Із збірки "Чужиною" - Олександр Олесь
Прав на життя вже не має.
8.05.1919
«Прощай, улюблена, прощай!..»
Прощай, улюблена, прощай!
Я не кажу сього з журбою,
Лишився б я навік з тобою,
Але в огні мій рідний край.
Народ прокинувсь. Скрізь повстання,
Нові народні ватаги,-
Це боротьба уже остання,
Це вже останні ланцюги.
І швидко воленька... кохана!
О, зрозумій мене в цей час:
Хай і моя палає рана,
Коли мій край ще не погас.
І тишу цю, милішу раю,
І казку цю - любов твою,
За грім і бурю в ріднім краю
Я без вагання віддаю.
17.03.1919
«Мені було так дивно тепло з вами…»
Мені було так дивно тепло з вами,
Я вам про це ніколи не казав...
Хіба б я висловив словами
Все те, що серцем відчував.
В ті дні я мав смертельну рану,
І сам від себе я тікав,
В пітьмі нічній серед туману -
Як звір, шукав я ліків-трав.
І, не знайшовши, біг із ночі,
З звірячим криком біг туди,
Де розливали ваші очі
Струмки цілющої води.
Душа неначе оживала,
І я дививсь і прислухавсь -
Як знову в серці арфа грала,
Як дух на крилах піднімавсь.
Мені було так дивно тепло з вами.
Я вам про це ніколи не казав:
Хіба б я висловив словами
Все те, що серцем відчував?
13.03.1919
«Ах, чим загою прірву-рану…»
Ах, чим загою прірву-рану,
Навколо крики, трупи, кров...
Чи сам живий я... Гей, шампану,
Нехай живе життя й любов!
Кругом горить... співають кулі,
Сюрчить десь близько кулемет,
Ідуть по вулиці патрулі,
Впилась очима в них Анет.
Анет! Ревную! Від вікна!
Сідай сюди, дивись на мене,
Цілуй, милуй і пий до дна
Вино, надією зелене.
Хтось тяжко їде по дорозі...
Анет! Признайся: милий твій?!
Ха-ха, ха-ха! тіла на возі,
А вчора ще ішли на бій...
В вікно влетіла чорна муха,
Анет! Не бійсь: вона в стіні,
Хоч бризка кров у мене з вуха
І дивно солодко мені.
Анет! Цілуй! Я не жартую,
Анет! Я так тебе люблю!
Ти бачиш: я тебе цілую,
Життя і душу віддаю.
Вина, Анет! Хай сонце світе
І революція живе!
Анет! Вітають волю діти,
А я пливу, і все пливе...
26.03.1919
«Цілую вас в прекрасну вашу руку…»
Цілую вас в прекрасну вашу руку...
І може, вже в останній раз:
Цей день приносить нам розлуку...
Ах, пані, що на віях в вас...
На віях сльози... Годі, годі, пані,-
Мені так радісно в цю мить...
Туди, де образи кохані,
Душа окрилена летить.
Летить окрилена! Покиньте, пані!..
Цей смуток ваш і сльози ці -
Як чайки дві на океані,
Як перстень шлюбний на руці.
Як шлюбний перстень ваш, що море
Приніс мені і сліз, і мук...
Я переміг нарешті горе...
Ах, пані, не ламайте рук.
Ах, не ламайте рук... згадайте:
Як мучивсь я... і як терпів.
Цілую в руку вас... прощайте...
Умерло все... любов і гнів.
16.06.1919
«Я стояв в саду розквітлім…»
Я стояв в саду розквітлім,
На колінах я стояв.
В сяйві місячнім, блакитнім
Білий мармур оживав.
Я молився їй, прекрасній,
Я молився небесам,
Щоб вони в цей час нещасний
Зберегли її вікам.
І дивлюсь я по алеї,
По злотистому піску -
Тінь чиясь іде до неї
В променистому вінку.
Підійшла і їй шепоче
Чарівні якісь слова...
Так шепоче серед ночі
Вітром збуджена трава.
Ллється сяйво смарагдове...
Тінь стоїть вже там, де мла,
Друге тіло мармурове
В срібні шати одягла.
О, скажіть, в моїй країні,
На моїй святій землі,
О, чиї великі тіні
Збережуть красу її.
12.05.1919
«В моїй душі не сходе сонце…»
В моїй душі не сходе сонце
І не горять над нею дні...
В ній небо хмарами закрито
І всі погашені огні.
У ній вовками муки виють
Та стогнуть рани, як сичі,
По ній блукають тільки тіні
І тихо плачуть, ідучи.
Моя душа - моя країна -
В диму руїн, в кривавій млі,
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком терновим на чолі.
2.05.1919
«Так, справді «край»... ми пізно стрілись…»
Так, справді «край»... ми пізно стрілись,
Коли погасли всі огні,
Коли надії розлетілись
І журно зникли вдалині.
Але в журбу мою про тебе
Тернову згадку я вплету.
Нехай життя як ніч,- на небі
Я бачив хмарку золоту.
20.04.1919
«Забуду все. Лишу твої уста…»
Забуду все. Лишу твої уста...
Вони - як перший цвіт кохання,
Як хмарка ніжно-золота
В журливий час смеркання.
Усмішка їх миліша снів,