Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир
Ну, та хай! Ще по чарці?
І він налив по вінця келішки, цокнув своїм об Степанів і сказав:
— За успіх твоєї анкети, який би він не був! Ну, хоч кілька десятків промацай. Знаєш методу Ґалюпа в Америці: відповідь кількох тисяч на запитання анкети відбиває можливу відповідь мільйонів. Тут розуміється, буде не те, але все ж таки... Хоч крихітку справжньої правди привези!
Степан Петрович випив коньяк, витер губи й поправив бинт, який знову врізався в перенісся.
— Добре, я постараюсь проробити й цю анкету. А тепер дозволь мені попрохати в тебе поради. Як на твою думку: треба мені прочитати листа брата Марка моїм дітям та іншим братам, чи не треба?
Дев'ятий не зразу відповів.
— А для чого, власне, читати їм? Степан неохоче посміхнувся.
— А чому не читати? Довідаються, що я — сексот? А що ж у цьому негарного? Навпаки, цим треба пишатися.
— Так, але не "негарне", а секретне. І це — не твій особистий секрет, а державний.
— Я думаю, що діти й напевно брати давно його знають. А прочитати його треба через те, що коли не я, то терміти копію його можуть підкинути дітям. І тоді дія його буде гірша.
— А ти все ж таки так віриш у термітів?
— До певної міри мушу вірити. Коли б їх не було, то не було б ні тюрем, ні концтаборів.
— Е, тюрми, концтабори! Багато в них справжніх термітів? От у цьому ж і є суть загадки, яку я тебе прохав промацати. Ну, що ж, зрештою, прочитати своїм листа можна. Тільки попередь, щоб зміст його нікуди поза них не. вийшов.
— О, це само собою! Та й без попередження вони, самі розуміють, — це ж і для них загроза. Отже на випадок якогось "непорозуміння" чи то з приводу анкети чи доносу, я, значить, можу рахувати на твою поміч і захист?
— Цілком, Степане. Не зраджу. Ти знаєш мене. Степан рвучко підвівся й зворушено простягнув руку
Дев'ятому.
— Ну, тепер я маю вдесятеро більше сил для свого завдання. Через місяць, або, може, через два, я думаю, зможу привезти відповідь на обидві анкети.
— Ти куди хочеш їхати? — тримаючи руку Степана в своїй, спитав Дев'ятий.
— На Україну! В гніздо термітів. Там повинен бути їхній центр, якщо він взагалі існує. Можливо, десь-у Донбасі він купчиться, серед шахтарів.
— Ну, хай тобі щастить викрити його. А так само хоч кінчик хвостика справжньої живої правди. Бувай!
Степан Іваненко у відповідь стиснув руку Дев'ятого так, що самому заболіли ранки на щоці и вийшов із кабінету таким рішучим кроком, ніби там, зараз же за порогом, були терміти.
Розділ 5
Через три дні, коли було знято бинт і наліплено на ранки дві смужки рожевого плястра (ранок було три: одна від одного горішнього зуба і дві від двох нижніх, від усіх зубів, що лишились у Марка), коли було наготовлено всі потрібні папери для подорожі, Степан Петрович запросив обох братів і дітей на родинне зібрання. Це запрошення занепокоїло всіх своєю формою: без жодного пояснення причини й предмета сходин. Та. й тон у Катерини Семенівни, яка скликала всіх, був якийсь не заспокійливий, — чи то понурий, чи стривожений.
Усі зібрались точно на дев'яту годину в сальоні. Маруся сіла побіч батька, скоса поглядаючи то на рожеві пасочки плястра, то на дядьків Сергія та Євгена. Дядько Сергій, або як звали його назвою, яка залишилась за ним ще з дитинства, "дядя Мишка", дійсно, як мишка неспокійно, шамотливо нишпорив по сальону, бігав від одного до другого, присуваючись до кожного і стараючись ухопити суть розмови. Невеличкий, цілком одагінний від Степана, худенький, сіренький, з щільно-підстриженим сіреньким волоссям і гостреньким носиком, він, справді, був дуже подібний до пронирливої хитрої мишки. Мати казала Марусі, що він не завжди був такий неспокійний, шамотливий. А дядько Євген, великий, незграбний, з круглою рудою бородою і підстриженими вусами, з постійно одвислою нижньою губою, нагадував їй добродушного двірникового пса Нерона. Правда, сьогодні Нерон був не добродушний,, а теж неспокійний, він так само як Мишка (та, зрештою, як і всі), вчував щось особливе в цьому зібранні. Навіть Льонька (ах, вибачте, Леонід Степанович, безп'яти хвилин лавреат літератури) зволив спуститись з висоти письменницької гідности і взяти участь у спільній тривозі: в чому річ, для чого батькові знадобилося скликати цей чудний комітет Іваненків? Леонід один раз зволив навіть схилити до Марусі свою пушкінсько-кучеряву голову на шиї гиндика і спитатися її. Але вона недбало знизала одним плечем і звисока кинула:
— Зараз сам довідаєшся.
Насправді вона знала стільки ж, як і брат, і так само горіла цікавістю. Та батько й їй, своїй улюблениці, нічого не сказав наперед.
— Зараз сама довідаєшся, — коротко відповів він їй на чіпляння.
І нарешті батько виняв із бічної кишені якісь пом'яті папірці і поклав їх перед собою на столику, що був біля стоячої лямпки в кутку.
— Прошу всіх зайняти місця, — розглядаючи папірці, глухо сказав він і ні на кого не подивився. "Всі" це був тільки дядько Мишка, який зараз же сів коло дядя Нерона, чи то пак Євгена.
