Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван

Знов в йому заграла кров, заграла пиха. Знов він вернувся до своїх покоїв у великій тривозі.

— Синє небо з ясними зорями! святе сонце! поможіть мені! Що мені вчинити? — крикнув несамовито Саіб.

Він почутив, що в його душі змагаються якісь дві сили і одна другої не переможе. Він знов вийшов на башту і глянув на майдан. Люде приставляли до стін риштовання, приставляли драбини. Вже й полізли по драбинах.

Він вернувся до палати, де все сиділи паші і гомоніли.

— Куди мені пристати? — крикнув Саіб. — Що маю робити? Душа моя розривається надвоє! Серце ниє й болить. Місяцю ясний! До тебе здіймаю свої слабкі руки! Зоре моя ясна! дай мені пораду!

Саіб згадав щире серце Паміри і знов вийшов на башту. Вже вечоріло. Глянув він на майдан.

На майдані з'явився якийсь блискучий поїзд. Йшли рядками верблюди, в блискучій збруї, вкриті червоними покрівцями з золотими торочками. На верблюдах сиділи лицарі, убрані в золоті шлики й панцирі. За верблюдами заблищала на сонці золота колісниця. Колісницю везли дванадцятеро білих коней в срібній та золотій збруї. За колісницею тягся довгий рядок верхівців на конях.

Заграли на трубах.

— Одчиняйте браму! Іде царівна Милексита! — почувся голос під брамою.

Народ задивився на той пишний блискучий поїзд і вгамувався. Стара раджиха послала пашів зустрічати Саібову наречену. В велику світлицю без стелі увійшов Саіб в дорогому рицарському убранні і сів на троні з щирого золота. Коло нього на троні з слонової кості сіла мати.

Паші і пашихи обстали палату рядками. Запалало світло. Палата ніби зайнялася. В одчинені двері вступили Карапетові еміри, смуглі, аж чорні, з чорними довгими бородами. За ними в двері вступила Милексита, висока, рівна, як тополя, але смуглява, як циганка. Вона була смуглява, але в неї була краса якась окремішня, нагадуюча красуню в книзі Соломона "Пісня піснів". На білках здорових очей наче крутилися чорні зіньки. Очі аж блискали наче іскрами. Вона вся сяла в золоті. Довгий шлейф важкої сукні несли чорні арабчики. На голові у неї сяла діядема з усяких брилянтів.

Саіб та мати встали і пішли їй назустріч. Саіб глянув на її негарну вроду і трохи не впав на східцях трону.

Тим часом Селима про все довідалась і розказала Памірі. Паміра вбігла прожогом в світлицю без стелі в рутяному вінку і кинулась до Саіба.

— Дай права тим, [що] мруть од чуми й голоду! Стань за народ!

— Не можу! — крикнув Саіб. ламаючи руки.

— Ти маєш другу милу! Мене покидаєш! Прощай же навіки! — сказала Паміра.

Вона заспівала сумну-сумну пісню на прощання. Паміра почала потихеньку та помаленьку підніматись в небо. Дивний світ од її вінка лився зверху. Вона піднімалась вгору і все співала. Пісня ставала все тихіша. Паміра все йшла на захід сонця і заблищала на небі вечірньою зорею.

— Ти мене покинула і вже ніколи-ніколи не вернешся до мене, моя вечірня зоре! — крикнув несамовито Саіб, з одчаю вхопився рукою за серце й несподівано впав мертвим на східцях трону.

Милексита, вражена пишною красою Паміри, одразу вгадала, що в її волі було Саібове серце, що Саібове життя й любов полинули на небо слідком за Памірою.

Тільки що Саіб впав мертвим, Милексита заголосила, застогнала, впала додолу, припала лицем до холодних грудей Саіба, і сама вмерла.

В той час в синьому небі десь взялася чорна хмара, освічена пекельним мідно-червоним кольором. Блиснула така страшна блискавка, що всі паші, всі Милекситині поїжджани позаплющували очі. Вдарив страшний грім раз, другий. Широка огняна смуга впала з неба, зверетенилась, як змія, і потрапила просто в велику башту палацу.

Вдарив такий грім, що башта розсипалась на шматочки. Палац зайнявся одразу.

— Народ висадив браму і проломив стіну! —крикнули в палаці.

Паші пороснули, як намисто з порваного разка, розбіглися з палацу і поховались у садках, в печерах. Полив дощ як з відра. Піднялася буря і роздмухала полум'я. Палац запалав і вкрився димом. Іван Громовик літав по хмарах яа баскому, огнистому коні. Кінь вигравав, ставав дибки, а з-під його копит сипались жмутами страшні блискавки і обсипали і землю, й море, й пустині. Од того грому одвологло й почистішало повітря: зараз перестав помір на людях. Од великого тучного дощу вродив хліб, перестав голод. Небо спасло народ од наглої смерті й пошесті. Він утихомирився.

Паші з переляку втекли од розлютованого народу, порозбігались в кам'яні гори, в дикі ліси та поховались в скелях, в печерах. В диких горах та скелях не було кому на їх робити, а самі вони були незугарні й нездатні до будлі-якої праці. Вони мусили жити вкупі з диким звіром і згодом потім живились овощами й лопуцьками, самі обросли шерстю, як звірі. В Гаруна-паші навіть виріс вовчий хвіст та цапині роги од лісового поживку.

