Облога Буші - Старицький Михайло
У стислих бровах і в холоднім погляді у Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрі відбивало на собі всі перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, між бійницями, купчилась інша жонота і діти; жінки прикипіли очима до дружин своїх, до братів, до синів, що скаженому напаснику-ворогу добру відсіч давали; по скам'янілому виразу думних лиць було не пізнати, які боління трудили їм серце, по німому тремтінню їх уст було не рішити, чи вони шепотіли молитву за братів своїх кревних, а чи прокльони на ворогів? Самі тільки діти, безжурні, цікаві, перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої і голосно й весело переказували одне одному свої подиви і враження.
А отець Василь з хоругвами і процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом:
— Помощник і покровитель, бисть мні во спасеніє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услід; у кожної на плечах по мішку книшів, паляниць, пирогів, сала.
— Я, моя дитино,— обернулась до Орисі няня, — понесу сніданок нашим заступникам, а то вони натрудились...
— Неси швидше, мамо,— поквапила її Орися, — хай хоч трохи підживляться, поки вороги послупіли, а то як прочумаються, то не дадуть і шматка хліба до рота узяти.
— І я піду з бабусею,— захвилювалася Катря, — хоч на одну мить гляну, побачусь...
— І я, і я теж! — кількоро голосів ще похопилося.
— Ні,— відперечила Орися, — і я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не піду і вас прошу не ходити: не гаразд у такі хвилини, коли душа уготувалася до смерті, хвилювати її світовими прихилами і збавляти тим її силу.
— Воістину так, — підміцнив і отець Василь, — мені подобає до тружденних зійти і окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.
І панотець за проводом дячка і бабів спустився з закутньої башти в містечко і попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидів на мурі під одним зазубнем спиною до валів і розпитував у свого проводаря і у других хлоп'ят, що робиться у пригороді й навкруги, — чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну відсіч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав і голосно заспівав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой чого ж ви полягали, ворожії-душі?
Мабуть, добре напилися під мурами Буші?
Тихо, уважно оточили народного співця і молодиці, і діти, и баби і з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду і набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться і зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблі лаштується грізна грімниця, почесав сердито потилицю і обернувся до Шрама:
— А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
— Бачу, батьку, — відізвався Шрам, — це б іще байдуже, а досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців: панянки наші, мабуть, що не теє, а от хіба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба...
— А спробуй-но зараз, — сказав сотник.
Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив метник добре і двигонув першим набоєм із баби. Всі з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети і шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.
— Овва! — засміялися козаки.— Стара баба, видко, на втори слаба!
— Авжеж! — додали другі.— Розгуркалась змолоду, так тепер, як із решета...
— Або як із верші,— вставив запорожець.
— А тривайте, хай гукне ще й пані, — сказав Шрам і приставив гнота до полички.
Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму і важко відкотилась назад. З вискотом ядро різонуло повітря і невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб умить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява і щось замиготіло в повітрі...
— Докинула, докинула пані вельможна! — зраділи козаки. — Саме на середину греблі шерепнула!
— Спасибі, добродійко! — поклонились другі.— Відпасла, хвала богові, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
— Та он, гля, братці,— деякі аж припали до греблі,— певно, винюхують... панський гостинець... Усі зареготалися весело.
— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам. — Ворог запалив люльку.
На греблі щось блиснуло і в одному місці тоненькою цівкою вибухнув білий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повітрі. Деякі козаки присіли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання і щось недалеко від берега шелеснуло по воді, кинувши догори цілий сніп з бризок, та й чавкнуло іще ближче у твані, розляпавши її очертом.
— Не доплюнула! — крикнули козаки.
— Не радійте ще, хлопці, бо рано, — зауважив пан сотник.
— Та то вони приміряються тільки, — вставив Шрам,— а гармати у поганців подужі: ач як кашляють!
Тільки тепера долинув до них здалеку гуркіт і покотився луною в долину.
— А ось, братці, й друга закурилася, і, здається, немов у лівий куток,— постерегав Шрам.— Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повітрі почувся квокіт летючий, і щось важке промайнуло над головами і щезло в долині.
— От тепера вже, братці, сподівайтесь справді гостинця,— повіншував усіх чуприндир-запорожець.
— Поки прилетить, і ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повітря, як почувся різкий тріскот на валі, і три тури розлетілось у скибки, обсипавши козаків глиною та цурпалками.
— Важно ляпнули! — підхвалив запорожець, утираючи полою собі вид, і чуприну, і вуса.— їй-богу, добре, от хоч і ляхи, а коли добре, так добре!
— Що й казати, — згодились другі, — запорошили очі. Але ось налетів з скиготом другий вибух, посипалась і розметалась геть-геть надокола з окопів земля; одна підбита панянка з дзенькотом похитнулась і заорала носом; дальній, аж у лівім кутку, віз з дзвяком розпався... Почувся стогін...
— Стає душно, — завважив пан сотник,— тільки ви, хлопці, начхайте на оці переклики здалеку: нісенітниця, одні жарти.
— Авжеж, звідтіль у руки не візьме! — згодився запорожець.— Досадно тільки, хрін їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.
— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так відбитою глиною і відшматувало у запорожця аж за пальці лівицю.
— От тобі й дочекався! — засміявся сивоусий завзятець.— Ще спасибі, що ліву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся він розбатовану в шмаття долоню,— хоч би ж відтяли та по-людськи, а то тільки понівечили... Гей, Лобуре! Ану лишень відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно!
Без суперечок і без жодних відмов підійшов Лобур, махнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.
— Оце так справно! — похвалив запорожець.— А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем,— ухміляючись у вуси, наставляв він свого випадкового лікаря,— а мені, батьку, дозволь михайлик горілки, бо трохи щипа...
— Випий, голубе, на здоров'я...— стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожі ядра налітали частіше, лягали густіше, руйнуючи все надокола, шматуючи біле тіло козаче...
VII
Під кам'яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцина, яка льохом тяглась і під млин; з цих льохів було вийстя одно під лотоками, і в них засіла Вернидубова ватага з десяти левенців, запеклих і завзятих у січі, і з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням у печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами; на цьому просвітку вирізувалась показно широчезна спина і груба, жилава шия, на якій придобно було б гнути обіддя.
Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них по його рахунку було чоловіка з сотню, а мо, й більш, та зараз же за греблею при гармашнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засідах чули, як з грюкотом та брязкотом з передків здіймались гармати, як командував і верховодив усім гвалтовно не лях, а якийсь чи німота, чи, може, француз, як прилетіла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве і як за вибухом розляглись і крики, і лайки, і стогін.
— Доброго гостинця прислали наші,— засміявся тихо Вернидуб.
— То, певно, дядько Шрам так вітає,— зауважив сусіда.
— Авжеж, не хто,— підміцнив Вернидуб. А на греблі хтось басом ляско зіпав:
— Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів...
— Але ті бестії... молодець! Браво, браво! — проводив басові якийсь тенор.
Здригнулася гребля раз, два і грюком та громом заглушила козаків у підвалі; два-три камені зірвалося з склепіння, і посипалась на спини козачі крем'яшня й глина.
— Уже гавкнули, іроди! — прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.
— А що, як нашим? Докинули? — цікавились найближчі до його.
— Не видко, братці; та, певно, докинуть— гармати у цих гаспидів добрі, здорові,— з нашого добра накували.
— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справді одно ухо було ятаганом відтято).
— Пождіть трохи, хлопці,— почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій...
