Жовтий князь - Барка Василь
Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: "За гроші продав сіно, чи як?" — "Ні, я звелів прокосити сіно тільки на "лініях", щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни". Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, "ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!" Справді, через три дні мене викликають: "Що ти заплатив за сіно?" — "Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на "лініях", щоб краще курортникам ходити,— я в байраках не косив". Добре, що нарадив Зінченко, як казати.
— Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
— Це — скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а другий — з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; "До Зінченка? Ми хотіли його побачити, приїхавши,— нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар підкопався і вижив". Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? — і взнаю: чорнявий друкує книжки, а старший — хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село,— що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і наприкінці вчистив: "Товаришу, монгол з московської ночі вилазить — рвати груди". Хімік тільки одно докинув: "Іду вулицею і чую крик — то міліціонер, ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в рік розп'яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! — так виголошує, мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і слухають, як пророка в старовину".
— Це саме мати в церкві чула.
— А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці — миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.
Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця: Зміїв яр. Певно, звідти лютий вилізав хапати тварини домашні або і людей. Було зображення в школі,— тоді батьки з черги вкошкували учнів, бо дисципліна вкрай розхиталася через комсомольські вибрики проти вчителів; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння і хвощуватих нетрів ящур повз до дрібних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонів зубними гостряками, бо котрусь істоту роздер. Приуявлюється той вигляд, супроти зусилля волі — прогнати його; ні! — мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара. Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до власного стану і забезпеченості, виник вигляд! — крізь духовну просторність проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м'язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, грунту, погоди, що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купами... і знов обвівся обрис: знов! — от, закляття! — з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та відійди геть, нечиста кров! — геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від марища і пішов, куди очі ведуть.
Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тінь з півночі.
"...Лихо приходить, а помочі ж — ні від кого!" — думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим — в одному напрямі! — простував мммо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.
Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл,— і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! — він оглянувся, ніби в плечі вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яниці.
Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає — мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.
— Поможіть! — закричала вона.
Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, провадячи розор.
Позаду чути кроки і оклик:
— Заходьмо!
То — рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.
Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою — в хворому жесті, вкрай безвільному — показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мов би серце хотіла спинити:
— Там... секретар райкому застрелився — приїхав тепер...
Прибіщі, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.
Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович — слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушне, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в'язко, пасмовитими патьоками, трішки розділяючися, збігла кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі. Бризки ж були на столі — торкнули папір.
Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної пожежі, коли вмить з'явилася,— з іншої, ніж та, що речі спалить.
Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх — от, з'явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима... Але ні! — зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: "Так кров єсть правда!"
Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля — звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:
— Вдарив крапку!
Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.."Ні!" — знялось, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, такими, як він, заподіяного.
Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає — очі йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо дивився на стіл.
— Розберіть самі! — сказав і відійшов геть. Рядки спершу рябіють в очах Миронові Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: "Цілковито секретно"; далі — потвердження вказівок про віддачу дев'яноста відсотків зерна самій державі, в хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці — Москва, Кремль і підписи.
Від руки, нерівними літерами і швидкими, додано: про штучно завищені плани хлібозаготівель, які неможливо виконати після ліквідації значної частини продуктивного населення.
А потім висновок, що приречено села на десять недійсних відсотків, до кінця; з ними трудно сам актив придержати на межі голоду, а решта...
"Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує:
— По-своєму чесний був.
— І як посвідчився! — сказав рахівник.— Другий би село задушив. Зробимо так: вийдіть у сусідню кімнату і сидіть; ніби не бачили діловодства. Я в сільраду дзвонитиму.
Взяв телефон — зверхникові, що сталося.
— ...Так! прибиральниця сама була; він, я думаю, всіх розіслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Ні, нема! Я ждатиму.
Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.
Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний — авторитет про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з дороги.
Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свічнувато-збілілий вираз при сизковій відтіненості очей розгострився крізь масивні шкельця окулярів.
Покликано одного з "почту": широковидого і поторканого партробітника,— звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
Під тканинами партійного почування Отроходін мав звичку, що виявлялася з механічною постійністю, хоч і свідомо: при кожній зустрічі з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на підозрі, включившися з кількома, собі відповідними, в першу модель чи зразок домовленості. Встановлюють зону заслон — спочатку найменшим — і в ній розгортають запідозрення і відсування наміченої особи з життьового поля. Проти неї завжди "мають рацію", в найгірших обмовах, а вона — ні; проти неї несуть обов'язкову "ідейність", вона ж — ні; встановлюють для неї оцінку, як "нетакої", вона ж завжди підсудна. Їх — купка спритників і більш нічого; однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб'ють намічену жертву з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення — знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на "підозрострачення" і розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво, як свій духовний харч, на височині історичної героїки і надзвичайного покликання. Пафос високосвітоглядового запідозрення завжди на практиці виразиться в спиханні з життьової стежки — того, кого намітили, обов'язково — з стежки! — і захоплення стежки собі, в прямому чи переносному значенні слова і в сенсі наслідків.
Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах запідозрення.
