Повія - Мирний

то­го, щоб об­тесати се­бе, як по­ра­яли то­ва­ри­шi-гiм­на­зис­ти, - чи­тав книж­ки. Го­во­ри­ли тi книж­ки про пра­во кож­но­го й про во­лю те пра­во до­бу­ва­ти; су­ди­ли про звi­ра i чо­ло­вi­ка; про свiт i йо­го за­ко­ни до­вiч­нi. Гриць не чи­тав, а жер тi книж­ки; ха­пав на ле­ту все, що роз­но­си­ло­ся ши­ро­кою те­чiєю друкова­ного сло­ва, на­би­рав­ся ро­зу­му. Жит­тя йо­го роз­двоїлося, роз­ко­ло­ло­ся над­воє: з од­но­го бо­ку - не­лю­ба служ­ба, що го­дувала йо­го хлi­бом, га­си­ла дух; з дру­го­го - книж­ки, розум­ова роз­мо­ва з мо­ло­дим то­ва­рист­вом пiд­нi­ма­ла йо­го уго­ру. Та на­ту­ра йо­го не бу­ла мiц­на, зав­зя­та; вiн був не з тих, що, раз за­бив­ши що в го­ло­ву, до­вi­ку то­му слу­гу­ють, го­то­вi ста­ти про­ти всього свi­ту за те, що во­ни ду­ма­ють, у що во­ни вi­рять; то лю­ди зброї, то - ота­ман­ня зав­зят­тя! Вiн не той був. Йо­го на­ту­ра бу­ла сла­ба, ми­ря­ча: вiн хо­тiв, як ка­жуть, щоб упас­ти i не за­би­ти­ся; щоб i ко­зи бу­ли си­тi, i сi­но цi­ле. Йо­му хо­тi­ло­ся, щоб i на служ­бi бу­ли та­кi по­ряд­ки i та­ке товаришу­вання, як мiж гiм­на­зис­та­ми. А як сього не­має - що ти зро­биш? Не лiз­ти ж од­но­му про­ти всiх?! Вiн ми­рив­ся з своєю до­лею; од­ним вiн пiд­да­ку­вав, вiд дру­гих вiдмовчува­вся; мiж мо­ло­ди­ми вiн смi­яв­ся з ста­рих, мiж ста­ри­ми мов­чав. Все то бу­ло йо­му на ко­ристь: мо­ло­дi лiчил­и йо­го у своїм ста­нi, ста­рi не чi­па­ли йо­го, ти­хо­го та ми­ря­чо­го. У двох во­ро­гу­ючих ста­нах та­кi лю­ди завж­ди бу­вають; во­ни слу­гу­ють то­му й дру­го­му i ра­зом об­ду­рю­ють обох. Хай тi на­дi­ються, а дру­гi не ма­ють за во­ро­га - їм вiд то­го i доб­ре, i теп­ло: ло­ви­ся, риб­ка, ма­ла й ве­ли­ка!

Гриць, од­на­че, i на се був не­зу­гар­ний. Чи то йо­му до­ля не слу­гу­ва­ла, чи то йо­го ще час не нас­тав? Вiн не га­няв­ся за на­жи­вою. Йо­му лю­бi бу­ли спi­ви, тан­цi, iг­ри мо­ло­до­го вi­ку; а ко­ли мо­ло­дiсть то­го ча­су тим не­гу­ва­ла, як чимсь недо­ладним, то вiн, про­гу­ляв­ши цi­лу нiч мiж стар­ши­ми, про­танцювавши та про­ре­го­тав­ши з па­нян­ка­ми, на дру­гий день пе­ред мо­ло­ди­ми нас­мi­хав­ся над ти­ми спi­ва­ми, над ти­ми тан­ця­ми. Вiн був ба­ла­ку­чий i лю­бив по­ре­го­та­ти­ся. Ота­ке жит­тя на двi по­ло­ви­ни, та­ке слу­гу­ван­ня то­му й дру­гому ро­би­ли йо­го сприт­ним, нi­би­то єхид­ним. Чим вiн ви­нуватий? Жи­ти вся­ко­му хо­четься; а вiн що та­ке, щоб йо­му не хо­тi­лось жи­ти? Ма­лий чо­ло­вiк, роз­да­ви­ти йо­го - як раз плю­ну­ти… батько-мат­ка бiд­нi… Як хоч, а рiч­ку, ка­жуть, пе­рес­коч… Прий­шло­ся гну­ти­ся, прий­шло­ся пла­за­ти ужа­кою. I то раз ли­хо ви­сi­ло на во­ло­си­нi над йо­го го­ло­вою.

