Похорон богів - Білик Іван

Доброчин ладен був знову запідозрити греків, яким із самого початку не довіряв. Той лукавий оскоплений паракімомен Васнлій міг улаштувати яку завгодно пастку, як він улаштував своїм численним ворогам.

"Але наврядчи греки зважаться", — подумав він, озирнувшись на нескінченні полки дружини й раті.

Перший острів Доброчин побачив аж під обід: жовта смуга виникла відразу за переліском, з якого до Дунаю впадав неширокий рудий струмок. Острів видавався досить зручним для переправи: низенькі миршаві кущі й піски, які не могли чаїти жодної несподіванки.

— І протока з того боку острова вузька, — сказав Претич, згадавши подію чотирнадцятирічної давнини: Свенельд утік з усією кінною дружиною саме через цей острів, покинувши Святослава з геть пошарпаним пішим полком. — Тут швидко переберемося й на ладдях, і плавом.

— І, може, не буде оцих боліт, — сказав Доброчин старому воєводі, якого перед витятою призначив головним: то було само собою зрозуміло. — Болота й болота п'ятий день!..

Ладді пристали до острова й скинули своїх воїв, потім швидко повернулись і почали переправляти іншу пішу рать. Дружину Доброчин поки що лишав на лівому березі. Вивідники висадились у булгарських переділах і незабаром доповіли, що бачили роз'їзд навпроти горішнього краю острова. Дружині Доброчин і Претич дозволили переправитися тільки тоді, коли сторожова сотня обстежила ввесь острів. Самі піски та обрідний верболіз.

Булгари й досі нічого не підозрювали. Претич мовби сам до себе пробурмотів, але щоб світлий князь міг почути:

— Святослав перед витягою рядив сла.

Цю приказку знав кожен киянин: "Іду на вас — бороніться!" Доброчин так само ні до кого проказав:

— Був ще молодий вельми. Ратна мудрість у тім і є, щоб коротшим мечем дістати довшого. Як ото тебе мій сват Мешко у витоках Дністра.

Аж тоді глянув на шістдесятип'ятирічного великого боярина, який і досі жив пам'яттю молодих літ. Але Доброчин подумав, що з такою раттю міг би спокійнісінько попередити булгар, і він примирливо сказав Претичеві:

— Ми ще ж не виділи живої душі.

Спершу переправилася старша дружина — воєводи й решта княжих мужів, а потім у ладді й насади сіли молоді дружинники, кожен підтримував за повід свого та заводного коня, а дехто й воєводиного. По той бік острова протока була ще вужча, ніж по цей. Коли дружина та рать вилаштувались на правому березі полками, Претич почав переправляти товар. Вози накочували на ладді помостами, по два вози на ладдю й насад, а волів погоничі гнали у воду в ярмах і хапалися за їхні хвости.

Раннього надвечір'я, коли сонце почало хилитися за верхні острови, що тяглись угору нескінченною вервечкою, воєвода сторожового полку доповів:

— До Дрестра версти чотири.

Доброчин звелів далі не йти. Це було на догоду Претичевим спогадам, які мали здатність пекти. Коли після переправи минали село Остров, Претич звелів узяти там кількох вилицюватих булгар, схожих на печенігів. Тепер ці люди зізналися під батогом, що дрестрськии коміт усі дні пильно стежив за київською раттю, а в Дрестрі сидить сам цар Самуїл.

Це для Претича було цілковитою несподіванкою, а Доброчин зрадів:

— Я досі не бачив живого царя в очі!

То був явний жарт, але Претич міг би заприсягтися, що світлий князь має якусь дальшу ціль.

На цю витягу він сам підбив Доброчина, а тепер могло вийти так, що світлий князь дав себе підбити цілком свідомо. Євнух паракімомен Василій просив у київського князя спомоги супроти булгар. Він посилався при цьому на добролюбне звіщання Святослава з Іоанном Цімісхієм. Звіщання по суті давно втратило вагу, бо паракімомен власною рукою заколов царя Іоанна Цімісхія, Святослава ж убив сам Іоанн, підкупивши печенізького Курю-хана, хоч те саме вчинив уже був і Свенельд, пообіцявши віддати за ханича свою онуку.

