Дім на горі - Шевчук Валерій

Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.

Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші...

Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.

Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опроміть головою. Після того вершник ставав конем, а кінь вершником — їхала з одного кутка зали в інший чудна кіннота...

Ходила з зав'язаними очима дівчина Марія, витягувала вперед тендітні долоньки і розводила ними в повітрі. Від її рук увихалися юрливі чоловічі й жіночі постаті; Марія раптом спинилася серед зали і зірвала з очей пов'язку.

— Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!..

Король ходив по залі, світячи білками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками і стріляв ними у волосся дівчат. Дівчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготі рота.

— А де наша Смерть? — спитав раптом він.

Тоді, мов на команду, розчинилися двері, і стала в них висока біла постать зі світлим волоссям і в білій масці. Ясна одежа її заструмувала в такт ході, а в руці затиснуто білого сувоя.

Дивна тиша зависла в залі. Чути стало, як тріщать свічки і як листає книгу попик. Зрештою, він склав її, звівся, наклав на голову бриля і неквапно рушив до виходу.

Тоді й прокотився по залі мелодійний голосок:

— Степане, Іване, Маріє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раїно, Северине!

Приречені вийшли з юрби і стали, світячи очима й усмішками.

— Ви мертві! — проказав дзвенячий голосок. Хлопці й дівчата падали. Кумедно махали руками й ногами і пирскали при тому сміхом...

Попик ішов через юрбу, і йому мимохіть давали дорогу.

— Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зінько, Параско!

Вийшло ще восьмеро, і ніжна ручка махнула перстом:

— Ви мертві!

Приречені попадали невпереміш із лежачими... Попик ішов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посіріло, а очі стали як каламутна вода.

— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими вустами.

— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі голоси.

Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього подивилося.

— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам не гратись у цю гру?

— Свічення ваше, — сказав попик. — І ви маєте його вершити!..

Він вийшов у двір, де горіли ватри і сиділи довкола них чоловіки. Розмовляли про щось поважно, розмірене похитуючи головами, і їхні велетенські тіні гойдалися на прямовисних безвіконних стінах.

Попик ішов поміж тих вогнищ, маленький і білий, у світлій полотняній рясі, його руді чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвір'я, червоне сяйво обливало зусібіч цю чудну постать у потріпаному брилі, і метелики на тому брилі раптом змінили барву: стали червоні, як жар. Почервоніла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тільки очі сяяли синім вогнем, був той вогонь терплячий і милостивий.

До нього підійшла висока жінка в брунатній одежі. Перехилила штофик і налила чарку.

— Не погребуйте, панотче, — сказала спокійно. — Призволіться, коли ваша ласка!

Попик спинився. Узяв чарку і ковтнув те, що було в ній.

— Це, отче, за вас, — проголосила жінка. — А тепер випийте ще за нас!..

Цю чарку попик пив повільно. Ледь-ледь цідив крізь зуби і дивився пильно на жінку.

— Як довго ви за нас п'єте! — засміялася вона.

Попик, однак, не поспішав. Пив і дивився: чоловіки коло ватр також пили. Пили й жінки, що збились віддалік купкою. Цідив горілку крапля за краплею, жінка біля нього перестала всміхатися і дивилася на нього печально; з лівої руки він побачив чорні лахматі тіні, що ковзались по голих цегляних стінах, з правої руки темніли відчинені двері, а в них, далеко в глибині, світилася, осяяна вогнем свічок, дівоча постать із сувоєм у руках. До нього долинув мелодійний, як золотий дзвоник, голосок, що вилічував імена, чулося гупання мертвих тіл, а він усе пив і пив.

— Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жінка.

Але він іще пив. Червоні метелики встигли за цей час облетіти увесь двір і повернулися назад на бриль, очі старого дивилися повз жінку і поза ці стіни — там, у небі, побачив він тонко засвічену хмарку. Вже й справді світало: прозорий, як дим, сутінок спадав на місто і цих людей.

Тоді попик допив чарку. Мовчки повернув жінці й рушив далі.

Жінка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.

— Отче, га?

Подивився на неї, не зупиняючись.

— Чого ви так довго пили, отче?

— Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато...

Ішов залитими тремкуватим світлом вулицями; були це ще сутінки, що розпадалися, як порізані нитки. М'яка прохолода струмувала від широкого неба, що розлилося над головою і ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висів там рогатий місяць, виблідлий і втомлений від цілонічної роботи; вулиця, по якій ішов, була порожня, і кроки його, як повільно він не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, і виткі рослини, що пообплітали стіни будівель, вогко світились у ненадійному світлі. Свіжий легіт ворушив листя, і здавалося, що стіни монотонне похитуються. Червоні метелики на брилі міцно спали, а звіддалік, куди він і простував, чувся одноманітний дружний тупіт, начебто біг у степ зморений од нічного попасу кінський табун.

Попик змерз і почав на ходу терти руку об руку, зорі в нього над головою тихо гасли.

Тоді спинився він серед вулиці, задер голову туди, де вже зовсім синьо світилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Підхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тільки вже стоячи навколішках. Ловив дрижаки, і його вуста ворушилися, віяв на нього легіт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклін, один і другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потім устав і струсив порох з колін. Десь далеко в просторі тужливо заіржав кінь, і це самотнє іржання, розбите на тисячки лун, довго відгукувалося чи з одного, чи з другого боку.

Тоді попик утер сльозу, що йому вибив на око вітер, і, наклавши бриля, пішов швидше. За хвилю він уже біг підтюпцем, важко бухаючи чобітьми, з грудей йому виривався сипкий віддих, як хрип, рот його був розкритий, а очі широко розплющені. Він біг так доти, доки не закінчилася вулиця і не ліг йому перед очі великий, залитий вогким туманом майдан.

Люди підстрибували, махали руками, а коли напружив попик очі, побачив, що вони й одягнені однаково: синій каптан і зелені штани, жінки мали сині, як і туман той, корсетки і зелені сукні. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третій дзвонив бубонцем. Жінки скакали, підіймаючи над землею пучками важку тканину спідниць, а чоловіки крутились навколо них, наче бджоли коло стільників. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси. Жінки наче одмахувались од партнерів, збиваючись у гурт, але чоловіки прискакували з притупцем і розбирали цей гудливий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зелені корсетки та сукні — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченість.

Попик обходив майдан по крайці, що лишалася між ямою й будинками, з-під ніг йому осипалася земля, і він, щоб не впасти, хапався за виткі рослини на стінах. Ламалися під пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут і гарбузи, великі, смугасті і дивовижно роздуті. Кілька з них зірвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кілька пар.

Попик став, розіп'ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:

— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до світу цього й людей!..

Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.

Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.

Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий.