Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь

Тепер він подовгу сидів з тою книжечкою біля нічного багаття, жадібно щось там вичитував, наче то був детальний план їхнього нападу на Лебединську цукроварню.

Після того читання Вовкулаці щось зробилося з мовою, наче йому язика на другий бік повернуло, бо вже суботнього ранку він промовляв до Ворона:

— Я, ваше високоблагородіє, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском.

— Та сип уже, — засміявся Ворон.

— Так отож. Істинно глаголю вам, ваше високоблагородіє, теє-то будучи, що не треба було нам тую машину загранишну палити, оце б зараз, будучи, і підкотили б на ній до клубу, яко проверочна чрезвичайка. Та позаяк писаніє глаголить, що паленого не воскресиш, то поїдемо, ваше високоблагородіє, на фаетоні. Хтось, будучи, верхи поїде, а ми, кілька душ, із кучером покотимо на фаетоні, щоб декому в носі закрутило.

У них справді була припасена для такого діла ресорна бричка з відкидним верхом, на якій їздив покійний смілянський начміл[*] Косовороткін. Начміла вони, перестрівши в Балаклеї, чемно спровадили їсти землю, а фаетончика, бач, зберегли. Напинало на ньому було дуже доречним, бо ще зранку почало супитися на дощ, і вони навіть стали переживати за червоне начальство, аби негода не зірвала їм свято. Щодо самої операції, то воно з дощем, напевно, ще ліпше, сотня охорони заводу, змішана з москалів і китайців, може нализатися ще до полудня (спирту на цукроварні — втопитися можна), тоді з ними легше буде балакати. Ворон вирішив, що для такої балачки вистачить двох десятків козаків, аби менше привертати увагу на під'їзді до Лебедина, та й тих треба розбити на невеличкі групи й запустити з різних боків.

До полудня, коли мали розпочатися врочистості, набрякле хмарами небо вже погуркувало передгроззям, однак крізь браму цукроварні раз у раз проїздили брички, бідарки, підводи, верхівці й зупинялися на подвір'ї ближче до клубу, де їх зустрічав мідним ревом оркестр. Добре наобідані гості (бо де ще та святкова вечеря!) — червонопикі, масні, розпашілі, в парадних френчах, рипучих чоботях і портупеях, — лінькувато-весело козиряли один одному, ручкалися, щось там собі погукували для годиться й повагом сходили на ґанок. Тут, біля дверей, стояло двоє червоноармійців у білих кітелях, вони перевіряли документи, а перед деякими начальниками тільки витягувалися у струну й віддавали "честь".

Зала була просторою, вони розвалькувато всідалися кому де належало, бо всяк і скрізь знав своє місце — кому ближче до сцени, а хтось, може, й середульшого ряду ще не доскочив. Ось так, без штовханини і метушні, гості заповнили залу вщерть, познімали кашкети й заходилися обмахувати ними спітнілі обличчя — тут і так варило перед грозою, а ще ж нахекали такими випарами, що мухи падали на льоту.

Начальник Звенигородської повітової ЧК Сєня Кацман — симпатичний молодик, тільки сухоребрий і косенький на одне око, — сидячи в першому ряду, теж обливався потом, але не знімав ні кашкета, ні шкірянку, бо, казали, аматорським драматичним гуртком заправляє така кралечка (вона й сама гратиме в п'єсі), що мусиш триматися форсу.

ГІо праву руку від Сєні Кацмана сидів діжкуватий начальник упродкому[*] Сиром'ятніков, із пащеки якого тхнуло, як із жомової ями, а лівобіч крутив на всі боки качиною головою начальник ревкому Долбоносов. У нього й справді був ніс-долото, плескатий і довгий, як у качура.

Біля Долбоносова сидів, високо закинувши ногу на ногу й помахуючи носаком хромового чобота, воєнком Красуцький, добродушний хитрий хохол, чепурний та наодеколонений, як і всі потайні п'яниці. Сєня Кацман, по правді сказати, глибоко в душі зневажав і Сиром'ятнікова, і Долбоносова, і Красуцького, які сліпо робили свою роботу, не розуміючи політичного моменту.

