Гармонія - Косинка Григорій

І ще: урятувати очі хотів.

— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.

Але ударів, на його здивування, більше не було.

— В арестантскую,— наказав Мічугін,— отдельно каждого, пока снимем допрос!

Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:

— Ви — свободны.

І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.

Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.

— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам'ять Василеві чиїсь глузливі слова.

* * *

Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.

Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.

Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то щеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього у вечірню годину — невідомо.. Намагався запам'ятати собі смутну якусь ноту.

Один тільки раз послухати б йому зблизька цього гармоніста! Справді, як він уміє краяти серце і до сліз доводити?..

Уже перестали й грати, а Гандзюкові довго ще бринить знайома нота, вривається в шибку й голосно, не стримуючись, ридає десь аж під стелею... Так і не вловив собі на пам'ять цієї ноти!

Хтось тихо торкнув його за рукав:

— Ти все-таки подумай... Серйозно: правду я кажу чи ні? Гандзюк повернув голову од вікна і незадоволено, з ноткою злоби, сказав:

— Ну, правду! Що ж мені тепер твоя правда поможе, га? Чудак ти, їй-богу: однаково ж сю ніч усіх нас розміняють, а ти мені — правда чи ні?! — з одчаєм закінчив і голосно вилаявся.

— Ти даремно сердишся... — тихо й винувато сказав до Василя той самий голос.

А на Гандзюкову лайку злякано підвели голови полонені черво-ноармійці; вони, здавалося, заклякли в довгому чеканні допиту.

Сиділи на підлозі трьома сіро-зеленими купами і злякано прислухались до найменшого руху, що відбувався там, по той бік шкільної кімнати.

Ні, усе ніби по-старому: за дверима чітко вимірює кроки вартовий; недавно брязнув був казанок — по вечерю, очевидно, ходили. Другий день минув уже, як давали їжу полоненим: доводиться вимінювати на базарі. І знову — тиша...

— Знущаються...— говорить хтось.— А мені хочеться, щоб швидше кінець уже був: хай розстрілюють — мені однаково...

— Я в них і дня не буду служити, зрозумів? Не треба тільки по-дурному на розстріл пертися!..

І другий голос, з іншої купи:

— ... Я — мобілізований. Так і скажу,— тихо шепче він у темряві.— Мені однаково: офіцери, комісари — один чорт! Я — солдат, поняв? Тьомний, к примєру, сказать... Неграмотний — ето ж будуть брать в уніманія?..

— Чуєш? — говорить до Гандзюка той самий голос.— Ти помиляєшся, що нас усіх розміняють. Не всіх, ні!..

Василь мовчить. Уперше на своєму віку зустрів він такого кумедного чоловіка: усі, пам'ятає, із сміхом і глумом говорили про його крадіжку... І дивувалися: "На чорта було розпочинати красти з такого дріб'язку?"

Вони ще виправдали б його злочин, як і кадети в дорозі, коли б він узяв був у того багача справді-таки щось путнє й цінне, а то — копу проса!

Ніякої пошани й поваги такому мізерному злодієві; більше того, деякі червоноармійці, походженням селяни, коли довідалися про його злочин, зустріли Гандзюка з неприхованою ворожнечею:

— Здорово! — казали вони.— Люди кров проливають, а він просо, наче ховрах, до нори собі носить!..

Дивно й боляче було слухати Василеві: усі вони, виходило так, співчували Смолярчукові.

"Хай говорять,— в'яло, стомлено подумав тоді.— Якби вони хоч трохи знали Смолярчука, ніколи б не заступалися за нього!.. "

І раптом з кутка, махаючи перев'язаною рукою, встряв у розмову високий чорнявий чоловік; обличчя добре не видно було, тільки очі блищали йому завзяттям, і вмів так легко говорити, як ніхто з присутніх.

— Ша,— усміхаючись, сказав він,— я сам проти того, щоб снопами викрадать у багачів добро! Це — єрунда. Ми — червоноармійці, так?

— Плєнниє, а не червоноармійці! — вихопивсь хтось з кутка кімнати.

— Добре, хай буде по-твоєму: плєнниє! Ти, мабуть, здорово перелякався вже? Так-от...

— Заткнись хоч тут, заразо ти вошива! — вигукнув з підлоги хрипкий голос, що так турбувався був з'ясувати собі, хто він: мобілізований чи просто солдат?..

— Чого ж ти лаєшся? — не втерпів і загрозливо запитав його Гандзюк.— Я твоє просо взяв, га? Твоє, питаю?..

І він усім корпусом свого міцного й дужого тіла перехилився до людини з хрипким голосом, з великим напруженням чекав на образливу відповідь. Хай тільки спробує вилаяти, подумав, він ще зуміє почастувати його!..

Чорнявий із заздрістю подивився на міцну будову Гандзюкового тіла: він любив міцних і дужих людей.

А проти людини з хрипким голосом виступили з обуренням і лайкою декілька червоноармійців: він замовк у своєму кутку, наче хто рота замкнув йому.

Василь повернувся обличчям до чорнявого, ловив уривки із загальної розмови:

— Я, братцы, правду-матку скажу: не осуждаю Василя! — говорив якийсь низенький, добродушний орловчанин.— Ей-богу, правду: мне кулацкого добра не жаль!..

Він устиг уже випросити у Василя шматок паляниці, закурив у нього ж таки добру порцію міцної махорки і, готуючись до тюрми, вважав чомусь, що іменно він, а не хто інший з присутніх, боронить Гандзюка.