Молодi то­го ча­су упер­ше вий­шли на ту дов­гу ни­ву, що зо­веться жит­тям, тiльки ду­жi си­лою сво­го хо­чу та за­па­лом мо­ло­до­го зав­зят­тя. Не бу­ло у них учи­те­лiв, що напрямля­ли­ б, як iти i ку­ди iти, не бу­ло пе­ред со­бою стеж­ки, нiх­то ще її нi ра­зу не прок­ла­дав. Тре­ба бу­ло са­мим про­робити, щоб iти впе­ред, їм хо­тi­ло­ся зай­ня­ти не од­ну яку пос­тать, а ра­зом усе по­ле; на од­но­му бо­цi тре­ба йти до бою, на другом­у - си­лу вис­та­ча­ти… На­ро­ди­ло­ся зра­зу не один, анi два, а де­сять нап­рям­кiв. З на­род­ною во­лею народ­илася i лю­бов до мен­шо­го бра­та, на­ро­ди­ло­ся народ­олюбство. На­родолюбство зак­ли­ка­ло у свiй стан ба­га­то вся­ко­го лю­ду. Щоб доб­ре зро­би­ти, тре­ба спер­шу на­род зна­ти, чо­го вiн хо­че, чо­го йо­му тре­ба. До­сi йо­го ба­чи­ли тiльки в дво­рi - з од­ного бо­ку, а тре­ба йо­го ба­чи­ти всю­ди: се­ред се­ла, се­ред по­ля, у йо­го пра­цi тяж­кiй, за­бав­ках весел­их, у йо­го сто­сун­ках мiж со­бою, в йо­го сiм'ї, у йо­го радощ­ах-горi… Пiс­ня, каз­ка, при­каз­ка, мов тi му­ро­ва­нi склепи-схов­анки, ба­га­то хо­ва­ли у со­бi йо­го слiз, йо­го таємних на­дiй, ду­мок. Доб­ре б бу­ло тi пiс­нi, каз­ки та при­каз­ки позбир­ати, по­за­пи­су­ва­ти - то б бу­ла книж­ка ве­ли­ко­го жит­тя, ве­ли­ко­го го­ря… Гриць, за­чув­ш­и про се, за­раз за­пи­сав чо­ти­ри пiс­нi вiд слу­ги своєї ха­зяй­ки i при­по­ру­чив збiрник­овому то­ва­рист­ву. Йо­му дя­кували, про­ха­ли ще зби­ра­ти, ра­яли все за­пи­су­ва­ти. То бу­ло з од­но­го бо­ку, а з дру­го­го - всi ба­чи­ли ря­дом з во­лею стра­шен­ну на­род­ну тем­но­ту. Тре­ба бу­ло її хоч тро­хи ос­вi­ти­ти, роз­би­ти, роз­вi­яти той гу­стий мо­рок, що пок­ри­вав не тiльки се­ла, а ча­сом i ха­ти за­можних го­ро­дян… Народилися ­не­дiльнi шко­ли. Пiд­би­ва­ли й Грицька в од­ну учи­тельству­ва­ти. Гри­ць­ко вер­тiв­ся: й нi­ко­ли, й чи дотепн­ий. Вiн по­ба­чив, що то вже справжнє дi­ло, по яко­му пiзнаю­ть, ку­ди ко­го хи­лить. Со­ром­но бу­ло одс­ту­пи­ти­ся i страш­но пос­ту­пи­ти­ся. Вiн зго­див­ся тiльки на ве­чiр­нi збо­ри. Уве­че­рi вiн вiльний, та вве­че­рi нiх­то не ба­чи­ти­ме, де вiн бу­ває i що по­роб­ляє. Не­дов­го тi шко­ли по­бу­ли, не знать бу­ло, чи й дi­ло яке зро­би­ли, а ста­рi вже ос­ла­ви­ли їх як за­говорщицькi збо­ри, де про­по­вi­ду­ва­ло­ся, що бо­га не­має i стар­ши­ни не тре­ба. Не до­сяг­ло й до ро­ку, як шко­ли закрил­и; де­ко­го з учи­те­лiв по­за­би­ра­ли, по­за­си­ла­ли. Гриць нi жи­вий нi мерт­вий си­дiв i ждав, що ось прий­дуть i до йо­го i то­дi… про­щай все на­вi­ки! До йо­го справ­дi прий­шли i, знай­шов­ши тi чо­ти­ри пiс­нi, що вiн за­пи­сав вiд слу­ги, взя­ли їх з со­бою… По­пом­лiв же вiн то­дi за них ду­шею, по­по­бо­лiв сер­цем… А гос­подь йо­го знає: мо­же, тi пiс­нi на їх очi гiр­ше всього, мо­же, за них i мiс­ця не бу­де на свi­тi… "Ста­рi дiзнаю­ться, яко­го вiн по­ля яго­да, - з служ­би ви­же­нуть, у Си­бiр зав­да­дуть", - ду­мав вiн i тро­хи не по­вi­сив­ся… На­чальство на­ки­ну­ло­ся на нього - звiр звi­ром. Вiн пла­кав­ся, ка­яв­ся, що йо­го пiд­би­ли. На­чальство, не да­ючи ви­ду, що про­щає, геть сто­ро­ною ро­би­ло своє, одс­то­юва­ло йо­го, про­ха­ло, у ко­го слiд. Прий­шло­ся йо­му про­жи­ти тиж­день гiр­ше, нiж у про­пасницi, у то­му без­мiр­но­му стра­ху, що не­ма йо­му кiн­ця-краю, що здiй­мається з усiх бо­кiв, об­гор­тає з усiх сто­рiн, да­вить за ду­шу, ссе за сер­це, хо­ло­дить кров у жи­лах!.. Вiн тро­хи не за­не­ду­жав. Йо­му тiльки то­дi од­ляг­ло, як вер­ну­ли йо­го пiс­нi. З якою вiн не­на­вис­тю ди­вив­ся на них! З якою ра­дiс­тю па­лив, пе­ре­гор­та­ючи па­пiр так, щоб i шма­точ­ка не зiс­та­ло­ся; а спа­лив­ши, ще й по­пiл за­ко­пав в ого­ро­дi, щоб вi­тер, не роз­вi­яв­ши, як-не­будь не ви­дав йо­го вдру­ге! Бу­ря прой­шла, вир­ва­ла кi­ль­ка ду­бiв з ко­рiн­ням, по­ла­ма­ла си­лу мо­ло­до­го гiл­ля i - скри­ла­ся. Нас­та­ла та­ка сум­на ну­до­та - нi сло­ва путнього, нi пiс­нi ве­се­лої - мов по­нi­мi­ли всi, мов по­ховали ко­го ве­ли­ко­го й слав­но­го i справ­ля­ли по­хо­ро­ни. На кла­до­ви­щi ще так бу­ває во­се­ни, ко­ли лист з де­ре­ва опа­де i по­чор­нi­ють ви­со­кi мо­ги­ли.

Старi по­до­лi­ли i свят­ку­ва­ли своє свя­то. Якої сла­ви i