Степан Петрович підвів голову й обняв усіх поглядом. Вираз його обличчя був не такий як завжди, не той, за який Маруся раз-у-раз готова була лащитись до нього без усяких розрахунків на подачку кількох червінців. Машинально торкнувшись пальцями до плястрів і зараз же швидко відвівши вбік руку, він з якоюсь офіційною поважністю почав:
— Так от, дорогі мої, я дозволив собі відірвати вас від ваших поточних зайнять в одній дуже серйозній справі. Але перше, ніж приступити до неї, я мушу зробити невеличку передмову для Леоніда та Марусі...
Тут він зробив павзу, немов міркуючи, як краще викласти ту передмову. Леонід, улюбленець матері й подібний до неї як ростом так і кучерявістю голови та кістлявістю обличчя, здивовано глянув на Катерину Семенівну, потім на Марусю, немов шукаючи у них пояснення. Але Катерина дивилась собі на коліна, а Маруся на батька, і Леонід перевів очі на Степана Петровича, який почав знову:
— Як вам, Марусю й Леоніде, відомо, ми раніше, п'ятнадцять років тому, жили на Україні. Марусі було чотири роки, а Льоні десять, як ми покинули Харків і оселилися в Москві.
— Я знаю, тату, ми — українці і ти хочеш...
— Промовч, Марусю! — сердито сказала Катерина Семенівна. Маруся змовкла, схилила біляву голову й з-під лоба чекально подивилась на батька — а він повернувся до неї і дуже серйозно відповів:
— Так, Марусю, ми — українці. Але не в цьому річ.' Ми — насамперед комуністи й борці за СОЦІАЛІЗМ. А проте, коли хочеш, в цьому є суть того випадку, який спричинився до цього зібрання. Річ у тому, що ми всі, я з вашою матір'ю та братами моїми, виїхали з України до Москви з ласки радянського уряду. Коли б не ця ласка, то ми були б тепер або на тому світі, або в якомунебудь концтаборі, а ви десь у притулку для безпритульних дітей або теж на тому світі.
Маруся підвела голову, злегка випросталась і серйозно, трохи навіть злякано вп'ялась очима, подібними до батькових, у Степана Петровича. А дядьки Сергій та Євген теж злякано, тільки іншим ляком, так само не зводили очей з білявої, гарної голови брата.
— Коли ми всі не там, то, повторюю, це сталося з ласки й великодушности радянської влади й насамперед великого батька нашого Сталіна. Ми раніше нічого вам не казали про те, що ми мали ще одного брата, четвертого, найменшого. Всі ми до жовтневої революції належали до партії українських соціялістів-революціонерів (дрібно-буржуазна націоналістична організація). Але після перемоги жовтневої більшовицької революції на Україні, ми всі вступили в комуністичну партію, крім брата Євгена, розуміється, який присвятив себе релігії й не брав участи в політиці. До 1933 року все йшло добре. Але тут на Україні стався недорід, селяни трошки постраждали...
(Тут Сергій і Євген ще гостріше вп'ялись у лице брата поглядом: невже він має необережність говорити про "організований голод"?).
... — Ну, занадто чулі елементи, а надто пройняті українським націоналізмом, почали "бузить", трохи не обвинувачувати радянський уряд у організації голоду на Україні. В числі їх був і брат Марко. Коли ми довідались, що він пристав до терористичної організації, ми його умовляли отямитись, покинути її, бути вірним комуністом. Він не послухався нас. Навпаки, він узяв участь у замаху на члена Центрального Комітету компартії, якого було б убито, коли б я не став на перешкоді цьому надзвичайно злочинному актові. Терористів і Марка було арештовано. Але з ними і нас трьох та й вашу маму, як родичів злочинця. Нас тримали під арештом і слідством цілий рік. Ми, розуміється, не жаліли ворогів народу й соціялізму, ми розкрили все, що знали про злочинців, не шкодуючи Марка, і кінець-кінцем були випущені з-під арешту. Нас, двох братів Марка, навіть не виключили з партії, тільки заборонили нам жити на Україні, дозволивши оселитися у Москві й працювати тут для великої справи революції та комунізму. А брата Марка було засуджено на двадцять років тяжкої праці в північній смузі Сибіру.
З того часу ми ні з ним, ні з ким іншим із україн-їнських націоналістів не бачились. Ми саме ім'я "українець" виключили з нашого роду і навіть мову в родині мали й маємо російську. Наш ідеал і мета, як ви самі знаєте, не та вузька дрібно-буржуазна самостійність України, якій моляться українські реакціонери, а світова революція і тріюмф комунізму на всій землі. Оце тобі, Марусино, відповідь на твоє запитання. А тепер далі.
Ми, кажу, з моменту виїзду з України і засуду Марка нічого про нього не чули. Аж раптом Міністерство Державної Безпеки повідомило мене, що мій брат Марко" будучи дуже хворим, хоче мене бачити перед смертю, щоб розкрити якийсь секрет великої державної ваги. Радвлада була така добра й співчутлива, що дала мені літака, щоб я міг швидше дістатись до брата. Я полетів до нього. Та, на жаль, він ніякого секрету не розкрив. Він тільки написав листа до мене, якого передав мені при побаченні. А передаючи листа, раптом кинувся на мене і вгризся мені зубами в щоку...
Степан Петрович показав пальцем на смужки пля-стра. Очі дітей і братів поширились. Але ніхто не ворухнувся.
— Із такою люттю вгризся, що не можна було одірвати і його мусіли вдарити по голові. Він знепритомнів і випустив мене. А від цього всього на ранок помер.
— Який жах! — прошепотіла Маруся, не виходячи з напруженої непорушности всього тіла.
...
