Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- От ви вчи­тесь там в ака­демії все по-ла­тинсько­му, все пи­ше­те вірші, а чи вчать пак вас там співа­ти на гла­си: на "Гос­по­ди воз­вах", і на "Бог гос­подь", і "Яви­ся нам"? - спи­тав отець Сте­пан.

- А чом же? Вчать, - ска­зав Ба­ла­бу­ха згор­да.

- А чи вмієте ви співа­ти "Гос­по­ди воз­вах", глас третій, а заспівай­те? - нес­подіва­но спи­тав ба­тюш­ка.

- Та годі, годі, ста­рий. От і ви­га­дує ні се ні те. Де вже щоб в ака­демії цього не вчи­ли, - ска­за­ла ма­туш­ка, пос­теріга­ючи, що ста­рий хо­че ек­за­ме­ну­ва­ти зя­тя.

- Цц! - цмок­нув ба­тюш­ка. - От і не вмієте, хоч і вчи­лись в ака­демії: ану­те на "Бог гос­подь", глас восьмий?

Балабуха засміявся, од­на­че за­тяг на глас восьмий. Він знав, що старі ба­тюш­ки люб­лять ек­за­ме­ну­ва­ти па­ничів, а при то­му й поч­ва­ни­тись своїм хис­том.

- Так, та не зовсім, - ска­зав отець Сте­пан.- В нас на се­лах ось як співа­ють! - ска­зав ба­тюш­ка і за­рипів низьким ба­сом на ввесь са­док: "Бог гос­подь" на глас восьмий.

- Ануте, заспівай­те на чет­вер­тий глас, - знов ска­зав ба­тюш­ка, на­ли­ва­ючи чар­ку.

Балабуха за­тяг на чет­вер­тий глас. Отець Сте­пан підтя­гу­вав, щоб по­ка­за­ти си­лу своєї гор­тані. В пасіці підняв­ся та­кий ду­ет, що заг­лу­шив гудіння бджіл.

- Добру гор­тань маєте! От за це люб­лю! І горілку доб­ре п'єте! І за це люб­лю! - ска­зав отець Сте­пан, цілу­ючи в гу­би Ба­ла­бу­ху. - Ко­ли б ви зна­ли, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, як я оче­пу­рив та опо­ря­див свою церк­ву! Які я об­ра­зи пос­та­вив в церкві! Та ви і в Києві та­ких не знай­де­те! От ходім, го­луб­чи­ку, я вам по­ка­жу!

Отець Сте­пан схо­пив­ся жва­во з місця, вхо­пив за ру­ку Ба­ла­бу­ху й по­тяг з кат­ра­ги. Ма­туш­ка пішла слідком за ни­ми. В пасіці кру­гом їх сно­ви­га­ли бджо­ли, на­би­лись в бо­ро­ду ба­тюшці. Од­на бджо­ла вда­ри­лась в йо­го що­ку і впус­ти­ла жа­ло; він навіть не скри­вив­ся й тільки ски­нув її пальця­ми та все не ви­пус­кав ру­ки сту­ден­та, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не втік. Сте­жеч­ка йшла до хвіртки в цвин­тар. Отець Сте­пан по­тяг Ба­ла­бу­ху в хвірточ­ку й привів до церк­ви. Церк­ва бу­ла од­чи­не­на. Сто­рож замітав і при­би­рав у церкві.

Ступивши на поріг церк­ви, отець Сте­пан ви­пус­тив ру­ку Ба­ла­бу­хи й пе­рех­рес­тив­ся. Слідком за ним пішов Ба­ла­бу­ха з ма­туш­кою.

Церква бу­ла не­ве­ли­ка, ду­бо­ва, з не­ши­ро­ки­ми ба­ня­ми, з вузьки­ми вікна­ми. Вікна бу­ли ви­со­ко од землі. Се­ред яс­но­го дня в церкві бу­ло тем­ну­ва­то, тілько га­ря­чий промінь прор­вав­ся в вікон­це, прос­тяг­ся че­рез усю церк­ву, як зо­ло­те по­лот­ни­ще, і впав на іко­нос­тас, на ста­ринні різані квітка­ми та ви­ног­ра­дом ра­ми, по­зо­ло­чені й по­мальовані зо­ло­тис­то-зе­ле­ним та чер­во­ним кольором. Уся церк­ва бу­ла обс­тав­ле­на об­ра­за­ми, як і світли­ця в от­ця Сте­па­на; навіть в ба­нях між вікна­ми висіли об­ра­зи. Отець Сте­пан хо­див од об­ра­за до об­ра­за й по­ка­зу­вав пальцем. В ба­бинці висів здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду, на ко­то­ро­му вни­зу на­мальова­но бу­ло чер­во­не пек­ло. В пеклі світи­лись ви­щи­рені здо­рові зу­би якоїсь страш­ної кінської го­ло­ви, а між зу­ба­ми сидів на прес­толі са­та­на, з ро­га­ми, з біли­ми зу­ба­ми. В йо­го на ру­ках сидів Юда, не­на­че ма­ленька ди­ти­на. Го­ло­ва не­на­че хотіла про­ковт­ну­ти са­та­ну з прес­то­лом та з Юдою, але вда­ви­лась, і са­та­на заст­ряг у самій пельці, за­че­пив­ся за гор­лян­ку ви­со­ким тро­ном і не міг прой­ти далі. До го­ло­ви йшли ряд­ка­ми голі грішни­ки: ткачі з клуб­ка­ми в ру­ках, кравці з но­жи­ця­ми, мірош­ни­ки з камінням на мо­туз­ках, пе­ре­ки­ну­тих че­рез плечі, роз­пат­лані голі відьми, пи­сарі з пе­ра­ми й здо­ро­ви­ми ка­ла­ма­ря­ми в ру­ках; за ни­ми ку­па жидів з пей­са­ми, а по­зад усіх по­га­ня­ли грішників на­гай­ка­ми ро­гаті та хвос­таті чор­ти.

