Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Стрілило одразу два пістолі — один Яремків, другий сеньйорів. Але кулі полетіли в стіни. Ще один пістоль залишився в руці сеньйора Реньєро, і Яремко хотів його в нього відняти. І вже відняв, та не остерігся, — і цієї миті Гаспареоне викрутив Яремкові руку, кидонув через себе, Яремко полетів під вікно, а пістоль — у сіни. Але, полетівши під вікно, Яремко тут же скочив на рівні і хотів вихопити правою рукою ножа. Та права рука не слухалася — чортів сеньйор здорово її крутонув. Правда, сеньйор не знав, що в Яремка є ще й ліва рука і що цією рукою він добре тренувався і рубати, і різати, і колоти. Він вихопив ножа і приготувався до бою, думаючи тільки про одне: Гаспареоне треба брати живим!
А сеньйор Гаспареоне знав інше: супротивника треба залишати тільки мертвим, і скоріше! Бо, напевне, в нього є спільники — не полізе ж він сам на герць із самим Камалем Сусом, найдосвідченішим джасусом таємної деф—терхани Османської імперії!
Він уже пізнав, з ким має справу: з отим сопляком, який не дав йому вбити Ях’ю, з отим малим мерзотником, який умудрився передати його, найбільшого джасуса серед правовірних, отому Скрипникові! Еге ж, якби не зв’язки сеньйора Гаспареоне з найбільшими державцями Польщі, зокрема з самим Конецпольський, то вже згнили б його кісточки в якійсь темниці над Дніпром!..
Але ж цей малий шминдрик добряче—таки підріс — і сильний же він, шайтан! Чому ж він не застрелив його, сеньйора Гаспареоне, коли побачив у дверях?
Ага! Джасусові стало все ясно! Цей сопляк хоче взяти його, Кемаля Суса, живцем! Взяти живцем і привести до самого Дорошенка! Скрипника в цьому поході немає, Скрипник — у Москві! Це добре, що Скрипник у Москві!
Ну, коли він хоче взяти його живцем, то це ліпше для сеньйора Гаспареоне. Йому нічого боятися за своє життя — і він може йти на свого ворога сміливо й певно…
Отак вони стояли якусь мить одне проти одного, видивляючись слабких місць супротивник у супротивника. Яремко вже збагнув, що сеньйор Гаспареоне здогадався про його замір: брати супротивника живцем. Отже, буде важко!..
Саме цієї миті зашаруділо під лавкою. Сеньйор Гаспареоне зрозумів: у Яремка є спільники, вони йдуть на допомогу. Він спочатку хотів було кинутися до того, хто ліз другим виходом, але тут же збагнув: Яремко стрибне йому на спину. Гаспареоне заметався по кімнаті.
— Кинь ножа! — наказав Яремко.
— Ти свого кинь! — відповів Гаспареоне.
— Кинь ножа й здавайся! — озвався з—під лавки Ляскало і вистрибнув на середину хати.
Ляскало був із шаблею. Він міг би одразу ж або пришпилити сеньйора клинком до стіни, або зрубати йому голову. Та Яремко застережливо гукнув:
— Беремо живцем! Сеньйор показав дулю:
— Ось як ти візьмеш мене живцем!
Орудував ножем він хвацьки. Підступитися до нього було ніяк.
— Навіщо він тобі живий? — запитав Ляскало, коли Гаспареоне черконув його ножем по лівій руці, розпоровши рукав від плеча й до кисті, а з ним і шкіру.
— Потрібен, гад, потрібен! Ми його на палю посадимо! Чи зробимо йому таке, як Пекарському, — відповів Яремко, теж уже двічі зачеплений ножем Гаспареоне.
— Здавайся! — крикнув Ляскало.
— Не здамся! А вас приведу до Кантеміра!
Темнішало надворі і в хаті. Довкола було тихо. Тільки важко дихали Ляскало, Яремко і сеньйор Гаспареоне.
Потім вони знову почали водитися по кімнаті, не спускаючи очей одне з одного. Ясно було, що рано чи пізно доведеться сеньйорові здаватися, але він сподівався на щастя. І Яремко, і Ляскало були поранені, з обох юшила кров, а він, сеньйор Гаспареоне, був цілий—цілісі—нький…
За стіною мазанки щось важко гупнуло. Потім почувся тупіт ніг. Хто це був — ніхто не знав. Сеньйор Гаспареоне боявся, що прийшла підмога козакам, Яремко й Ляскало боялися, що прийшли турки чи татари. Озиратися було ніколи, бо можна було отримати удар ножем у серце…
— Еге ж! Та вони тут! Еге ж! — почувся знайомий голос Цабекала — і тут же кілька козаків з ратищами увірвалося в мазанку.
— Не вбивайте його! — закричав Яремко.
Через кілька хвилин козаки виносили зв’язаного турка з мазанки. Коні хропли, — напевне, тому, що бачили таку ношу. Так подумав Яремко.
Насправді ж вони хропли з інших причин. Уже проїжджаючи повз кущі, Яремко побачив: з бур’яну виглядають чиїсь ноги.
— Хто це там?
Ляскало позирнув на Цабекала. Мехтодь опустив очі і скромно мовив:
— Еге ж!
— Що — "еге ж"? — не зрозумів Яремко.
— Та… це він Коломайкові голову відчесав, — пояснив Ляскало.
— Справді? — жахнувся Яремко. — Я ж обіцяв йому життя!
