Московіада - Андрухович Юрій
Паша був гарний хлопець, але десь же мусить бути телефон, чи як? Чи вони викликають міліцію свистом? Чи, може, космічними каналами зв’язку? У залі хтось когось якраз мандячить по мармизі кулаками, а всі інші зацікавлено очікують розв’язки. Так йому так, дай йому ще! І набилося ж їх до холери! Неможливо продертися. Хіба попри стіну до тієї блудниці з віконечка. Яке, до речі, вона зачинила, бо в неї перерва.
Обережно стукаєш у дерев’яні віконниці.
— "І о діл ах рук Його віщує твердь", — каже па це пошарпаний мандрівний дідок, що зі своїм слоїком примостився поруч. Якийсь алкоголік-богослов.
За віконницями ніщо ані шешерхне, тож ти насилу видираєшся з зали шукати телефон І коло входу. Там також зачинено, і агент Вельзевула, що відає мертвою рибою, кудись запропав. Мабуть, вони всі пішли звідси, полишивши кілька тисяч своїх відвідувачів напризволяще. А самі подалися замолювати свої гріхи в очікуванні сурем останнього дня. Бо туг неподалік є церква "Нечаянная Радость". Назва ніби в борделю. Л тим часом навпроти, під нужденними тополями, що аж ніяк не рятують від знавіснілого дощу, двоє місцевих зарізяк мотлошать стару бабу, видираючи в неї з рук торбинку. Вочевидь, прийшла спекульнути горілкою — й так не поталанило. Намагаєшся не дивитися в той бік. бо ще подумають, ніби ти заодно з нею. Більші риби пожирають менших.
Повертаєшся до зали. Бійка вже припинилася, і переможений розповзся по цементовій підлозі, а якась безноса мадам, ставши на одне коліно, витирає його залляту пащеку шматком газети. Ще декілька мерзотників стоять над ними і радять, як зупинити це темно-червоне виверження. Серед них і переможець, очевидно, близький товариш, брат, сусід, словом, великий друг побитого.
Повертаєшся до віконечка і знову грюкаєш — трохи твердіше, наполегливіше. Але звідти й далі ані звуку, тільки знайомий уже дідок, хитро посміхаючись, підкидає чергову цитату:
— "Стукайте у двері, і відчинять нам. Бо хто стукає, тому відчиняють".
І справді, старий пройдисвіт має рацію, поруч є ще двері, па які ти просто не звертав уваги. Штовхаєш їх досередини і потрапляєш у допоміжні приміщення, завалені порожніми коробками і чомусь картонами з-під яєць. Ідеш па людські голоси і врешті знаходиш усіх — і продавця риби, і голоногу кралю І? халаті, і ще двох-трьох не бачених раніше дуболомів з тутешнього персоналу. Сидять, курять, п’ють пиво, до речі, з кухлів, мають для різноманітності й почату пляшку білої. Сім’я обіда коло хати.
— Я дікоізвіняюсь, — кажеш якомога ґречніше, — можно лі от вас позвоніть?
Вони вилуплюються па тебе досить посоловіло, однак мирно, хтось навіть, здається, киває головою, і ти йдеш до апарата на сусідньому столику. Вони тим часом усі разом говорять про щось дуже інтимне, бо білявка декілька разів повторює "ну, дала я єму, і улі?", а її партнери не те щоб якось цим обурюються, однак і не схвалюють, надто ж помічник Вельзевула, який повчальним тоном заявляє:
— Ти, криса, в слєдующій раз думай, кому дайош, а то зацепят нас…
— Што я, пісюха малолєтняя? — нервово затягується димом криса.
Потойбіч телефонного дроту довгі гудки, але після п’ятого з них чуєш бадьоре Кирилове "алло".
— Кириле, це я, Отто.
— О, дуже гарно! — Поспілкувавшися з діаспорою, Кирило навчився тішитися з будь-якого приводу. — Коли будеш у мене?
— Я ему, мєжду прочім, сказала: "Как хочеш, но в рот не возьму понял?"— розповідає своїм друзям "криса", і тобі доводиться перепитувати Кирила.
