Горить свіча - Малик Володимир
Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур'янами.
З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.
— Чого тікаєш?— спитав Михайло.
— Злякався... Думав — мунгали,— відповів обірванець.— Аж, виходить, свої.
— Скажи, даругачі у Києві є?
— Немає.
— А баскак?
— Баскак Куремса [115] сидить у Каневі. А сюди присилає своїх бесерменів...
— А хто ж тут за старшого?
— Боярин Дмитро.
— Боярин Дмитро? То він живий? — вигукнув вражений князь.— Оце так новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як і інші міста...
— А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох...
— Ось як! Тоді — рушаймо! Спасибі тобі, чоловіче! За якийсь час валка під'їхала до двору боярина Дмитра.
Князь кинув поводи гридневі і загрюкав у ворота.
Ворота відразу розчинилися, ніби його тут давно ждали.
Боярина Дмитра князь упізнав відразу. Хоч і схудлий, посивілий, він був такий же міцний, широкоплечий, як і раніш. Стояв посеред двору, біля колодязя, і дивився, як молодий челядник шкреблом, солом'яним віхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня.
На скрип воріт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тоді, впізнавши, кинувся з розпростертими руками наперед.
— Княже! От несподіванка! Яким побитом? Вони обнялися, почоломкалися.
— Птахи не повертаються до розорених гнізд, а люди повертаються. От і я повернувся. Та не сам, а зі всім родом. Приймай, боярине. Якщо маєш чим, пригости, бо ми з дороги і голодні, і зморені. І дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворі.
— На княжому дворі все спалено, княже. Одні стіни кам'яні стоять.
Михайла ця звістка приголомшила.
— Як? Так-таки нічого не лишилося?
— Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене — шматок хліба знайдеться. А там подумаємо, як далі бути.
— То, може, який монастир уцілів? То я там знайду пристановище.
— Жоден не вцілів. Все розграбили, сплюндрували, кляті. Лавра стоїть пусткою. Більшість братії монастирської загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивці запалили при вході багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихід засипали землею, і всі, хто там був, подушилися.
— Боже, Боже! — прошепотів Михайло.— Який жах!.. Що ж мені робити? Невже в усьому Києві не вціліло жодного порядного будинку для мене та моєї родини?
Дмитро на мить замислився. Потім пальцями постукав себе по лобі.
— Не все понищили безбожники... Пам'ятаєш, княже, загородній двір на Песовому острові, що на Дніпрі? Так ось він зберігся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь і зберегла все — і худобу, і коней, і рибальські снасті. Можеш там, якщо не знайдемо нічого кращого, зупинитися.
Михайло зрадів.
— Це якраз те, що треба!.. Я хочу поїхати — побачити.
— Ну, чого ж поспішати? Пообідаємо, чим Бог послав,— я зараз скажу челяді, щоб приготували щось,— а тоді можна і поїхати.
Він наказав гридневі відчинити ворота. На подвір'я почала заїжджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем і вітрами князівська валка. З переднього воза, відхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена.
Дмитро вклонився, подав руку, допоміг зійти з воза.
— Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милості прошу до господи!
Після скромної трапези князівська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч і пограбованих, але вже чистих, охайних; гридні і челядь відправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Київ та побувати на Песовому острові.
Вирушили на свіжих боярських конях: князь, боярин Федір, княжий духівник отець Іван, боярин Дмитро та його два охоронці-гридні.
Їдучи сплюндрованим містом, князь хрестився і жахався. Будинки боярські та купецькі, спалені або пограбовані, стояли пустками. На згарищах проростав бур'ян, на обгорілих деревах не розпустилося листя, зате їх густо обсіло чорне вороння і своїм огидним карканням наводило сум. Один храм святої Софії, хоч і обдертий та пограбований, зовні зберігав свою первозданну велич і красу. Зате Ірининський і Георгіївський собори, розташовані неподалік, були розбиті, зруйновані, знівечені дотла.
— Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святині! — з болем вигукнув Михайло. Він зблід, пожовк на лиці, як мрець, і сльози котилися йому з очей.— А де ж люди, де ж мої любі кияни і киянки?
Дмитро розповів про останні дні Києва.
