Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда - Забіла Наталя

На столі лежала ціла купа різних речей: тут були рушник з милом та зубною щіткою, труси, плавки та купальна шапочка, миска, ложка та ножик, алюмінієва кружка, дві буханки хліба, в’язка бубликів, добрячий шматок сала, кілька бляшанок з м’ясними консервами та згущеним молоком... На краєчку стола лежав ще порожній рюкзак і, якби він міг щось тямити, напевно думав би з жахом: "Невже вони намагатимуться оце все ввіпхати в мене?!."

Юрчик радо кинувся здоровкатися з дідом, а мама заклопотано сказала:

— Я готова заприсягтись, що двох буханок йому на три дні не вистачить! На вільному повітрі, та ще й в дорозі, у хлопців завжди буває вовчий апетит. Але ж більше, мабуть, у рюкзак не влізе!

І вона почала втискувати в рюкзак все те, що лежало на столі.

Поки вона це робила, Юрчик встиг пояснити дідові, в чім справа.

Зараз, під час літніх канікул, у них при школі є піонерський майданчик, там дуже весело, особливо в Юрчиковій групі, бо в них надзвичайний, чудовий вожатий Віктор. Він завжди вигадує щось цікаве. І от він надумав повести їх у похід аж на три дні! Вони поїдуть електричкою до якоїсь станції, де є ліс, і потім мандруватимуть лісом, і спатимуть у лісі, й купатимуться в лісовому озері, і сидітимуть біля вогнища серед таємничої лісової темряви...

"А може, ще й трапиться якась небезпека і доведеться її долати!" — потайки сподівалися хлопці. Дівчатка, звичайно, воліли б обійтися без небезпек...

Кожен мав узяти з собою харчів на три дні. А що брати? і скільки? — не на один же день, а на три дні!..

— Невелике щастя — гуляти з таким тягарем на спині! — сказала мама.

Рюкзак був напханий по самі зав’язки. Юрчик надів його на плечі й гордовито пройшовся по кімнаті. Хай не думають, що йому важко.

— Це просто жах! — сказала мама. — І хто це вигадав? Ти ще малий для таких мандрівок.

— Не я ж один їду! — обурився Юрчик. — У нас же всі такі, як я! І я давно вже не малий. Правда, діду?

— Правда! — сказав дід.

Мама з докором глянула на нього і хотіла щось казати.

— Почекай, — сказав їй дід, — Юрчик і справді вже не малий. І він, звичайно, спроможний іти в похід з таким же вантажем, як усі його товариші! От тільки шкода, що він не зможе допомогти мені випробувати мій новий винахід. А тут це було б саме до речі!

— Який винахід? — зацікавився Юрчик.

І що то дід у Юрчика! Таких дідів, мабуть, ні в кого нема. Дуже вчений, винахідник, і завжди винаходить щось таке, що нікому й на думку не спало б... А що ж він винайшов зараз?

— Розумієш, — сказав дід, — інколи людина потрапляє в таке становище, коли їй було б дуже зручно обходитися без харчів. Не тягати з собою зайвого вантажу. Наприклад, у далеких мандрівках, особливо в космічних подорожах. Але жити без пиття й без їжі людина не може. Вона швидко втратить сили, охляне й взагалі ні на що не буде здатна. От я й надумав винайти такі пілюлі, які б замінили людині їжу й питво. Вони мають в собі все те споживне, що потрібно для життя, а разом з тим забирають дуже мало місця. І вага їх зовсім не відчутна.

Мама аж руками сплеснула.

— Ой! Невже існують такі пілюлі? Це ж було б просто щастя для нашого Юрчика! Йому не довелось би тягати з собою отакий тягар!

— Ага, і для всіх наших дівчаток і хлопчиків також! — з захватом підхопив Юрчик.

Але дід спинив їх захоплені вигуки.

— Ви не дали мені доказати, — зауважив він. — Пілюлі такі вже існують, я їх винайшов. І випробував на самому собі. Але Юрчик міг би зробити велику послугу мені й науці, якби взявся випробувати їх у поході. Не брав би з собою зовсім ніяких харчів, а тільки оці пілюлі.