— Коли я буду в тебе? Розумієш, дощ. У мене мокра голова, я щойно мився. А надворі дощ, і йому немає кіпця. Він витягає з мене дуту. До того ж звідси неможливо вийти.
— Звідки? — не розуміє Кирило.
— Я потом Сашку прівєла, показиваю: "Смотрі што скотіна сдєлал — все трусікі порвал, в чом я тєпєрь буду?…"
— Звідки ти не можеш вийти? — дошукується істини Кирило.
— Ну, власне кажучи, з гуртожитку, — здобуваєшся на відповідь. — Такий дощ, неможливо вийти…
— Дьорнєш?— запитує тебе один із бевзів, наливаючи півгранчака білої.
— Спасібо, шеф.
— Що? — кричить у слухавку Кирило.
— Карочє, Настьона, — інструктує "крису" продавець риби, — єслі опять етот мудак об’явітса, ти Васільку скажеш, ясно?
— Само собейшп, — видихає дим Настьопа, — я ему сама х(…) откушу…
— Кириле, я тобі за півгодини подзвоню, гаразд?
— О’кей, добре! Але не пізніше, прошу. Є купа справ.
— Домовились.
Кладеш слухавку, а в руку береш натомість запропонований гранчак.
— Спасібо, рєбята. За ваше свєтлоє будущеє.
Вони мовчать І дивляться на тебе. І коли ця рідина опиняється вже частково у твоєму стравоході, починаєш розуміти, що то зовсім не горілка, а їдка, безпощадна самогоняра. Однак уже пізно. Сяк-так пішло. Зі сльозами.
— Спиш, друг, тебе подруга на вєчєр нужна? — запитує один із них.
Витираєш рукавом вуса і дивишся па гострі зубки Настьони.
— Спасібо, очєнь занят, рєбята…
— А яйца возьмьош? — пропонує рибник. — Здаю большую партію. Оптом.
— Спасібо, спасібо, — повторюєш і йдеш геть.
Виходячи з лабіринтів допоміжних приміщень, спотикаєшся об ті самі, накидані всюди, порожні коробки. В очах застрибало ще веселіше.
Коли я п’яний, то, дивлячись на Інших, гадаю, ніби п’яні всі вони. Зауважую купу дошкульних неточностей та незугарностей у рухах. Особливо в ході. Зрештою, зараз я недалекий від Істини. Тут усі п’яні, не лише я. Це сталося через дощ. Ми всі дуже нещасні.
Нещасні, жалюгідні виродки з розкоординованими рухами.
Але то я в усьому винен. Я накликав цей дощ, сотворивши сьогодні вранці, в душовій, магічне дійство з невідомою темношкірою жрицею. Так мені й треба. Я пишаюся цим.
Підходиш до столика, де твої побратими по перу ще раз оновили трилітровий слоїк, укотре наповнивши його.
— І тому я наполовину, — закінчує Юлій Цезар довгу й заплутану розповідь про свою національну приналежність.
Пора б уже звідси вигрібатися. Розмова з друзяками потрапила в колаптичну безвихідь. Ніхто до ладу не розуміє, що хоче сказати, але кожен щось говорить. Це радше розмова чотирьох імбецилів, яким просто подобається вимовляти певні слова — прекрасні, піднесені, а також паскудні й ниці. Вони тішаться звучанням. Слова не тримаються купи, кожне з них живе своїм п’яним окремим жи’ттям. Бо кожен із вас — майстер художнього слова. Окремого художнього слова.
І дощ, дощ, який не вщухає, і пики, пики, їх усе більшає, вони розмножуються діленням і плавають довкола вас, наче риби, глибоководні плескаті риби з дна найчорніших океанів.
Але всі брами вже розчахнуто, і ви стоїте па протязі, на лютому азіатському вітрюгані, який зносить піну зі столів та слоїків. Ця держава ще продукує дещо. Наприклад, летючу піну з кислим нудотним запахом.
