Танго - Білик Іван
Поверталася весела й жвава, після чого мало не щотижня надсилала листи. Сама ж одержувала рідко: тільки коли хто вмирав або в когось із родичів народжувалась дитина. Але це нікого не дивувало. Ізольована від життя хворобою, Пріся таким чином виливала свою тугу на папері.
— Де Петрусь?
Покоївка недбало махнула рукою: десь повіявся.
— Батько нічого мені не передавав?
Покрутила заперечно головою.
А надворі лило. Стефанія спроквола підійшла до вікна, розчинила навстіж. І що то за заняття таке — дивитись на бульки в калюжах. Щось цього року дощі їй швидко набридли. Коли вони почались? Так, того вечора. "Того вечора" було сказано вголос.
Стефанія схаменулась. Чому це "того вечора"? З якої речі він "той"? На якій підставі вона його виділяє? Може, на тій, що тоді почалися дощі?.. На якого ж дідька казати: "Дощ почався того вечора"?
Раптом Стефанія зрозуміла все — і спересердя з гуркотом зачинила вікно. Так… Усе набрало ясноти. Вона зумисне уникала думати про Серг… про Ряжанку… До чого ж таки дивацьке прізвище: Ря-а-жанка. Нагадує щось кисле й невиразне… А ім'я людське. Сергій…
Стефанія нахмурилася. Знову в нетрі заблукала. Ну що ж. Подивімось на речі тверезо…
З чого все почалося? З того, що вона звихнула на пляжі ногу? Чи, може, з того, що її тоді зацікавив отой голодранець із мрійливими очима, й вона "випадково" дочекалась його на березі? Ні, то дурниці. Звичайнісінька маленька пригода, яку б вона забула так, як забувала інші. Коли б не… оті гроші!
Дівчина помітила їх не одразу. Аж біля самісінької домівки, коли розкрила сумочку, щоб розрахуватися з таксистом. Може б, і не звернула на них уваги, але вони були брудні й зібгані; таких вона ніколи не мала. Батько завжди постачав новенькими, щойно з банку. Образа обпекла їй щоки, сперла груди. Виходить, він узяв її за звичайнісіньку… вуличну фльондру.
Вона викинула ті гроші на смітник, це так. У першу-ліпшу урну. Залишилась образа. Невже вона, Стефанія Мільх, — така?..
Стефанія спробувала оцінити ситуацію з позиції чоловіка. От він, романтик, ішов собі дорогою — й раптом доля дарувала йому небагато й немало: вимріяний ідеал. Могло таке статися? Цілком. А "ідеал" той обернувся на звичайнісіньку… Мрія — і дійсність. І він утік від неї. Просто втік, ображений такою підтасовкою…
Увійшла Пріся. В руках у неї аркушик з блокнота. Стефанія відвернулася й невдоволено буркнула:
— Ні…
Тільки про обід і думає. Стефанії зараз не те що їсти — дихати не хочеться. Коли Петрусь одного разу показав їй оту крикливу замітку й розповів про сутичку біля причалів, Стефанія щиро сміялась. Хіба ж не в кумедну-таки халепу встряв її брат! Добре, що його поліція не накрила, красувався б і він тоді в газеті. А батька б ухопив інфаркт. Хоч газетка та й далека від уряду, здається, навіть опозиційна, а все ж таки — удар по авторитетові… Отже, посміялась — та й забула. Вона тоді й гадки не мала, що цей самий "військовий злочинець" і їй завдав болю. І от того вечора…
Стефанія кисло всміхнулася. Хотіла помститись. А поразки зазнала сама. І цим прирекла себе на капітуляцію. Яким презирством палали його очі. А вона злякалась. Ні, не батька, і не брата, й не дивака Левонтія. Саме презирства в його очах. Здавалося, Сергій здатний піднятись і ляснути її по обличчі отим страшним словом: "Повія!" Вона б не витримала. І знову не через те, що там сиділи батько та інші…
Того вечора існувало тільки двоє. І все, що говорилося з іншими, теж нікого не стосувалось. Там ішла велика розмова тет-а-тег. Без слів. Слова не завжди зрозумілі. Все — між словами. Й вона тоді визнала себе переможеною, хоч інші нічого не второпали.