П'ять років тому Доброчин відмовив наставникові грецьких царчуків, бояри київські думали, що він одмовить і тепер, але Доброчин зненацька згодився. Це сталось у кінці Новорічних свят. Паракімомен вустами свого сла — архімандрита Грека Мудролюба — просив надіслати до города Несебра шеститисячний полк, який мав зустрітися з грецьким полком на початку цвітня. Претич сказав:

— Для чого тобі звіщатися з тим убивцем? Коли надумав піти за Дунай, ходімо собі, без греків. Заодно і грекам допечем!

Претичеві свербіли старі рани, але Доброчин відповів:

— Рать — діло темне. Ніколи не знаєш наперед, хто візьме гору в битві. А євнух судить нам золото й срібло: Грек Мудролюб уже дав дванадцять тисяч гривних, а ще сорок вісім тисяч дасть їхній корсунський протсвон. Шістдесят тисяч на дорозі не валяються. Так я кажу чи не так?

Він за звичкою хитро скалив око. Тоді далі цієї розмови справа не пішла, а Претичеві ще дужче засвербіли старі рани, й він сам умовляв Доброчина аж до кінця свят. Світлий князь урешті піддався на вмовлення, а тепер Претич відчував, що Доброчин не тільки прикидавсь неохочим, а все вже вирішив був сам і давно.

Копати рів закінчили пізньої ночі, насипавши над ровом височенний рихкий вал, який утоптали тільки вгорі та ззаду, а обидва проходи заставляли рядами возів. Київський стан тепер нагадував добре зладнану міцну твердиню, яку нелегко було взяти не тільки мечем, але й хитрістю та несподіванкою.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

У ЮРІВ ДЕНЬ

Трупи попалили ще вчора звечора, справивши бучні поминки над спільною могилою полеглих у січі киян, і тепер околиці Дрестра нічим не нагадували січового поля. Рать обрилася навколо східної й західної городських стін, а дружина стояла просто перед брамою, взятою на замок.

Доброчин, Претич і Ян Усмошвець ішли вздовж двох рядів булгарського полону.

— А ці геть-чисто як ми. Зовсім не нагадують печенігів, — сказав світлий князь. — Тільки чорнявих трохи більше. — Він згадав отих кількох булгар, що їх Претич був узяв у недалекім селі Острові: ті були вилицюваті й скидалися на печенігів та чорних круків. Старий воєвода, як давній знавець цієї землі, пояснив світлому князеві, що в цих східних волостях простий люд особливий: то справді колишні степовики, прийшли сюди з-над Волги, а ці полонені ратники, певно, з полудневих і західних земель.

— А поглянь-но на їхні ноги! — сказав Доброчин. Претич глянув і нічого дивного не помітив: ноги, та й квит, — Але всі в чоботях! — пояснив старому воєводі світлий князь. — Ці люди нам не вдадуть дані.

— Чого?

— Бо в чоботях! — зареготав світлий князь. — Для дані пошукаймо лапотників!

Заклопотаний погляд воєводи тішив його, Претич не відгукнувся, Коли Доброчин скалив око й смикав себе за вус, годі було второпати, що він намислив і що мав означати такий жарт.

На вежі воріт майоріло біле знамено, на якому можна було розгледіти людські очі, рот і ніс, але Доброчина зовсім не бентежили ті згаслі божі очі, Йому не раз доводилося спостерігати образ Христа, Золотий Дажбог колись був розхвилював його значно дужче, й Доброчина охопило якесь підсвідоме й невимовне відчуття, ніби він ладен примиритися з чимось чи з кимось, хоч і сам до пуття не знав, з ким і чим. Час розкидати й час громадити каміння, подумки проказав світлий князь, це в тому була ще незрозуміліша двозначність, яка бентежила й змушувала заглядати в своє ж власне нутро. Час розкидати чи час громадити?