— Не в цьому річ,— заперечував орловчанинові чорнявий,— а хіба усі ми — за куркульське чи буржуйське добро? Ніколи! І нічого смішного, товариші, нема в тому, що він узяв, наприклад, копу проса... Адже ми, червоноармійці, хочемо забрати в буржуїв усе.

Так?

Але чорнявого несподівано перебив реплікою один з полонених:

— Виходить, ми теж — злодії? — похмуро запитав він. Чорнявий дзигою крутнувся в колі, заперечуючи:

— Ти не так зрозумів мене! Ясно, для буржуїв ми — злодії! Але ми забираємо в них те, що вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його, помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх усе забрати,— правду я кажу?..

І всі погодилися, що саме тут криється Гандзюкова помилка; навіть сам Василь, не розуміючи гаразд, як то можна все забрати, поділяв думку чорнявого. Розмова з полоненими нагадувала йому суд, і він уявляв собі, коли б його боронив чорнявий, то все було б якнайкраще.

Чорнявий повернувся до Василя і гаряче, з докором говорив йому:

— Ти тільки вислухай мене, я хочу, щоб ти зрозумів, де правда...

— Говори! — ніяково усміхнувся Гандзюк.

— ...Так-от: я служив на млині Бродського — це в мільйон раз більший буржуй за твого просяного,— а я не крав! Дурний? Ні. Повір мені, я краще за тебе знаю, як усі вони п'ють нашу кров, як висмоктують з нас мозок і силу! Буржуї скрізь однакові...

— Ну-ну, катай, Ароне, Бродського! — підбадьорив чорнявого орловчанин: він ще в полку любив слухати запальні промови цього високого на зріст і сухорлявого червоноармійця.

— ...Але коли б я украв у Бродського,— продовжував чорнявий,— куль муки, то хіба він збіднів би від цього? Ніколи! А мені — тюрма, мені — смерть. Однаково болить, чи б'ють тебе за куль муки, чи б'ють за копу проса! Ні, у буржуїв треба забрати все або нічого!

— Хіба жид у жида крастиме? — знову озвався хрипкий голос.

В Арона, пам'ятає Гандзюк, затрусились з обурення руки; він спав з голосу і, важко ковтаючи повітря, говорив тихо-тихо:

— Чи краде, питаєш, жид у жида? А хіба Бродський, Терещенко, Скоропадський і сотні, тисячі таких, як вони, не однаково крали і крадуть у нас? Не однаково, питаю?.. Тобі, бачу, просто запахла жидівська кров... Не турбуйся, ти ще, може, встигнеш наздогнати інших!.. Бродського не вкусиш — він далеко і дуже багатий, ну, а кусати такого, як сам,— невелика честь!..

Крива усмішка застигла на блідому обличчі чорнявого. Він мовчки сів на лутку вікна.

До нього, бачив Гандзюк, підходили червоноармійці... Усі, здавалося, забули за Гандзюкову крадіжку, ніхто вже й словом не згадував про неї, бо всі гаряче доводили Аронові, що паршиву овечку можна зустріти скрізь...

Хіба вони не разом з ним зустріли грудьми кінноту генерала Шкури, хіба не їхній полк на третину загинув у бою?.. І хіба не вони — смертю кращих своїх товаришів — затримали прорив фронту?.. Умовляли: не треба сваритися, бо невідомо ще, яка доля чекає на них...

— Мені, товариші, легко вгадати свою долю: я — жид,— була коротка відповідь. І ще дякував гаряче й щиро, що заступилися...

Тепер цей чоловік, що так вразив був Гандзюка своїми думками, знову стояв перед ним: блідо-жовте якесь обличчя і кумедно підголена густа борідка — клиночком, наче в цапа.

— Ти з бідняків, правда? — поспитав він.

Диваком видався Василеві, коли зробив таке запитання. Але він все-таки відповів, ніяково й сором'язливо:

— Ну, а ти як думаєш? З голих як бубон! — І засміявся. "До чого це він?"

— Я так поспитав,— виправдувався єврей,— бо жив колись у містечку і добре знаю, що з добра не підеш з рядном снопи красти! Ти не ображайся на мене... Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда.. Повір мені, це не так легко, як іноді здається...

— Гандзюк! — гукнули за дверима Василеве прізвище.

— Гандзюк, кашеварный герой! — повторив хтось, одмикаючи

двері.

І Василь, стрепенувшись усім тілом, рушив до дверей. Усі заарештовані підвелися на ноги, по-військовому вирівнялись і так стояли у німій тиші.

Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі... '

* * *

Гришку допитували першого.

Край столу сидів штабс-капітан Мічугін; поруч нього — похмурий поручик гвардійського полку з великими, золотом шитими, орлами на плечах.

Поручик урочисто, наче якісь військові регалії, витяг з піхов блискучу шаблю й поклав її на столі.

З такої церемонії усміхнулись бувалі й досвідчені унтер-офіцери; вони сиділи на лавах, у глибині кімнати, готові кожну мить до послуг; між ними — на самому краєчку лави — Карпо Смолярчук. Унтер-офіцерів було небагато: чотири-п'ять чоловіка.

Коли один з-поміж них — дужий тілом і лютий з обличчя — привів Гришку за вухо аж до столу, то всі присутні не втрималися, щоб не розсміятися...

Тільки суворий погляд штабс-капітана Мічугіна стримав цей сміх.

— Ну-с, товарищ вор: быстро, ясно и только правду! — звернувся штабс-капітан до Гришки.— Рассказывай, как на исповеди, что и как!..

— Я зараз...