— Одні наклали головами, інших потягнули в полон, а хто уцілів,— правда, таких зовсім мало,— той, повернувшись після відходу Батия, поселився на Подолі. Є й такі, хто втік світ за очі або переживає лихоліття десь у глухому поліському селі, куди татари не дійшли.
Вигляд Володимирового города зовсім прибив, приголомшив князя. Всі дерев'яні будинки згоріли, храми зруйновані, пишні князівські тереми перестали існувати — від них залишилися одні стіни. Не в кращому стані були й храми. На місці Десятинної церкви лежали купи каміння, потрощеного дерева.
Дмитро зняв шапку, став на коліна, схилив перед руїнами голову.
— Тут лежить моя родина — жона, донька, невістки, онуки,— промовив глухо, і голос його здригнувся.— А сини загинули в боях... Один я лишився. Для чого? Щоб нудив світом, мов неприкаяний? Коли б загинув, мені б легше було...
Всі плакали. Скупі чоловічі сльози каламутилися, тремтіли в їхніх очах і пекучими краплинами падали на нещасну київську землю.
Потім піднялися на вал. З надбрамної вежі, що підносилася над Боричевим узвозом, відкрився широкий величний краєвид — Поділ, Дніпро, Задніпря, гори Хоревиця та Щекавиця, сині бори над далекою Десною...
Світило призахідне літнє сонце, і небо, чисте, безхмарне, голубіло у високості. І Дніпро срібною стрічкою повився між зеленими берегами... Все було, як і раніш, гарне, вічне, величне. Тільки у кожного на душі було сумно, ніби на груди наліг важкий холодний камінь.
Дмитро мовчав. Отець Іван, сухий, сивий, з блідо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, і було це видно лише по тому, як ворушилися його сухі безкровні губи. А князь Михайло піднявся на дерев'яний приступець, простер руки через забороло і крізь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землі та до небес:
— О світло-пресвітла і красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, ріками і джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дібровами густими, полями чудово-щедрими, звірами різними, птахами незчисленними, містами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими — всім єси ти переповнена була, земле Руська, о правірна, віро християнська!.. А тепер... А тепер... Що з тобою сталося? Що від красот твоїх зосталося? — Тут він заридав, як мала дитина, і схилився на забороло.— Я грішник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, і нема мені прощення!.. Але я спокутую гріх свій! Рано чи пізно — спокутую!
Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливі слова, що злетіли з княжих уст, вразили Дмитра.
Видно, немало пережив і перестраждав цей немолодий чоловік, немало передумав. І колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Києва і що знову було ворухнулося в Дмитровому серці, поволі почала гаснути. Всі ми люди, всі ми чоловіки — і ніщо людське нам не чуже. Мабуть, і князеві не чужі звичайні людські почуття любові до своєї землі, до віри прабатьківської, жаль до загиблих і співчуття до покривджених та принижених.
А отець Іван підійшов до Михайла, поклав йому руку на плече.
— Поплач, княже, поплач, тобі легше буде. Поплач — і піднімайся: загиблим вічна пам'ять, а живий має про живе думати. Про те, як підняти цю землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти...
Михайло витер сльози і мовчки рушив з валу вниз.
Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдової могили на берег Дніпра і повернули праворуч. Не доїжджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися і спішилися.
Перед ними лежав довгий плоский острів, вкритий густими заростями верб, вільхи, осокорів та верболозу. На піщаному березі темніли човни, на кілках сушилися рибальські сіті. Але ніде жодної живої душі.
— Софроне, подай голос! — звернувся Дмитро до одного з гриднів.
Той затрубив у рога — раз і вдруге. На березі із заростів виринуло кілька постатей у довгих полотняних сорочках — приклали проти сонця козирками долоні до лобів.
— Хто єсте? — почувся далекий голос.
— Князь Михайло і боярин Дмитро-о! — гукнув гридень. — Перевозу-у!
Постаті заметушилися. Незабаром на воді загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пісок вистрибнули три колишні князівські челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев'язаною шнурком чуприною, вигукнув:
— Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний... Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене... А це мої сини.
— Пам'ятаю, пам'ятаю,— відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз.— А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?
— Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.
— Тоді перевези нас!
Тіун вклонився.
— Милості прошу, княже, до човна.
Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев'яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба — і судак, і окунь, і лящ, і сазан.