Це вони, йолопи, придумали сп'яну безхлібне свято врожаю, забравши в хохла усе до зернини. Нічого, надійде час — і Сєня їм пригадає, хто дражнив гусей, компрометуючи владу. А зараз він сидить поміж ними тільки з обов'язку, сподіваючись, що хоч вистава виправдає його приїзд на це ідіотське збіговисько. Не так сама вистава, як та кралечка, що гратиме сьогодні на сцені.

Ще дужче Сєня зневажав голодранців, які сиділи позаду, — всіх отих комнезамівців, партійців, активістів, котрі були ніким, а хотіли стати всім тільки через те, що, ледацюги, світили голими сраками. Нічого, надійде час — і Сєня поставить до стінки цих крикунів із вічно голодними очима. Спершу їх, потім Красуцького, тоді Долбоносова, за ним Сиром'ятнікова. Ні, навпаки, спершу Сиром'ятнікова, бо від нього так тхне, що Сєню ось-ось виверне.

За активістами і всякою босотою сиділи в останніх рядах, тримаючи між колін гвинтівки, три десятки червоноармійців, — цих нагнали сюди охороняти поважне зібрання. Їм до одного місця і це свято, й вистава, але мусять сидіти на чатах, щоб і комар не влетів до зали. Сєня цих не стрілятиме, такі, як вони, самі стрілятимуть, виконуючи його накази.

А решту всіх до стінки: "Аґо-о-онь!!!"

Сєня здригнувся, бо надворі і справді тарахнуло. Починалася гроза.

— А етот клубішко с ґрамаатводом? — занепокоївся Сиром'ятніков.

— Нє боісь, — скосив на нього око Сєня. — Здєсь тебе нічєво нє ґгозіт. Ето сама пгігода пгівєтствуєт нас нєбєсним салютом! Пага начінать.

Тим часом до клубу підкотив фаетон — якраз тоді, коли вдарила блискавка і струсила на землю важкі краплі дощу. З-під напинала вискочило четверо запізнілих, але дуже суворих "начальників", один із них був бородатий, тому охоронець у білому кітелі, що стояв на ґанку, попросив пред'явити документи.

— Пшол вон! — гримнув на нього бородань. — Ти что, не відіш — губчека! Щас я лічно проверю, кого ви здєсь собралі!

— Но… пазвольтє.

— Долой с глаз оба! — сказав бородань таким тоном, що "білі кітельки", вхопивши ноги на плечі, дременули до своєї касарні, де вже також порядкувала всюдисуща "чрезвичайка".

Охоронну сотню заводу акуратно роззброювали до з'ясування особливих обставин.

Троє "губчекістів" тихенько зайшли до зали, а четвертий із коридору шмигнув за лаштунки. Може б, на них звернули більше уваги, якби саме тут не зірвалися оплески — публіка вимагала починати.

І все почалося. Розсунулася завіса, на сцені з'явився… солдат ще аж тої давньої-давньої царської армії, у білій безкозирці, білих штанах і синьому мундирі з червоними відлогами.

— Шєльменко-дєнщік, — прокотився шепіт у залі. — Ти сматрі, какой страшний, шельма.

Але страшною в солдата була тільки мармиза. Коли ж він заговорив, то рядами прокотився смішок.

— Я, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском. А тому, будучи, й глаголю вам так, як книжка пише. Попрошу всіх пред'явить документи!

Шельменко, вишкіривши зуби, зробив до зали такі круглі очі, що всі засміялися. Навіть солдатня, що сиділа в задніх рядах, загиготіла, мов по команді, хоча й не второпала, до чого він хилить, цей ряджений комедіянт.

— Я, будучи, не той денщик, що ви собі думаєте, — вів далі навіжений Шельменко. — Я, теє-то, денщик начальника губернської чека і, будучи з ним в отсій залі, ще раз наказую всім пред'явить документи.

Він примовк і, поки розгублена публіка перезиркувалася між собою, вихопив із кишені "кукурудзу", замахнувся нею і загарчав:

— Всьо оружіє на пол! Клуб окружон і в случає сопротівлєнія будєт забросан гранатамі!

Після такої команди всі, хто сидів у залі, шугнули очима на двері, але з місця ніхто й не рипнувся: біля виходу стояло троє невідомих, кожен тримав у одній руці гранату, в другій — револьвер.

— Випалнять пріказ! — гаркнув бородатий, клацнувши безпечником бравнінга.

На якусь мить у клубі спресувалася тиша, потім її сколихнув крик начальника ревкому Долбоносова:

— Прєкратіть ідіотскіє шуткі!

Він схопився на ноги, права рука потяглася до кобури, але тут гримнув постріл — божевільний Шельменко послав кулю із кольта прямісінько в його перенісся. Мрія Сєні Кацмана почасти справдилася. Долбоносов шарпнувся, обм'як і важко опустився на своє місце. Його качина голова впала на груди, ніс-долото націлився у підлоіу, показуючи, куди сказано було скласти зброю.

— Може, комусь іще не понятно? — повів кольтом по першому ряду юродивий Шельменко.

Сєня Кацман, Сиром'ятніков, Красуцький, а за ними й інша козирна братія, хапливо відстібали кобури разом із пасками, кидали зброю додолу, демонстративно відсуваючи ногами далі від себе.

Червоноармійці в задніх рядах також загрюкали рушницями об підлогу, заважаючи одне одному і брязкаючи дулами, бо довгі трилінійки акуратно не вміщалися біля ніг.

Щоб вони ворушилися швидше, один із контролерів, які пильнували залу, — це був Петрусь Маковій, — підійшов до задніх рядів і так замахнувся гранатою, що москалики в один мент понагинали голови, затуливши руками вуха, наче боялися не "кукурудзяних" осколків, а тільки оглушливого вибуху.

— Атставіть! — гукнув оглашенний Шельменко. — Усім розтулити вуха, бо зараз наш самодіяльний хор виконає славень "Ще не вмерла Україна".

Після хвацького помаху його руки, в якій поблискував кольт, на сцену висипало кільканадцять хористів (вони ж таки, видно з усього, збиралися грати й комедію, бо зодягнуті були, як лицедії, — хто в сурдуті з краваткою-бантом, хто в старорежимному офіцерському строї, хто у драній селянській куцині, одна ж прехороша панночка красувалася в рюшах, оборках й мереживах), так от, ці хористи-лицедії миттю вишикувалися у три рядочки, прибравши щонайсерйознішого вигляду під урочистий момент.

Однак причинний Шельменко й далі загадував свої забаганки:

— Усім, хто є в залі, наказую, будучи, встати і, теє-то, разом із хором по правді співати наш славень! А хто не зможе, не знатиме слів чи ще з якої дурної причини, той буде, звиняйте, розстріляний зараз же.

Після такого попередження публіка стала на ноги, окрім, певна річ, начальника ревкому Долбоносова, якому вже підвивали чорти. Побачивши, як підвелося начальство, виструнчилися, звісно, й москалики в задніх рядах. Вони і з відтуленими вухами погано тямили, чого від них хоче цей навіжений з вовчим оскалом. Та коли йдеться про розстріл, то й глухий уторопає, що йому кажуть.

Тим часом здуряний Шельменко, повернувшись боком до хору, махнув кольтом, як той капелан диригентською паличкою, і хор ушкварив:

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля,

Ще нам, браття-українці,

Усміхнеться доля.

Стіни розсунулися від того могутнього співу, високо вгору піднялася стеля, і грім за вікном приєднався до хору.

У залі теж співали всі до одного, а хто й не співав, то жваво порушив губами, виокруглював рота, боячись стулити пельку навіть там, де годилося.