Захар Беркут - Іван Франко
Аж ось насеред села з ними пострічалася дивна компанія. Три старці, убрані по-празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині великий, також сріблом окований ланцюг, вироблений суцільно з одної штуки дерева в виді перстеня, нерозривного і замкнутого в собі.
Понад тим ланцюгом повівала червона, кармазинова, сріблом вишивана хоругов. Три старці йшли повільно. Перед кождим дворищем вони зупинялися і викликали голосно хазяїв по ім’ю, а коли той або хто-будь із жильців дворища явився, вони говорили:
– Завтра на копу! – і йшли дальше.
– Се що за дивоглядія? – спитав Тугар Вовк, коли старці почали наближатися до них.
– Хіба ж ти не видав ще такого? – спитав його здивований Максим.
– Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.
– На копу скликають, на раду громадську, – сказав Максим.
– Я гадав, що попи з корогвою, – почав насміхатися Тугар. – У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.
– У нас копне знамено обноситься по селу отсими закличниками; вони повинні кождого громадянина по ім’ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.
– Нехай собі кличуть, я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрібним.
– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличників?
Без нашого знамена?
– У мене свої закличники і своє знамено.
– Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.
– Побачимо! – сказав гнівно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відізвався:
– Боярине Тугаре Вовче!
– Ось я, – відповів боярин понуро.
– Завтра на копу!
– Чого?
Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.
– Не їх діло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:
– Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово.
– Говори! – сказав боярин.
– Прийди завтра на копу!
– І піддатися вашому холопському судові?
– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?
– Таточку! – вмішалася й Мирослава до тої розмови. – Зроби так, як каже Максим.
Він добре каже! Він урятував моє життя, – він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.
Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.
– І вже ти протуркала мені ухі тим Максимом! – сказав він. – Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те, і, коли хочеш, дам йому пару волів. А тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.
– Ні, боярине, – відмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тільки з щирої прихильності. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.
– Ну, нехай і так, – сказав вкінці Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб Їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.
– Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радісно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.
Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво, що було гарного й цікавого довкола, а гарного й цікавого було багато. Наші пішоходи були саме серед села і на середині тухольської долини. Стрімкі скалисті береги кітловини світилися по обох боках далеко, мов рівні, високі мармурові мури. Потік плив посеред села, тут же біля дороги, шумів і пінився, розбиваючись по каменях, котрими усіяне було його дно, і навіваючи свіжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високі, прорізані в намулі давнього озера, побудовані були кашиці (загати) з річного каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити село від виливу. Всюди через потік пороблені були вигідні з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопані грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшениці, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгороджені і харно удержувані; стіни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кілька разів до року митого і скобленого річними черепницями; тільки там, де одна дилина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стіни були поліплені глиною і побілені паленим вапном, і виглядали дуже гарно серед зелених верб і груш. При вході до кождого дворища стояли дві липи, між якими прив’язані були гарно плетені в усякі узори ворота. Майже над кождими воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів – опікунів дому. За хатами стояли стайні та інші господарські будинки, всі під драницями і з грубезних тесаних брусів збудовані; тільки нечисленні обороги були з соломи і насторошували де-де свої золото-жовті остро-круглі чуби догори поміж чотирма високими оборожинами.
– Ось мого батька двір, – сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які вліті оставались або зовсім створені, або закладались тонкими і напівпрозірчастими гіпсовими плитками і на зиму, крім того, забивались дощаними віконницями. Се були тодішні вікна.
Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи
