Стороною дощик іде - Шкляр Василь

Не треба. Я ж повернуся".

Усе це добре, та насправді не хотілося йти між люди. Це в школі після такої оказії можна було б і носа задерти, а тут... Тут сміється той, хто сміється останній.

Попереду заторохтіла підвода — хтось їхав назустріч, і коли копі порівнялись зі мною, почувся знайомий голос:

— Чи це ти, чи не ти? — дід Кирило по-ховрашиному витяг уперед голову й притримав віжки. На возі чорніла величезна залізна бочка — видно, пальне віз до сортувальні, бо на мене війнуло теплим бензиновим духом.

— Я.

— Го! А чого ж ти оце й досі тут, як ваші давно повечеряли?

— Гуляю.

— Гуляють у клубі, а тут які гульки.

— Такі.

— Го, такі. Це він насварився на тебе, а ти вже й скис. То ж, мабуть, чоловік шуткуе?

— Хто його зна.

— Я теж не доберу цього товариша. Але моя думка така, що тіки лякає. Бо хто б це через якусь їрунду людині життя портив,— сказав дід геть наче дядько Яків.

— Так то ж ви так думаєте.

— А хіба не так? Я б на його місці взяв лозину та дав би тобі так, щоб сісти не міг, ото наука була б. А вигнать — діло нехитре.

— У нас із ним давня війна,— сказав я.

— Знайшов перед ким геройство показувать. Він же таки начальник ваш. Ну, та ти не журись, вигнать-таки, брехня, не вижене.

— Я й не журюся.

— Го, не журишся. Не вечеряв навіть. Тпр-р-р,— дід Кирило притримав коней, бо тим не стоялося на місці.— Кажу ж тобі, що брехня, не вижене, чуєш. Слухай, а сі-дай-но зі мною та повечеряємо разом, га?

— Та не хо...

— Хо, хо! — сказав дід.— Я ж бачу, що хо. Сідай, кажу тобі, а то ще й передумаю.

Мені справді було не до вечері, однак біля діда горнувся затишок, біля нього наче й біда трохи притихла, то я скочив на воза й хазяйновито запитав:

— Бензинчик везете?

— Атож. Тіки ж дивись мені, не черкни сірником, бо я знаю, ти хлопець такий, що й бочку можеш зірвати. Го!

— Не бійтесь, я не курю.

— Не куриш, а сірнички носиш. Знаємо. Но-о-о! — тріпнув віжками.— Но-о-о, їдять його мухи. Мені теж нагнав сьодня холоду. Дивлюсь — залягли всі, а гранати ж немає, і димок курить. Залягли всі, а цей... хи-ікхи-кхи... цей... их-кхи-хи... начальник ваш — найперший.

— Ото хай знає.

— Дивлюсь — гребе... их-кхи-хи... гребе на себе землю, ну, думаю, зараз як гахне, то халабуду мою знесе разом з мухами.

— І ви ото теяс повірили?

— Та не-е-е! Чого ж би я вірив, хіба тобі жить надоїло? А тоді бачу, що попадали всі, то й собі приліг потихеньку. Халєра його зна, хто там надумав бабахнути.

— Ви вже вибачте... я ж не хотів...

— Та певно, що не хотів,— посміхнувся дід нищечком собі під ніс— То воно само. Вік у вас тепер такий, що тіки дай. Хіба я не знаю? Сам таким був.

— А що ви зробите з гранатою?

— Го! В сільраду заявив, що ж. Думав, нехай полежить, але як таке діло, то лучче хай заберуть. Ну її!

— І то правда.

— А правда. Ружжо — й те раз у рік само стріляв.

Я заплющив очі й прислухався, як їде підвода. Змалечку отак було, як заплющишся на возі, завжди ввижалося, що їдеш не вперед, а назад. Чого воно так? Тепер не ввижалося, тепер підвода котила вперед, і коли ми під'їхали до кагатів, я подумав, що воно водило, водило і привело мене... на місце злочину. Наче все ще можна було поправити, замести сліди, чи що...

Дід Кирило випріг коней і пустив їх пастися, потім запросив мене до хати — дивно, двері були не замкнуті.

-— І ви оце не боїтеся, що хтось зайде?

— Замок у мене один, то я його на шопу перевісив.

— Навіщо? — спитав я і враз примовк, червоніючи. У хаті стояв дух, яким пахнуть сільські оселі,— дух

дерева, землі, трави, хліба, яблук й отого невловимого, що лише ним кожна сільська хата пахне по-своєму — скільки хат, стільки й запахів, їх нічим не вивітриш, не приглушиш, і навіть дкби вибухом знесло цю хату, то отут, над вирвою, ще довго стояв би дух, яким вона пахла.

-— Зараз розпалимо примуса, та наваримо картоплі, та накришимо помідорів, та якось воно і буде,— думав уголос дід Кирило.— Чим багаті, тим і раді, то.

— Ви не дуже розганяйтеся, я не голодний.

— Хіба мені жалько картоплі? Он її скільки в кагатах. А в мене ще й до апетиту щось є. Ні, ти не думай, що самогон, не-е-е. Казьонка! Я з пенції взяв, го.

— Та я ж не п'ю, діду.

— Я її теж і не нюхаю. Ото сто та там двісті грам до апетиту вип'ю, а так і в рот не беру. То дурне діло.

Дід вийшов у сіни, звідти чулося, як він накачує примуса, а я присів на вузьке дерев'яне ліжко і відчув, що в мені ниє кожна жилочка. Не знаю, скільки отак просидів, здавалось, я спав, сидячи з відкритими очима, але нічого не бачив, бо зір мій знову заслала жовтогаряча каламуть...

Десь у далекім тумані летіла бричка, дядько Яків цупко тримав віжки, і мені була рідна кожна цяточка на його лиці, ми летіли у хмарах, а там, внизу, нескінченною дорогою йшла жінка з хлопчиком на руках — дванадцять років йому було! — несла його з останніх сил і шепотіла: Зараз, синку, вже близько... он же він, той стовпчик... зараз, пожди..."

VII

До бабиної Секлетиної хати я прибився пізно вночі, пригадую ще, як дід Кирило просив заночувати у нього, обережно торкався теплими пучками моєї руки і говорив щось лагідне, втішне ("До ранку все перемелеться, синашу, все 'дно ж тобі завтра сюди, на кагати, зоставайся. Перемелеться, го'), але я таки рушив "додому": ще чого доброго хлопці кинуться шукати.

Село спочивало під сопним осіннім пебом, ніде ні вогника, навіть у хаті баби Секлети, де вкладалися спати, либонь, найпізніше, занишкла ніч — це добре, зайду собі тихенько, без балачок і зітхань, вкриюся з головою і спатиму, спатиму, спатиму... Досить із мене, втомився.

5 юзз 129

Зіщуливши плечі (ночі вже холодні), я підходив до нашого двору і раптом відчув — ще не побачив, — що тут хтось мене дожидає. Біля хвіртки блимнула сигарета і свічечкою освітила худеньке обличчя Петі Стоножка, щось гостро черкнуло мене по серцю,— товариш, товариш! — а Петя уже дріботів назустріч, розганяючи ніч розтривожено-радісним голосом:

— Де тебе носить, старий! Юлька тут місця собі не знаходила, оце лиш провів її...

Він щебетав, щебетав щось про Юльку, про те, як вона мене любить, а я не розумів, навіщо тут стільки радощів, коли он біда стоїть за плечима, і тоді Петя перейшов на шепіт (лиш радість так і кричала у тому шепоті), прихилився до мене й забубонів у самісіньке вухо:

— Приходив Кудрицький... Чуєш, прийшов до нас та каже, щоб ми нікому нічичирк про гранату. Це, каже, пляма впаде на весь факультет, розмов не обберешся; мовляв, ми тут не працювали, а в піжмурки гралися. Чого, каже, через одного ледаря всі мусять кліпати. Так що, каже, давайте замнемо це діло,— випалив Петя одним духом й, сапнувши повітря, зазирнув мені в очі.

І ось тут я боюся збрехати. Сказати, що тієї хвилини я не зрадів, мабуть, ніхто не повірить, бо як же тут не радіти, коли всеньке лихо пішло стороною, але, слово честі, я нічого не відчув такого, щоб хотілося заплескати у долоні або підстрибнути на одній нозі. Ні, спершу у грудях справді ворухнулося щось лоскітне і солодке, однак воно було не моє, те почуття належало іншому Андрію — Андрію Ситому, якого я завжди в собі ненавидів, а справжній Андрій — Андрій Голод — тоді не зрадів ні на мить, бо за болем, і гнівом, й образою уже не лишалося місця для втіхи. Я знав, що Гі щонайменше думав про нас усіх і якщо й вирішив уникнути розголосу, то лише тому, що потерпав за себе, боявся, а раптом візьмуть та й спитають, куди ж він дивився.

Петя говорив, говорив щодалі голосніше, йому здавалося, що я не можу втямити, як щасливо усе обернулося, він не розумів, чому я ховаю обличчя, не знав, що тієї миті у його товариша не лишилось ні крапельки сили на радість...

Я відчував, як ниє моя душа, як на очі набігають сльози, а там, за сльозами, у рідній далині

НЕСКІНЧЕННОЮ ДОРОГОЮ ЙШЛА ЖІНКА З ХЛОПЧИКОМ НА РУКАХ — ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ЙОМУ БУЛО! — НЕСЛА ЙОГО З ОСТАННІХ СИЛ Й ШЕПОТІЛА: "ЗАРАЗ, СИНКУ, ВЖЕ БЛИЗЬКО... ОН ЖЕ ВІН, ТОЙ СТОВПЧИК... ЗАРАЗ... ПОЖДИ..."