Дім на горі - Шевчук Валерій

В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.

— Тепер біжи! — прошепотів він.

Хлопченя плакало, але він став раптом такий лютий, що закричав щосили:

— Біжи, я тобі сказав!

Хлопченя й справді перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволі задкувало.

Люди обернулися до них, пройшов шепіт, корони дерев там, біля неба, захиталися й почали губити листя. І велетень глибоко вдихнув повітря. Натис спиною на стовбур, і все раптом закрутилося. Почувся тріск, закричали люди, закричали звірі, звідкілясь із темряви виринув перестрашений тхір. Теж щось закричав — все пішло колесом, все перетворювалось у кисіль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Він відчув гіркоту, цілі хвилі полинового духу ринули на нього згори й обкутали його.

Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев'яніли м'язи й заціпеніло тіло. Хвилі полину покотилися ще густіше — вже не було нічого, крім полину та відчаю, крім гіркоти і лева, що швидко пішов йому назустріч.

"Ну от, — встигла мигнути йому думка, — ми знову візьмемося з ним уручки".

Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла церква, а на них із гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних дерев.

СВІЧЕННЯ

Маленький попик, білий наче лунь, трюхикав на малому возі. І він, і його так само білий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони їхали, блідо сяяла від перетертої на ній куряви. Пообабіч тяглися хліба, і бриніли вони важким золотом — ось-ось мала надійти пора жнив.

Попик звів сині, окреслені сивими бровами, очі — дивився на той щедрий, колосистий розлив. Побачив навіть ряди женців і почув пісню, що злетіла над полем, уздрів також полукіпки й боцюна, котрий спустився на один із таких полукіпків. "Веселі могили, — подумав він, — веселі могили ці полукіпки!"

Помахував перед його очима кінський хвіст, ступали чотири сиві ноги — на задній лівій копито було збито, і коник ледь-ледь накульгував. Старий озирнувся несамохіть — висіла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях: попик на мент забув, звідкіля він їде й куди.

Потім хліба закінчилися, і трюхикав він по дорозі, зарослій пообабіч тирсою. З одного й другого боку витиналися дві стіни трави, і він майже ховався зі своїм конем у тому морі. Вигиналися сіро-зелені хвилі, котилися аж ген далеко попереду, клалися плавко й погідно — гуляв по тому трав'яному полі вітер.

Віз стояв на горбі, що трохи вивищувався над степом: кінь і попик пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тільки жайворонки невтомно били в свої дзвінки — була ця тиша, як тканина, блаватна. Білі вії попика покліпували, вицвілі очі його дивилися на світ спокійно, позаду за ним повільно осідала курява, знята возом, — там, у тумані від куряви, стелився той-таки краєвид — вигинливі й зелені хвилі.

Попик зіскочив на землю і став ще менший, наче хлопчик сивоголовий. Відпустив коневі вудило, і той почав хапати траву. Попик дістав із воза торбу з харчем, сів тут-таки, на узбіччі, й почав з натугою розминати подуплавілими зубами засохлий хліб.

Синій метелик прилетів і сів на покладену біля коліна руку старого, — тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хліб, смоктав його неквапно, кінь скубав траву і вряди-годи форкав. Метелик сидів на руці й тремтів од власного зухвальства.

Над головою незрушно стояв коршак, і тінь од нього лежала зовсім поруч на дорозі. Метелик перелетів із попикової руки на його бриль і сів там, наче квітка. Тоді зворухнувся старий, устав і стягнув шворку на торбі. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пішов опорядити коня, а метелик не злітав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злітати.

Десь далеко в степу заіржав чи заплакав дикий степовий кінь, і це іржання розлупилося, розплескалося в безмірному просторі.

Почув тупіт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, і так само, понурившись, їхав і він. Вже пара синіх метеликів сиділа на його брилі й наче балакала поміж себе, — миготів крильцями спершу один, а тоді другий.

Наздоганяв воза тільки один вершник, і копита чітко дзвонили в степовій тиші. Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.

Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.

Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.

Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.

— Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.

— Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.

— Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою...

Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:

— То куди це ми їдемо, хлопче, мо', розкажеш?

Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.

— Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.

Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.

Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.

Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.

Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.

Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.

Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися.