Українська література » Класика » Господар - Пагутяк Галина

Господар - Пагутяк Галина

Читаємо онлайн Господар - Пагутяк Галина

Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, від всього відректись. Але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною — вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина...

Жінки уже не було зі мною. Я уявив собі, як вона вертається в Музей, підіймається по сходах, витирає картини і слухає музику. Потім втомлено йде вуличкою поміж жовтуватих запилюжених кущів, невідомо куди, не маючи і не потребуючи даху над головою, бо може уявити себе за дві тисячі років звідси, в майстерні художника, де на стіні висить карта Землі.

Я не мав уже ні сили, ні бажання шукати Оракула й довідуватись про власну долю. З часом я настільки помудрію, що сам вгадаю, чого мені слід остерігатись найбільше.

Добряче дошкуляв голод. Вже сутеніло. Вуличка, якою я простував, видавалась вбогою і зовсім не життєрадісною, головним чином через низенькі занедбані будиночки (без скляних стін!). Я не міг уявити собі, як можна жити в стандартних житлах з стандартним умеблюванням, хай навіть тимчасово. А тут і досі жили. Дорога була викладена нерівними камінцями завбільшки з мою долоню. Коло напівусохлого дерева, що росло між двома однаковісінькими будиночками, гралися двоє дівчаток і хлопчик; в сутінках їхні личка мали якийсь сіруватий відтінок. Я вирішив запитати в них, де можна поїсти. Підійшовши ближче, побачив, що хлопчик заіржавленим ножем копає ямку в сухій, твердій землі, а дівчатка перебирають невибагливі польові квіти, прив’ялі від спеки. Хлопчик мав десь зо сім років, дівчатка трохи менше. Діти були хоч і чисто вбрані, але якісь занедбані. Вони здивовано глянули на мене, Я здригнувся: очі в них були зелені, темно-зелені. Вранці вони мали бути кольору молодого листя. Я присів навпочіпки, і діти не здавались мені уже такими маленькими й беззахисними.

— Здрастуйте! — сказав я.

— Здрастуйте... — відказала тихенько одна з дівчаток і засоромилась.

Не пам’ятаю, чи й бачив колись, як соромляться діти. Я довго думав, що сказати далі.

— А в що ви граєтеся?

— В похорон.

— А вам не страшно? Де ваші батьки?

— Дома.

Хлопчик трохи зверхньо на мене глянув:

— Ми ховаємо джмеля!

— Він такий гарненький... Мама зачинила всі вікна, і джміль не міг вилетіти. А вранці ми з сестрою знайшли його під столом. Бачте, як він лежить на спинці і лапки зігнув. Стась каже, що він помер з голоду.

— Ні, він скучив за своєю мамою! — заперечила дівчинка, що досі мовчала. — Він так плакав і бився об шибку, а ми ще не вміємо відчиняти вікно. Стась каже, що треба вирити ямку і поховати джмеля. А він, коли захоче, прокинеться і вилізе.

— Він не прокинеться! — заявив Стась. — Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди...

Дівчатка принесли на листочку джмеля.

— Ні, треба спочатку покласти квіти! Так... Тепер йому буде м’яко лежати.

— А що далі нам робити? — спитали дівчатка.

— Треба заплакати!

— Я не хочу! — скривилась мала з замурзаним носиком. — Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.

— А ви зробіть отак! — хлопчик затулив лице руками.

Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:

— Досить!

— Можна засипати?

— Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.

— А ким була твоя бабуся? — спитав я.

— Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.

— І мене, і мене! — загукали дівчатка.

— Ви вмієте говорити промови?

Я знітився:

— Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.

— Ви спробуйте! А потім ми.

Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.

— Сьогодні, — мовив я, схиливши голову, — ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!

Мені аж самому защипало в очах.

— Тепер я скажу... — підвівся Стась. — Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.

— Ви не думайте, — заговорив я швидко. — Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.

— А моя бабуся не прокинулась!

Тут я замовк.

— Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.

— Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! — забідкався хлопчик.

— У мене є чистий носовик! — згадав я.

— О, який великий!

Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.

— Де ви живете? — спитався я.

— Я он тут, — вказав хлопчик на будинок справа, — а вони отут.

Він вказав ліворуч.

Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.

— Ну, я пішов, — сказав я.

І тут діти вчепились в мене:

— А як вас звати?