І дід витяг з кишені й показав мамі та Юрчику малесеньку скляну трубочку, в якій лежало кілька крихітних кругленьких пілюльок.

— На жаль, це поки що й весь мій запас. Виробляти такі пілюлі ще надзвичайно важко, складно й недешево. Отже, про масове користування ними ще не можна й думати. Я можу дати кілька пілюльок тільки тобі. І рівно стільки, скільки треба на три дні. Та ще й з умовою: зберігати наукову таємницю, нічого не розголошувати.

— Щодо цього, діду, на мене можеш покластися! — гаряче запевнив Юрчик. — Я ніколи ще не розголошував того, що не слід. От тільки не знаю — чи добре це буде? Всі прийдуть навантажені, а я без нічого. З мене сміятимуться!..

— Що ж, доведеться потерпіти заради науки! — сказав дід.

Це, звичайно, переконало б кожного. Отже, Юрчик погодився випробувати дідів винахід у поході. Мама з задоволенням витягла з рюкзака майже все. Там залишилися тільки рушник та інші умивальні й купальні причандали.

Зате в Юрчиковій кишені, завбачливо зашпиленій англійською булавкою, лежала маленька скляна трубочка і в ній вісім крихітних пілюльок — стільки їх треба було на три сніданки, три обіди й дві вечері. Адже на третій день вони вечерятимуть вже вдома.

II

Рано-вранці група юних мандрівників зібралася на шкільному подвір’ї. Всього їх було семеро хлопців і п’ятеро дівчат.

Хлопців звали: Андрійко, Борис, Митько, Олежко, Сашко, Сергій та Юрчик. А з дівчаток найстаршу звали Наталкою і найменшу Наталкою, а середні були Галя, Валя і Ляля. Щоб відрізнити якось двох Наталок, старшу звали Наталя Велика, а меншу — Талюня Манюня. Але взагалі всі п’ятеро були найкращі геройські дівчатка з їхнього класу.

Юрчикові друзі Сергій та Олежко прийшли перші. У всіх за плечима були рюкзаки, що мало не репалися від напханих туди речей, в основному, звичайно, — харчів. Проте всі були бадьорі й веселі, готові до будь-яких труднощів у поході.

— Вирушаймо! — сказав Віктор, оглядаючи свій загін. — А де ж Юрчик?

— Я тут! — вигукнув Юрчик, вистрибуючи з-за рогу і швидко стаючи в лави, начебто він мало не запізнився й прибіг в останню хвилину.

Але він, звичайно, прийшов давно. Просто він вирішив не показуватись на очі товаришам до останньої хвилини, щоб не давати їм зайвого часу на здивовані розпити.

Усі й справді здивовано подивилися на його рюкзак, що вільно теліпався за плечима, й почали розпитувати.

— Що таке? Де ж твої харчі? — спитав Олежка.

— Може, з тобою щось трапилось? — спитав Сергій.

— Може, тебе батьки не пустили, а ти й втік без усього? — спитала Наталя Велика.

— Нічого не трапилось, і батьки мене пустили! — відповів Юрчик. — Просто вони мені не потрібні, ті харчі. Обійдусь без них!

Хлопці й дівчатка засміялися, загукали:

— Диви, який ледацюга! Злякався важкого тягаря! Ну, гляди ж, як зголоднієш, в нас не проси!

— Щоб я просив? Не діждетесь! — посміхнувся Юрчик.

Тільки Віктор чомусь зовсім не здивувався й не стурбувався, що Юрчик іде в похід без харчів. Він просто не звернув на це уваги й наказав негайно вирушати. І всі поспішили до станції метро, щоб їхати на вокзал.

Мабуть, не треба докладно розповідати все, що було далі. Напевно, всі ви читали про такі походи, а то й самі брали в них участь.