* * *

Покинувши землю, Зірниця вернулась у свою небесну надхмарну палату.

Палата з білого та зеленого кришталю стояла високо-високо над горами Гімалаями. Легкі білі хмарки двома довгими рядками стали по обидва боки до самої палати, наче довга галерея. Там стояли рядками біляві та русяві русалки хмар та цілющої й живущої небесної води. На сході сонця вже розлився рожевий світ. Довгі рядки хмарок стали рожеві. А нанизу, неначе отара білих овечок. стовпились верхи Гімалаїв, вкриті снігом. І хмарки, і білі снігові гори заблищали рожевим світом. Глибокі зелені долини вкрились прозорим туманом. Озера в долинах лисніли, наче дзеркала, вправлені в зелені рами. І гори, і долини, і озера ніби дихали свіжою вогкою прохолодою. Синьо-рожеве небо неначе розливало здоров'я, дихало щастям на землю, вливало міць в рослини, квітки та дерева, в розкішні долини, в гори, поплутані, як фантастичний сон.

Зірниця одпочивала довго і опізнилась світити на небі. Вже сонце зійшло, як вона прокинулась. Русалки заспівали пісень. В небі набігла хмарка і загримів тихий грім: то заіржав білий кінь, на котрому з'явився Громовик. Зірниця вийшла з палати, махнула хусточкою і до самих копитів Громовикового коня розіслався довгий міст з хмарок, застелений та обвішаний рожевими та оранжевими килимами та хустками. Громовик покатав до того мосту, скочив на міст, доскакав до палати, скочив з коня і привітався до Зірниці.

Тим часом мати Зірниці, Сонце, вигляділа Зірницю й махнула до неї пучком золотого проміння. Зірниця уклонилась Громовикові, зблідла в промінні Сонця і побігла до матері. Мати обняла її та й поцілувала.

— Вибачайте, мамо, що я оце так довго загаялась, бо заспала, — сказала Зірниця.

— Еге, дочко, довго! Тебе не було дома вже двадцяти літ та двадцять зим. Я з неба оглядала землю й море, шукала тебе і нігде не найшла. На твоє місце я поставила в небі великий ізумруд, що світив вранці та ввечері. Це ти, доню, певно, десь блукала, помандрувавши в небесний простір з тим Громовиком?

— Це правда, мамо! Мені снився сон, що я була на землі, десь ніби стала дівчиною, довго бідувала й поневірялась між убогими людьми на землі, кохала когось, схожого на Громовика. Мамо! я його і в сні бачила, бо люблю його й ладна хоч зараз піти за його заміж!

— Як хочеш, то йди за його, але вдруге не тікай з неба! — сказала мати і махнула золотою паличкою до Громовика.

Громовик блиснув блискавкою, тихою, ніби срібною, що ледве була примітна в золотому промінні сонця. Загримів дрібний грім, веселий, сріблистий, неначе регіт молодого хлопця. Громовик став перед царицею неба.

Зірниця подала йому руку. Русалки в хмарах заспівали пісню на заручини. Блискавка блиснула й оповила, неначе золотий перстень, рожевий палець Зірниці. Птаство в гаях та в садках защебетало аж залящало, квітки та дерева замаяли, зашелестіли листом. Хвилі в морі тихо заворушились й зашелестілись коло берегів. Все зраділо радістю живоття, радощами здорового погодливого дня. І ніколи сонечко не сяло, не світило так привітно та радісно, як в той день!

Настав пишний вечір. Зірниця засяла в своїй кришталевій палаті всіма кольорами веселки й брилянтів: вона справляла заручини. Всі зорі тієї ночі стали більші, світили ясніше, миготіли, дрижали світом, ніби горіли. Вони зібрались на заручини кругом палати Зірниці, сплітались у вінки, в гірлянди та букети. Більші зорі були запрохані в дружки та світилки. Небесні русалки заспівали. Тихі весняні вітри повіяли на срібні та брилянтові дзвоники, котрими була навкруги обвішана палата. Тихі вітри коливали дзвоники, і вони дзвеніли і розливали в небі райські мотиви. Небесні русалки почали танці. Узброєний Громовик прикатав на білому коні. За ним летіли на конях усі вітри в червоному, зеленому та білому убранні.

Саме тоді несподівано зійшов Місяць і заглянув в палату.

— А батька забули попросити в гості! Оце так! Коли б тобі хоч чарку горілки дали батькові! — загомонів Місяць. — Бач, яка ти, дочко, горда та пишна!

Місяць вхопив здоровий кришталевий кубок і налив собі з півкварти. То була роса Зірниці. Старий хильнув і скривився:

— Чорти батька зна, що п'ють оті зорі! Щось солоденьке та нудненьке… А достань лиш, зятю, доброї горілки, тієї, що заправлена блискавкою! — промовив Місяць.

І Громовик зараз налив йому кварту горілки, заправленої перцем. Місяць вихилив усе дочиста, до сухого дна, гикнув, цмакнув і втер губи хмаркою. Горілка вдарила йому в самісіньку лису голову: він почервонів, а потім зблід і потягся на небо, але тієї ночі світив дуже погано. Люде казали: буде дощ, бо місяць світить, ніби крізь сито, неначе йому заснувало очі, мов п'яний чоловік лупає безтямними дурними очима.

1886 року