— А ви до нас прийдете завтра?

— А ваш будинок старий чи новий?

— А ви далеко звідси живете?

Мені б довелося відповідати на ці питання до пізньої ночі. Я рішуче взяв малих за плечі, поклявся, що навідаю їх обов’язково і все розповім, а зараз пізно і мені треба в аеропорт, і що я проведу до дверей спочатку дівчаток.

Ми зі Стасем почекали, поки за ними зачиняться двері.

— Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?

— Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.

— Чому?

— Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси...

— А ти хочеш?

— Ні.

— Чому?

Хлопчик помовчав, а тоді сказав:

— Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.

— Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.

Хлопчик зітхнув.

— Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він на заводі намотує дріт на такі великі барабани. Ви приходьте у неділю, він тоді добрий.

— Гаразд. Слухай! — тут мене осяяло. — А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.

Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.

— Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали...

Я почервонів.

— Гаразд, — поважно мовив хлопчик, — Я вам покажу, де зупиняється автобус.

І він сміливо пірнув у темряву.

— Слухай, у вас що, ліхтарів немає?

— Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати...

— Може, ти побіжиш?

— Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.

Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає...

— Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?

— Що? — відізвався Стась.

— Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!

— Хто?

— Розбійники. Тільки ти не бійся!

— Я розбійників ніколи не боюсь.

Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.

— Якась дівчина... — розчаровано сказав він.

— Міранда.

— Її що, вкрали розбійники?

— Так.

— Давно?

— Давно.

— Чого ж ви її досі не відібрали в них?

— Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?

— Думаю, що можна. Я поговорю з татом.

Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.

V. МІРАНДА

Пізно вночі я йшов вулицею до свого дому. Повітря так пахло квітами, аж наморочилося в голові. Мені не вірилось, що годину тому був Центрополіс. Я повернувся інший. Я справді був у Оракула, і він пожалів мене, не напророкував ні смерті, ні самотності, ні горя.

Двері, як я і сподівався, були вибиті. Щось боляче мене кольнуло, наче я втік, залишивши дім напризволяще. Війнуло пусткою. Я потягнувся було до вимикача, але і його не пощадили.

— Гей! — крикнув. — Гей!

Звісно, розбійники давно вже хропіли по своїх ліжках. Був десь ліхтарик. Після довгого вовтузіння в передпокої я таки намацав його на стіні, куди повісив бозна-коли. Поставив ліхтарик на підлогу і почав роздивлятися по кімнаті, оцінюючи нанесені збитки. Все, що можна тільки поламати їхніми пещеними руками, вони поламали; все, що можна було забруднити, вони забруднили. На білій стіні незмивною фарбою наквецяли: "Тітус — імпотент". Таке міг придумати тільки коротун Аст. Вся одіж перетворилась в брудне лахміття... Книжки і оці пам’ятні речі я сховав у саду. Подвір’я вони побоялись чіпати, зате обь рвали всі квіти. Я мав надто гарний настрій, щоб не брати ігобі цього близько до серця, але, коли глянув угору й побачив зафарбовану тією ж незмивною фарбою стелю, в мені усе закипіло. Страшенно закортіло піти до тих мерзотників і добре надавати кожному по пиці. Не було навіть де лягти спати. Я вийшов надвір і сів на сходах. М’яка темрява оповивала сад, тільки з-за моєї спини просочувалося слабке світло ліхтарика. Квіти гостро й задушливо пахли тліном. Ще коли йшов сюди, помітив, що їх повиривано з корінням.

Я сам їх садив весною. Вчитель дав мені насіння. Не знаю, навіщо я їх садив. Тоді я це робив для Міранди. Весною завжди когось очікуєш. Для мене це як божевілля — чекати. Цілими днями я то не виходив з дому, то відбував далекі мандрівки. Мені так хотілось, щоб Міранда чекала мене, як чекала своїх батьків. Мене ніхто ніколи не чекав. Може, це станеться згодом. Досі тільки я потребував когось. Навіть у Міранди це був просто спалах страху. Якби вона мала собаку, то шукала б у нього захисту. Я подумав, що сьогодні не чув, щоб хтось сміявся. Цілий день пробув у великому місті — і не чув сміху. А це ж щось мусить означати?

Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.

Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу.

Відгуки про книгу Господар - Пагутяк Галина (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: