Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький
Одного дня пiсля Першої Пречистої Маринка вибiгла на гору за садок, виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами старої вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я, а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю i промовила до Демка:
- Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!
- Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.
Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi густий дим.
- Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде своє вiйсько!
А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все наближалась до Чигирина.
Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець. Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки. Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узброївся сам, подавав рушницi та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами i покатали в мiсто збирати своїх однодумцiв та товаришiв.
Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки йдуть на Чигирин.
- Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба вдарити на тривогу! - сказала Катерина з злiстю. - А гетьмана нема в Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?
Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, її тихi очi блиснули од злостi й ненависностi.
- Не злякалась я їх! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога швидше! Треба поїхати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша.
Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула їх за пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи двоє коней. Олеся скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi, вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.
Козаки й нiмцi в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготовi до битви. Гетьманша звелiла їм вхопити сокири i поперед усього порубати мiст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота й мокрачi, знала, що Юрiєвим козакам трудно буде перейти через болотяну рiчку, як звалять в воду мiст.
Вчинивши приказ, гетьманша сама об'їхала окопи, оглядiла високi дубовi частоколи, поставила козакiв коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала прикази нiмцям i козакам.
Олiвемберг повiв козакiв та своїх нiмцiв до мосту. Не пiдтюпцем пiшло вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi.
Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина i неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку та високi очерети. На валу стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в валу були широкi ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широкої башти. Ворота були замкнутi, але чигиринськi козаки не встигли пiдняти вгору моста над ровом.
Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток, полiзли на вал, розкидали частокiл i побiгли просто до мосту на Тясминi. Олiвемберг опiзнився. Запорожцi вже вступили на мiст. Високо над головами хорунжий пiдняв запорозьке червоне знамено i махав ним, показуючи, щоб заднi швидше поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з своїми козаками з другого боку мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись разом на мiст з двох бокiв i зiйшлися посеред мосту. З твердинi випалили з гармати, гармата гуркнула, i покотився гуркiт розгонами понад лугами, понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi списи, неначе бiлi блискавки миготiли понад червоними шапками та кармазинами. Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна об другу. На мосту пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими голосами, тюкали, неначе цькували.
- Бий їх, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам запорозького гостинця! - кричали запорожцi i як звiрi кинулись на виговцiв.
Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись не можна було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсної баби. Часом тiльки стовпище, неначе жива хвиля, то посовувалось на один бiк мосту, то на другий. Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями, скiльки силою людських тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися назад, знов оступились за середину мосту.
Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг крики козакiв i дзвякiт шабель.
- Пали! - крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли на березi Тясмина. - Чого стоїте дурнички?
Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що стояли на другому березi Тясмина. Першi ряди