Над брамою дзвінко вдарило в мідний щит, хтось невидимий вигукнув по той бік брами:

— Отваря-аййй!..

Голос був приглушений товстими колодами, але чіткий, і кована брама почала хрипко розчинятись.

Доброчин з обома своїми першими воєводами відступив убік, і до розчиненої навстіж брами, вишикувавшись по п'ятеро в ряд, почали заходити старша й молодша дружини.

Так було домовлено з булгарським царем.

Учорашня січа була несподівана й коротка. Доброчин висидів у стані за чотири версти від города три дні, пославши під город лише п'ять тисяч ратників. Він ще не мав і на думці брати Дрестр, просто вирішив був подратувати того таємничого царя Самуїла.

— А коли попруть — не змагайся: біжи чимдуж назад! — суворо попередив він Ждана Будимировича, який очолював усю пішу рать.

— Отак без усякого спротиву? — нахмурився Ждан.

— То не твій клопіт.

Цар виявився надто запальним: більше двох днів не зміг витримати маячіння київської раті за валами. Вирішивши відігнати її далі від городських стін, він випустив старшого брата Аарона з вісьмома тисячами кінних і пішців. Ждан Будимирович не чинив опору й побіг, але царський брат Аарон утратив чуття міри: гнався за ним до самого ярка.

А там стояла вся київська дружина.

Рать раптом перестала втікати й наїжачилася п'ятьма тисячами рожнів, а дружина під проводом молодшого воєводи Яна Усмошевця вдарила ззаду. До київського стану лишалося версти півтори, до города — вдвічі більше. Якби Доброчин випустив і решту боїв на булгар, Аарон уже не встиг би повернутися до города, а січа була на диво вперта й крута.

Сили виявились приблизно рівними, але несподіваний вихід київської дружини ошелешив булгар. Аарон збагнув свою помилку й хотів вискочити з пастки, яку підставив йому київський князь, однак було вже занадто пізно: Доброчин випустив навперейми булгарам ще цілий п'ятитисячний полк.

До Дрестра пощастило втекти лише шістьом чи сімом сотням вершників, дві тисячі булгар полягло, дві і псячі покидало зброю, решта розсіялася по виярках та гаях, але Доброчин не велів гнатися й виловлювати.

Він утратив понад три сотні ратних і дружинних мужів, а в булгарського царя залишилась менш як чотиритисячна засада. Такою силою цар не міг утримати Дрестра й вирядив до київського князя сла: свого найстаршого брата Давида, який подарував Доброчинові золотий щит, викладений дорогим камінням. Доброчин глянув на сивого царського брата й нічого дивного в ньому не знайшов.

— Цар також схожий на тебе? — запитав він.

— Подобен є, — з не меншим подивом відповів Самуїлів брат.

Доброчин не допитувався. Булгарської мови тут ніхто не знав, а цей Давид своїм виглядом зовсім розчарував Доброчина. Царський брат нічим не відрізнявся від простих київських воєвод.

Але він швидко дійшов згоди з Давидом. Булгари не мали надії вистояти проти такої сили більше дня, тому цар вирішив упустити до Дрестра київську дружину, якщо вона не зачепить царської дружини й самого царя. Ян Усмошвець обурився:

— В них у городі чотиритисячний полк, а нас буде, вважай, удвічі менше!

Але це не мало тепер особливої ваги, й усі воєводи схилилися до думки, що можна прийняти умову булгарського царя.

Булгарам ще вчора дозволили поховати вбитих і забрати покалічених, до города підійшла вся майже п'ятнадцятитисячна київська рать, учора ж кияни спалили своїх забитих і вчинили над ними щедрі поминки, а сьогодні княжа дружина входила в навстіж розчинену браму дрестрських воріт.