- Дивіться! - ска­зав отець Сте­пан. - Це я ви­ду­мав, а ма­ляр на­ма­лю­вав.

- Ой гос­по­ди, гос­по­ди! - ска­за­ла ма­туш­ка, важ­ко зітха­ючи.

- Ось ідіть ли­шень сю­ди! - ска­зав отець Сте­пан, вхо­пив­ши Ба­ла­бу­ху за ру­ку. - Ось я вам по­ка­жу об­раз. У вас у Києві та­ко­го не­ма.

Отець Сте­пан привів Ба­ла­бу­ху в пра­вий притвір. На стіні висів ве­ли­кий об­раз Пок­ро­ви. Отець Сте­пан став і згор­нув ру­ки пе­ред об­ра­зом. Се­ред об­ра­за був на­мальова­ний ам­вон, не­на­че дві пе­ре­ки­нуті ско­во­ро­ди, нак­ла­дені од­на на дру­гу. На ам­воні сто­яв мо­ло­денький ди­якон з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, як ма­ленька пан­на в ши­ро­ко­му кри­ноліні. Він був на зріст як­раз попід ру­ки всім пос­та­тям. На самій го­лові в ди­яко­на, в хма­рах, сто­яла бо­го­ро­ди­ця, вдвоє більша од йо­го, з омо­фо­ром в двох ру­ках. Кінець омо­фо­ра стримів, не­на­че виріза­ний з бля­хи. По один бік ди­яко­на сто­яв Анд­рей юро­ди­вий, спус­тив­ши з од­но­го пле­ча чер­во­ну хла­ми­ду. Голі гру­ди бу­ли повні, а круг­лий живіт з пу­пом стримів ос­то­ронь од йо­го на­пе­ред, не­на­че білий гар­буз, при­би­тий до Анд­рея кілком. Анд­рей підняв уго­ру ку­лак, з кот­ро­го стримів здо­ро­вий па­лець, не­на­че при­ти­ка; змор­щив­ши густі чорні бро­ви, він грізно ди­вив­ся на си­во­го діда й не­на­че го­во­рив: "Ей, сте­ре­жись, ста­рий, бо як те­леп­ну, то й зу­би виз­би­раєш!" Дід сто­яв бо­ком до Анд­рея й не­на­че про­сив­ся: "І ба­теч­ку, й го­луб­чи­ку, не бий ме­не, бо я не вин­ний!" По дру­гий бік ди­яко­на сто­яв цар в зуб­частій ко­роні; він обер­нув­ся до архієрея набік го­ло­вою й гор­до на йо­го пог­ля­дав ско­са, зак­лав­ши на­зад ру­ки. Архієрей не вва­жає на ца­ря, стоїть рівно, як свя­тий, з та­ким хрес­том в ру­ках, не­на­че він ви­тяг йо­го на кла­до­вищі з мо­гил­ки. На архієреєві бу­ла оде­жа, не­на­че виріза­на з бля­хи, а спе­ре­ду висів омо­фор, як дош­ка. За архієреєм виг­ля­да­ли ченці з чор­ни­ми бро­ва­ми, з біли­ми бо­ро­да­ми, не­на­че во­ни попідв'язу­ва­ли бо­ро­ди біли­ми хус­точ­ка­ми, а там далі виг­ля­да­ли якісь фізіономії, не то дівки з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, не то па­руб­ки. Один не­на­че по­зак­ла­дав за що­ки кис­лиці, в дру­го­го не­на­че бе­ши­ха роз­нес­ла од­ну що­ку, в третього не­на­че сів чи­ряк під бо­ро­дою, а очі бу­ли такі завбільшки, як йо­го ку­ла­ки. Вни­зу на рамі бу­ло підпи­са­но ве­ли­ки­ми слов'янськи­ми бук­ва­ми: "Сей об­раз со­ору­ди­ли ра­би божі чайківські ба­би. Ро­ку бо­жо­го 1817".

- А що, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, гар­ний об­раз? - спи­тав отець Сте­пан.

- Хто йо­го зна… Ди­якон ду­же ма­лий, не­на­че дівчи­на, а Анд­рей чо­гось не­на­че ду­же лю­тий, не­на­че хо­че би­тись, - ска­зав несміли­во Ба­ла­бу­ха. От ви­га­да­ли! Тим вче­ним скрізь не­до­го­да! Такі об­ра­зи хіба в Лаврі знай­де­те, - ска­зав гор­до отець Сте­пан. - От по­дивіться ж ще на цей об­раз!

На об­разі Ілія тікав на не­бо на страш­них бас­ких ко­нях з ог­няс­ти­ми чер­во­ни­ми гри­ва­ми. Іскри си­па­лись з ро­та в ко­ней, а з ніздер та з вух летів клуб­ка­ми дим. Чер­во­на оде­жа па­да­ла на зем­лю прос­то на Єли­сея, кот­рий пе­ре­ки­нув­ся на