Будь мечем моїм - Олександр Олесь
Доки ви будете ждать, кам’яні,
Доки отруєні будете спати?!
Встаньте! Давно проспівали півні,
Небо вбирається в ранішні шати,
Схід червоніє в кривавім огні.
Кличте калік і дітей понесіть,
Станьте вгорі на зруйнованих мурах,
Землю святую сльозами зросіть…
Тихо заграйте на рідних бандурах,
Небу свої каяття принесіть.
1908
НАД КОЛИСКОЮ
(Пісня матері)
Спи, мій малесенький, спи, мій синок…
Я розкажу тобі безліч казок!
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б’ється і стука у наше вікно…
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів…
Мабуть, заснуть під намет полетів…
Холодно зараз в лісах і лугах,-
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,- кущик стоїть,-
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки,-
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок…
Знайдете там ви соломки стіжок,-
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки…
Спи ж, мій малесенький, годі гулять…
Зайчики білі давно уже сплять.
1908
«Прокляття, розпач і ганьба!..»
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.
Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не соромлячись, дивитись,-
Це дійсність, сон? - не знаю я…
О краю рабський, скільки сліз
Було в мені… і ласк, і втіхи…
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс…
Ти п’яний спав… А я горів,
Душа ставала крем’яною,
І не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.
І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І, може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім’я.
1908
«Нащо, нащо тобі питати…»
Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.
Чи я люблю тебе,- не знаю,-
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.
Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п’ють,-
Спитай, бо я сказать безсила…
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти,- і вирита могила,
І згасло сонце золоте.
1908
«Душа моя не зна вже більше гріз…»
Душа моя не зна вже більше гріз…
І грім замовк, і хмара розплилася,
І там, де кров колись лилася,
Тепер дзюрчить струмок із сліз.
Мовчать руїни, сонце сяє,
І білий стяг примир’я має.
О ні! О ні! Розбитий храм
Встає живий в моїй уяві
І кличе знов в бої криваві
Помстити лютим ворогам,
Зове мене з труни гнилої
Блиснуть мечем і впасти в бої.
І я з землі підводжусь знов,
І знов в мені вогонь палає,
Одна рука меча тримає,
Друга спиня червону кров;
Нове життя буяє в серці,
І знову я стою на герці.
1907
«Хто ви? Хто ви? З нагаями…»
Хто ви? Хто ви? З нагаями
І з брязкучими шаблями?
Люде, кажеш? Ми не вірим:
Нащо дивишся ти звіром?
Ух! Який страшний ти, вовче,-
Не дивись на мене довше!
Весь в крові… Скажи: тварину
З’їв ти зараз чи дитину?
Як? - і сам дітей ти маєш?
Їх годуєш? Їх кохаєш?
І для тебе це можливо?
Справді?.. Диво, диво, диво!..
Ну, а зараз ви скакали
І трьох діток розтоптали…
Вам не жалко? Хто з вас батько?
Хто з вас має немовлятко?
Як то?! Сліз у вас немає?
Сліз ніхто із вас не знає?
І не бачили ніколи?
Принести вам повні поли?
Ах! За що ж мене ти вдарив?..
Я ж одужати ще марив…
Ще удариш? Годі, круку,
Бо зламаєш другу руку…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому?
Що скажу тепер малому?..
Ось він вибіже за хату
І почне кричати: «Тату!
Що ж? Приніс сопілку з гаю?
Ну, танцюй, а я заграю».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому…
Що скажу тепер малому…
1908
«Серед скель, гаїв, каміння…»
Серед скель, гаїв, каміння
Я гранітні мури стрів…
«Гей, чиї це володіння,
Хто фортеці тут завів?»
І, вартуючи на скелі,
Гордо вітер відмовля:
«Ці фортеці і оселі
Гір ясного короля».
1908
Крим. Гори
«Гори дикі і суворі…»
Гори дикі і суворі,
Вічно горді, мовчазні,
Зверху дивляться в простори,
Де синіє синє море
І зникає вдалині.
Ніби вгледівши в безкраї
Військо ворога свого,
Стежать, як він скелі крає,
Як він мури розмиває,-
І зневажують його.
Крим
«Минуло два роки,- і нудно їм стало…»
Минуло два роки,- і нудно їм стало,
І кожне нового собі забажало…
І рвуть вони зразу залізні кайдани,
І щастя шукати ідуть у тумани.
І роки шукають, і роки блукають,
А спогади ржею серця роз’їдають,
А вколо пустеля, пісок та каміння,
Без місяця ночі, і дні без проміння.
І ось вони стрілись… В обійми б упасти,
Помилку і роки розлуки проклясти,
Та щось поміж ними стіною стояло
І голови журно обом їм схиляло.
«Вечір… Навколо зима і зима…»
Вечір… Навколо зима і зима…
Стомлене серце болить і дріма…
Сняться йому голубії простори,
Сині степи, і озера, і гори…
«Мила! ми підемо в поле, в гаї?
Тісно, і важко,