А тому кожен з вас може легко собі уявити, як електричка довезла наших мандрівників до одного з полустанків, де навколо був чудовий, густий ліс; як вони заглибилися в цей ліс ледь помітними стежками серед рясної трави й непрохідних кущів; як весело було роздивлятися навколо — там білочка вгорі серед гілок, там якийсь дивовижний на вигляд пень старої верби, а там пташине гніздечко в кущах неподалік від стежки!..

Всі йшли статечно, розміреним кроком одне за одним, не сходячи зі стежки. І тільки Юрчик в захваті гасав туди й сюди, то випереджаючи всіх, то затримуючись, пролазячи між найгустішими чагарями, стрибаючи через пеньки та мурашині кучі.

І нічого дивного, що Юрчик міг отак вільно себе почувати: адже він ішов порожнем, а решта всі тягли досить-таки важкі рюкзаки!

Нарешті спинилися на затишній лісовій галявині, щоб поснідати. Всі розв’язали рюкзаки, дістали свої харчі й почали так наминати, що аж за вухами лящало. А Юрчик відійшов убік, сховався за кущик, дістав свою трубочку з пілюльками й проковтнув одну. І що ж? — йому здалося, ніби він тільки що добре попоїв і нічого йому більш їсти не хочеться, навіть солодкого.

Отже, поки всі наїдалися, він нишпорив собі навколо тої галявини, лазив по деревах, ганявся за метеликами.

Хлопці зацікавлено поглядали на нього й тільки підсміювались.

— Ану-ну, подивимось, що ти далі заспіваєш без їжі...

Тільки Сергій не сміявся. Він вибрав хвилинку, коли ніхто не бачив, і тихесенько сказав Юрчикові:

— Візьми в мене шматочок хліба з салом! Я не скажу нікому...

Юрчик вдячно потис йому руку.

— Ти справжній друг, Сергійко! Але мені, їй-право, нічого не треба.

Другий привал зробили біля лісового озера. Тут було надзвичайно гарно. А головне — прозора чиста вода й піщаний бережок так і манили до себе!.. Але Віктор сказав, що спочатку треба набрати хмизу, розпалити вогнище й зварити обід, а тоді вже купатись.

Хлопці заходились завзято збирати сухе паліччя й складати в купу. Дівчатка стали чистити картоплю й гріти в казанку воду для кулешу.

Юрчик теж разом з усіма тягав хмиз і роздмухував вогонь. І навіть коли всі хлопці побігли до озера, залишивши дівчаток доварювати обід, Юрчик все ще приносив з лісу нові й нові оберемки пального, щоб вогнище не загасло передчасно.

— Чого ж ти не йдеш купатись? — гукнув йому Олежка. — Дівчатка й без нас тепер впораються!

— А я ще встигну, — відповів Юрчик, — я ще накупаюсь, поки ви обідатимете!

І справді, коли куліш зварився й всі почали їсти, Юрчик побіг до озера й почав плавати, пірнати, перекидатись і виробляти різні штукарські витівки у воді, на які він був великий мастак.

Треба вам сказати, що після одного випадку років два тому, коли Юрчикові було дуже соромно, що він не вміє плавати, він давно вже позбувся цієї вади. І тепер він плавав, як видра. А видри, як відомо, водяні тварини і вміють плавати якнайспритніше.

Отже, всі хлопчики й дівчатка сиділи навколо казанка і їли куліш, а Юрчик не вилазив з води.

— Ой, це ж несправедливо! — раптом заявила Наталя Велика. — Юрчик найбільше за всіх працював, нам допомагав, а тепер всі їдять, а він ні!.. І скоро вже нічого не залишиться!

— Правда! Правда! — загукали й інші дівчатка. — Юрчику! Іди швидше їсти! А ви, хлопці, майте совість — залиште Юрчикові хоч трохи.

Але Юрчик тільки сміявся й відмовлявся. Ви, звичайно, самі зрозуміли, що він давно вже проковтнув потайки другу пілюльку і тепер аж ніяк не хотів їсти.