Вуйко Дорко - Маковей Осип

Що там професор!.. Я... як би то вам сказати?

Пан директор значучо усміхнувся, але мовчав.

— Я всякої всячини вчився,— говорив уже професор гладко,— але з тим між людьми ні в кут ні в двері, особливо між паннами. Чоловік несмілий, чи то з дурноти, чи з недостачі виховання, сам не знаю; на кождий випадок зле мені з тим.

— Певно, хочете, щоб я вас висватав? — питався здогадливий Дорко весело.

— Годі мені крутитися з сим наміром та ще й перед вами,— відповів професор поважно.

— Чому переді мною?

— Ви свояк панни Мані.

— Ага, розумію. Ну.

— Вона мені сподобалася ще торік, але, знаєте, я суплєнт, не міг про се й думати. А що всякі заручини уважаю зовсім не мудрими, то я й не питався Мані, чи згодилась би бути моєю жінкою. Тепер, коли я...

— Розумію, се ви добре обдумали. Та чи ви певні, що Маня вас схоче?

— Я не знаю, але маю надію. Ви самі казали, що я їй подобався.

— То ще нічого не значить.

— Отже, я просив би вас, чи ви не були б ласкаві, як свояк, вивідатися в неї?

— Гм...— замислився Дорко. Знаменито грав свою ролю.

— Та я би не від того,— сказав по хвилі.— Що ж? Ви жених такий, що подай господи! Ну, якось-то буде! На здоровля ваше, пане професор! А візьмете мене за дружбу?

— Візьму.

Будучий свояк, який певно, пристане до тих, що пана директора звуть вуйком, стиснув палко йому руку і сказав іще подати фляшку вина.

— Ні, пане Василю, я вже пити не буду. Я ще не обідав, а тут їсти не хочу. Ходім! Я ще нині напишу до Мані.

Вуйкові Доркові жодне сватання не пішло так гладко, як се. Маня прислала у відповідь такого листа, що "дорогому вуйкові" аж дві сльози явилися на втомлених очах. Вуйко зараз послав Іванського до Середлісся і від його дістав вістку, що весілля визначено на вакації.

На весіллі вуйко Дорко був справді дружбою. Надзвичайно поважно вів панну молоду до церкви і взагалі спершу був дуже серйозним, поки не розвеселився. Коли на пропозицію одного з гостей пані Іванська стала збирати жертви на будову театру, вуйко Дорко кинув на тацю новісіньку п'ятдесятку.

— Вуйцю! — здивувалася Марія Іванська,— пощо стільки?

— Воля божа! Стільки з мене користі. Для кого буду складати?

— А як оженитесь?

— Нащо мені женитися, нащо мені братись? — відповів жартом.

— Але в нас побудете з місяць? Тепер вакації.

— Не можу. В Зарічу закладають крамницю і шпих-лір — і вже давно просили мене о поміч. Мушу поїхати...

Пані Іванська подала вуйкові руку і довгу хвилю мовчки дивилася йому в очі. Вуйкові аж моторошно зробилося. Сього погляду не міг він довгі часи забути.