— Так то ж ти, не я! — промовив Цабекало. — А він якраз біг кликати Кантемірових вояків на допомогу! Ну, я його й того… Еге ж…
Був уже зовсім вечір. Правда, зірок на небі, здається, ще не було. Яремко, Ляскало, Цабекало, четверо козаків та зв’язаний Гаспареоне вискочили на гору…
І тут вони побачили щось таке, що змусило їх зупинитися.
Напереріз їм, відділяючи сімох козаків і одного зв’язаного турка від табору Дорошенка й Шагіна, мчали кінно й бігли пішо сипахи й яничари.
Звідки вони тут узялися, ніхто поки що не знав. Власне, один з восьми вершників тільки й знав. Це був Гаспареоне.
Та ще знав один чоловік по той бік — Мізерниця!
Це прийшли на допомогу Кантемірові, подолавши сотні миль по морю, оті самі сипахи й яничари, яких зараз умудрився "не побачити" Павло Мізерниця…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ про важкий нічний бій, про мужність і про зраду, про торжество ницості та несхитність вірності
Спочатку Андрій Закривидорога не зрозумів, звідки сунуть турки. Здавалося, що вони лізуть звідусіль. Здавалося, що немає куди відступити навіть на крок.
І тільки через кілька хвилин бою Андрій збагнув, звідки йдуть вороги, — від того місця, де має бути полк Мізерниці.
Десяток тих козаків, з якими Андрій їздив до Шагіна, залишився при ньому, і вони, утворивши коло, відбивалися на всі боки шаблями. Тепер стало трохи ніби спокійніше — спину принаймні було захищено товаришами, а спереду ні яничари, ні сипахи так собі одразу козаків узяти не могли. Турки лізли одне за одним — і один за одним падали на землю, вже рясно политу кров’ю.
Де гетьман? Ось думка, яка невідступно трималася Андрія. Треба було, відбившись від першої хвилі наступаючих сипахів, пробитися до Дорошенка…
І раптом, перекриваючи гук битви, десь із правого від Андрія боку пролунав гетьманів голос:
— Хлопці, та нам тут роботи на три удари шаблею! І залунали у відповідь крики козаків:
— Чуємо, батьку Михайле! Б’ємо бусурманів! Якби ж то ворогів було тільки на три удари! їх, здається, було все—таки значно більше!
І все ж козаки встояли перед натиском першої хвилі — вони відбили хвилю сипахів — і тепер, уже перешикувавшись, чекали на нову хвилю: на яничар.
Висипали зорі на небі, засяяв місяць. І стало видно, як біжать степом на козацьку оборону піші яничари, а поміж них — кінні сипахи.
Але що сталося? Чому зараз ніде не видно полку Мізерниці? Ніч, звісно, не день, усього не роздивишся, але куди подівся Мізерниця зі своїми козаками? Він же повинен був прикривати гетьманський полк з тилу, від моря! Як же так вийшло, що Мізерниця пропустив таку силу турків? Проґавив? Чи, може, вони вже знищили і його полк разом із ним самим?!
— Уперед, хлопці! — почувся голос гетьмана. — Як при Сарабузі й Каяші!
Ясно! Треба могутнім зустрічним ударом розколоти турецькі лави і кинути одну частину турків у море, а другу — на полк Мізерниці, якщо він чомусь відступив управоруч!
— Вперед, товариство! — гукнув Андрій Закривидорога і пришпорив свого Урхана. І той, уже знаючи, що таке козацька атака, заіржав несамовито і поніс свого вершника в гущу ворогів, топчучи їх передніми ногами та відхвицуючи задніми!
Заіржали козацькі коні звідусіль, задвигтіла кримська тверда й суха земля, загриміло козацьке "слава!".
І через якусь хвилину заверещали в прозорій імлі яничари та сипахи. Хоробрий та досвідчений проводир яничарсько—сипахського війська Амурат—баші не побачив, а відчув, як його лави мов розрубує велетенська сокира. Він відчув, що козаки ось—ось ізчепляться з його охоронцями, з його відбірною тисячею…
Рух яничарських лав загальмувався. Ще через якусь хвилину Амурат—баші побачив уже, що його хоробрі воїни мусили зупинитися й битися з козаками вже на одному місці, топчучись довкола свого доводці. Амурат—баші знав, що його воїни стоять, мов криця, і це вселило в нього надію на успіх. Ось вони витримають удар, затримають ніби нестримну козацьку лаву — і знову перейдуть у наступ, тим більше, що ось—ось має відкритися брама Кафи і звідти повинні ринути в бій ті п’ять тисяч яничарів та сипахів, які залишилися у фортеці!..
Дзвеніли шаблі, іржали коні, лунали крики козаків і турків, воїни Амурата—баші стояли, мов криця.
Та раптом почувся крик переляку. І Амурат—баші зрозумів: на його крицю знайшлося щось іще сильніше за крицю. Лави його крицевої тисячі розкололися — і козацький клин увірвався в середину, і тільки темрява врятувала Амурата—баші від негайного полону — козаки не роздивилися, хто це перед ними, — і турецького доводцю понесла до моря хвиля людських тіл. Кінь його мчав, перестрибуючи трупи, воїни його падали і вже не підводилися, Амурат—баші тікав до моря, власне, він не тікав, а його несла стихія відступу, стихія втечі, стихія паніки…
А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…
— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.
— Я чую, батьку Михайле! — " відізвався Андрій.
— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.
Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата—баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!
Швидко мчить кінь—бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!
Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!..
