добре зерно в недобрі часи.

Та знав він, що не все продається в житті, що є в світі речі, дорожчі від лихішого дорогоцінного каменю,— Батьківщина, народ і перемога.

Пошли ж, доле, надію і силу терпіння невольникам і не-вольницям страшного двадцятого віку!

Пошли гнів, і ненависть, і гордість оборонцям і визволителям нашої Батьківщини!

І рознесіте, довгі времена, славу внуку князя Святослава, капітану артилерії Василю Кравчині та його товаришам, по-іменованим в сьому протоколі сучасника.

Прошумить тисяча, дві,три тисячі літ. Хай же все людство знає і хай знають всі Кравчини, всі Чумакови, Труханови, Гетьмани і всі, що тільки будуть жити, Нещадименки, Горобці, Сіроштани, Борщі, Вернигори, Кавуни, Теліги і Недригай-ленки,— усі нехай знають, як умирали за Батьківщину їх далекі молоді прапрадіди в літо тисяча дев'ятсот сорок друге.

Як воно вмиратиме там людство, хто його знає. Умре, як заслужить. Але так умирати, як помер капітан Червоної Армії Василь Кравчина, пошли, доле, всякій добрій людині.

Він помер, стоячи в обіймах її величності Перемоги.

[1942]