Стефанія зітхнула. Ну що ж, нехай і так. Вона ненавидить його не менше.
Остання думка на мить обрадувала Стефанію. Але в наступну хвилю знову згадалося кляте слово. Вже її власне — "той вечір". І горло стисла спазма. Від злості хотілось плакати, вити. Невже вона така сама жінка, як усі… оті? Чого ж варта була її концепція, якою досі так пишалася? За тією концепцією Стефанія почувала себе мов за кам'яним муром. А мур несподівано тріснув…
Стефанія не пам'ятає, щоби плакала. Принаймні в дорослому віці. А тут нестерпно хотілося виплакатись. Швидко встала й вийшла в хол. Потім почовгала в другу кімнату, знову опинилась у холі. Щось треба робити… щось робити, щоб одвернути себе…
Погляд її впав на акваріум з химерними рибами. Хутко подалась на кухню, надибала в шафі якусь крупу, повернулася до холу й заходилася сипати зернята в акваріум. Рибки заворушились, але їсти відмовилися. Пекучий клубок у горлі поступово танув. Здається, минає… Стефанія полегшено відітхнула.
А за спиною у прочинених дверях стояла Пріся. Вона була здивована. До акваріума Стефанія зроду не підходила. Покоївка заклопотано похитала головою й зачинила двері. За хвилину-другу принесла й поставила на ріжок акваріума маленьку скляну баночку, накриту запискою: "Просом я годую голубів. Рибки його не їдять. Дай їм ось черв‘ячків".
Повернувся додому Петрусь, а з ним удерлася ціла ватага хлопців і дівчат — мокрі, задрипані. Хлопці здебільша з бородами, довгими, давно не стриженими кучмами. Сукні на дівчатах пооблипали, а зачіски перетворились на мотуззя. Компанія зумисне підроблялась під орду. Власне, цей добре знайомий гурт Стефанія про себе інакше й не називала…
— С-сеньйорито! — насмішкувато продекламував брат. — Ваші раби раді прислужитись вам!
Петрусь був напідпитку й говорив іспанською мовою, як І решта. Гості порозсідалися хто в кріслах, хто на канапах, з гамором і виском. Пикатенький Хуаніто підсунувся до каміна погрітись, потім скинув шорти й почепив їх сушитись на решітку. Гримнув загальний регіт. Ізабеллу, яка, щулячись, теж підійшла до вогню, негайно оточили й запропонували наслідувати приклад Хуаніто. А коли вона відмовилась, її силопихом роздягли й почепили платтячко поряд із хлопцевими штаньми.
Гамір трохи розважив Стефанію, й вона з поблажливою посмішкою дивилась на метушню в кімнаті.
У цій "золотій орді" були й свої таланти: актори, музики, художники, поети, навіть критики. Педро — визнаний маляр. Той самий Петрусь, який у школі з малювання більше трійки ніколи не мав, та й то лише з поваги до "сеньйора директора" — батька.
Стефанія всміхнулась. Он він сидить і зосереджено гризе нігті. Образ мислення в нього досить оригінальний. Кілька чорних ліній переплелись вужами. Посередині зелена ложка, а праворуч у нижньому ріжку щось схоже на людське око.
— Цікаво знати, Петрусю, як називатиметься твоя картина?
Стефанія завжди говорила з ними українською мовою. Педро накреслив у лівому верхньому кутку зелену чарку й мовчки підписав: "Біологія філософії".
— О! Мого братика вже хвилюють і такі проблеми? А я думала, він тільки виразник світового суму.
— Геніально! — вигукнула маленька Дорі й з виляском чмокнула Педро в маківку. Потім витягла з його рота сигарету й двічі затяглась. — Випити хочеться…
До Стефанії підійшов довгань Альберто.