Тобі зле, фон Ф. Тебе морозить. І трохи нудить. Пора б уже звідси вигрібатися. "Дитячий світ" чекає, Кирило чекає, Україна чекає, втомившись без своєї газети в Москві, а ти тут розталяпуєш дурним язиком про святу необхідність кожному йти своїм окремим шляхом. Бо що єднає тебе з узбеком за стіною, крім стіни? З узбеком, котрий вічно готує плов і потім заманює на його тлустий запах не одну голодну студентку. І напихає її пловом, набиває її пловом, як опудало тирсою, і вона ціпеніє, робиться опудалом, і тоді він пече її, а в неї з рота і з носа сиплеться плов. А ти, фон Ф., ніколи не навчишся готувати плов. І що єднає тебе з Худайдурдиєвим, понурим і товстим, як євнух, у зв’язку з чим дехто називає його "худий Дурдиєв", з туркменом, котрий щовечора, рівно о дев’ятій, у спортивних штанах виростає перед телевізором, бо не життя йому без програми "Час"? І що єднає тебе з Єжевікіним, котрий заходить у чужі кімнати не постукавши, бо вважає себе господарем на всьому просторі — від Карпат до Тихого океану? І що єднає тебе з Благолєповим, у котрого тесть — генерал кагебе, але, незважаючи на це, Благолєпов пише духовні вірші про Сергія Радонезького, дихає за йогівськими системами і називає себе учнем Реріха, хоч насправді всі упевнені втому, що він стукач? І що єднає тебе з Шурою Гороховим, котрий шукає універсальний знак буття, тож забуває віддавати позичені гроші? І що єднає тебе з Олегом Сексопатологом, котрий вивчив французьку мову тільки для того, аби читати "Війну і мир"в оригіналі? І що єднало тебе з Пашею Байстрюком? Що єднає тебе з кожним із них і з усіма іншими?
— Кожен з нас однаково дихає, п’є, кохає, смердить, — виголошує щось потаємне Юра Голіцин.
— Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об’єднується в ім’я загальнолюдських цінностей, — вторує Ройтман. — А ми?
— Тобі легко про це булькати, пам’ятаючи, що, на всякий випадок, десь там, на Близькому Сході, ти маєш свою державу, свою окрему державу…
— А держава — це монстр, це стихійне лихо, — потрясає гемінгвеївською бородою Цезар.
— Чому ви, націоналісти, так прагнете розбігтися? — питає Голіцин. — Чому зненацька всім так закортіло розлучення? Адже в нас багато спільних дітей! Адже це великий досвід братерства, коли всі разом ділять єдине лихо. Чому, націоналісти, скажіть мені?
Кожну з вимовлюваних фраз він чітко відмежовує гиканням.
— Якби я був націоналістом, то відповів би тобі, — кажеш повільно й виразно, аж занадто повільно, занадто виразно. — Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п’ю пиво?
Ця логіка незламна. Голіцин подає руку і довго тисне її. Він славний хлопець. У ньому немає ані краплі дурного імперського шовінізму Але він дуже любить братерство. Свободу. Рівність.
— Учора ввечері я подумав про те, що Бога немає, — сумовито інформує Ройтман.
— Учора ввечері? — дивується Горобець. — Ти зобов’язаний думати так завжди. Згідно зі статутом тієї б(…) партії, до якої належиш…
— При чім тут партія? Справа не в тому. Я подумав, що Бог, справжній Бог, а не надуманий, фіктивний, ніколи не допустив би існування націй…
Як не допустив би чуми, сифілісу, ядерної бомби, — погоджується сизоносий випивоха, який виринув на хвильку біля вашого столика і поплентався кудись далі.
— Бо це те, що не дає людству бути добрим і світлим, — продовжує Ройтман. — Це те, що робить пас вузькими і заздрісними, наповнює нас гівном. Як багато чорної енергії накопичилося повсюди тільки тому, що існують нації…
— І єврейська також? — підморгує Горобець.
— Будь-яка, і не треба мене на цьому ловити!
— А я тебе не ловлю — ти вже давно спійманий.