— Скажи отим пришелепуватим, нехай трохи відхекаються! Я хочу читати нові вірші.
Вгамувати пару, яка під магнітофон одчайдушно витанцьовувала ультрамодне танго, виявилось не так легко. Перш ніж розпочати декламацію, Альберто суворо попередив:
— Цей вірш треба слухати з допомогою спеціального пристрою, який я власноручно сконструював. Але оскільки його ще не запущено в серійне виробництво, обійдемось для першого разу наявними засобами. Очі заплющуйте обоє, а вуха затуляйте долонями по черзі. Ось так.
Пролунав нетерплячий голос:
— Каррамба, Альбертіно! Не тягни, бо мені…
Коли Альберто закінчив і театральним помахом руки скуйовдив свою бороду, Хуаніто знову ввімкнув магнітофон.
— Слухай, ти! — Альберто спалахнув. — Свине смалена! З такими жартами моя бабуся на той світ помандрувала!
Визрівала сварка. Стефанія вступила в права "арбітра".
— Хлоп'ятка! Наша маленька Дорі висловила бажання чогось випити. Можливо, ще в кого пересохла горлянка?
Пропозиція, очевидно, всім припала до душі, бо зчинився такий лемент, що аж Пріся зазирнула — й тут же із серцем грюкнула дверима. Вона ненавиділа "золоту орду" й терпіла її тільки тому, що там була Стефа.
Тим часом пикатенький Хуаніто знайшов на магнітофонній стрічці необхідне місце й увімкнув на повну потужність:
Цар океанів Посейдон
Дудлив три дні
й три ночі ром.
Прочумався на другий день —
Сухий, немов торішній пень!
Тут Посейдон страшенно розлютився
І в бочці рому.
в бочці рому утопився.
Знайомий приспів підхопили всією ордою:
Про це почули
Тверезниці акули.
І хором заспівали: "Цар океанів Посейдон…"
Пісня починалася знову й не мала кінця. її з невеликими перервами горлали доти, поки вистачило принесеного непривітною Прісею рому.
За вікном, як і раніше, періщив дощ. А Стефанія думала про те, що ці кумедні хлоп'ята з їхніми дикунськими теревенями чомусь уже не розважають її, як раніше. Посмішка поблажливості більше не торкалась її обличчя. Це чи не вперше…
"Орда" зникла так само несподівано, як і з'явилась, а Стефанія блукала з кімнати в кімнату. Телефонував сеньйор Армандо. Всі знайомі в один голос твердили, що молодий спадкоємець риболовної фірми — стрункий брюнет із тоненькою смужечкою вусів — для неї блискуча пара. Але Стефанія відповіла йому, що погано себе почуває. Потім ще трохи покружляла біля телефону. Нарешті набрала номер:
— Пан Горбатюк?.. Вечір добрий! Сьогодні в мене чудовий настрій Чи не склали б ви мені компанію?.. Так, так, у якій-небудь кав’яреньці після дощу буде гарно… Так, зараз… Що? Який С… Сергій? А, пан Ряжанка! Я про нього й забула вже. Ну що ж, не заперечую…
Стефанія почала швидко вбиратися. Зачіска здалась їй не такою. Розпустила косу й заходилася мостити її заново. Потім довго добирала кліпси й черевички.
Нарешті під вікнами вискнули гальма батькової машини. В Стефанії зайшлося серце. За дверима пролунали кроки, хтось постукав у двері.
Стефанія поспішала начепи їй на себе маску цілковитої байдужості, але не встигла. Серце калатало, на щоках пломенів зрадливий рум'янець, і це злило її.
— Прошу!..
На порозі з'явився розфранчений Горбатюк. Вуса розпливлись аж до вух, оченята сяяли масним блиском. У Стефанії похололо під ложечкою.
— А пан… Ряжанка що… залишивсь у машині?
Але й остання надія випарувалась.
