Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- Що я маю з нею зробити?

Холмс подав мені картку, де було надруковано: «Доктор Хілл Бартон, Гафмун-стріт, 369».

- Це ваше ім’я на сьогоднішній вечір, Ватсоне. Ви підете до барона Ґрюнера. Я дещо знаю про його звички, тож о пів на дев’яту він має бути вільний. З листа він попередньо довідається про ваш візит: ви напишете, що хотіли б принести йому річ із унікального китайського сервізу доби Мін. Ви лікар - цю роль вам легко вдасться зіграти. Ви колекціонуєте порцеляну, і цей сервіз потрапив до ваших рук. Знаючи про баронову цікавість до таких речей, ви були б не проти продати його.

- За яку ціну?

- Добре, що спитали, Ватсоне. Ви провалилися б, якби не знали ціни своєму товару. Цю тарілочку роздобув для мене сер Джеймс, узявши її, як я зрозумів, з колекції свого клієнта. Можна сказати без перебільшення, що іншої такої в світі немає.

- Я міг би запропонувати, щоб сервіз оцінив якийсь знавець.

- Чудово, Ватсоне! Сьогодні у вас просто блискучий розум. Запропонуйте Крісті чи Сотбі. Ваша делікатність не дозволяє вам самому визначити ціну.

- А якщо барон не схоче прийняти мене?

- О, ще й як схоче. Він просто марить збиранням колекцій, причому в найвитонченішій формі,- надто коли йдеться про речі, що їх він поціновує як знавець. Сідайте-но, Ватсоне, я продиктую вам лист. Відповіді не треба. Ви просто повідомите його, коли й чому прийдете.

Це був чудовий документ - стислий, вишуканий, що розпалив би цікавість будь-якого поціновувача. В призначений час посильний відніс лист. Того самого вечора з коштовною тарілочкою в руках і з візитною карткою доктора Хілла Бартона в кишені я вирушив назустріч пригодам.

Розкішний будинок і садиба свідчили, що барон Ґрюнер справді був надзвичайно багатою людиною. Довга доріжка, оточена обабіч ріденькими кущиками, вела до великого кам’янистого майданчика, оздобленого статуями. Цю садибу колись побудував у дні своєї гучної слави південноафриканський «золотий король». Тож широкий, низький будинок із башточками по кутках, схожий на якусь архітектурну химеру, вражав своїми розмірами й солідністю. Ключник, ліврея якого пасувала б радше житлу єпископа, пустив мене всередину й передав убраному в оксамит лакеєві, що привів мене перед очі барона.

Той стояв біля відчиненої величезної шафи між двома вікнами, де зберігалася частина його китайської колекції. Коли я увійшов, він обернувся, тримаючи в руці маленьку брунатну вазочку.

- Сідайте, будь ласка, докторе,- сказав він.- Я саме оглядав свої скарби, й мені спало на думку поповнити їх. Може, вас зацікавить цей виріб доби династії Тан, сьомого століття? Я певен, що вам не доводилося бачити кращої роботи й багатшої поливи. Ви принесли ту тарілочку доби Мін, про яку писали?

Я обережно розпакував тарілочку й подав йому. Він сів за письмовий стіл, підсунув лампу, бо вже смеркало, й заходився оглядати порцеляну. Обличчя барона залило жовте світло, і я міг легко розгледіти його риси.

Це справді був на диво гарний чоловік. Його європейська слава красеня видавалась цілком заслуженою. Зросту він був невисокого, проте статуру мав струнку й виразну. Його обличчя було смагляве, майже східне, з великими, темними, млосними очима, що так легко приваблюють жінок. Волосся й вуса - густо-чорні, причому короткі, старанно підфарбовані вусики стриміли вгору. Витончену красу цих рис псував лише виразний, з тонкими губами рот. То був справжнісінький рот убивці - жорстокий, твердий рубець на обличчі, щільно стиснутий і страшний. Хтось невдало порадив баронові підстригати вуса так, щоб було видно губи - цей наданий самою природою знак небезпеки для його жертви. Його голос мило бринів, а манери були бездоганні. Я дав би йому трохи більше як тридцять років, хоча потім ми довідалися з документів, що баронові було сорок два.

- Чудово, пречудово! - мовив він нарешті.- То ви кажете, що маєте сервіз із шести тарілочок? Дивна річ, я ніколи не чув про такі вишукані вироби. Я знав лише, що в Англії є один подібний сервіз, але він навряд чи з’явиться на ринку. Чи не буде нескромним з мого боку спитати, як він потрапив до вас, докторе Хілле Бартоне?

- Яке це має значення? - недбало спитав я.- Адже ви бачите, що то справжня річ, а щодо ціни, то мене влаштує оцінка знавця.

- Дуже дивно,- мовив він, і темні очі його спалахнули підозрою.- Коли маєш справу з дорогими речами, то природно, що виникає бажання дізнатись про цю угоду все. Що це справжня річ, я не маю жодного сумніву. Але якщо раптом з’ясується,- а я мушу брати до уваги будь-який випадок,- що ви не мали права її продавати?

- Можу запевнити вас, що нічого такого не буде.

- Тоді, звичайно, виникає питання, хто може це підтвердити.

- Хоча б мої банкіри.

- Добре. Але все-таки ця справа вражає мене своєю незвичністю.

- Ви може погодитися або ні,- байдуже відповів я.- Я вирішив звернутися саме до вас, бо чув, що ви - справжній знавець, але я можу простісінько піти до будь-кого іншого.

- А хто сказав вам, що я - знавець?

- Мені відомо, що ви написали книжку про ці речі.

- А ви читали її?

- Ні.

- Боже мій, мені стає все важче й важче розуміти вас! Ви - знавець і поціновувач, у вашій колекції є така коштовна річ, але при цьому ви навіть не завдали собі труду звернутися до єдиної книжки, що може сказати вам про справжню вартість вашої речі. Як ви це поясните?

- Я людина дуже зайнята. Я лікар. У мене практика.

- Це не відповідь. Якщо людина чимось захоплена, вона знайде для цього час, хай там які в неї будуть справи. Ви писали в своєму листі, що добре знаєтесь на порцеляні.

- Так.

- То чи можу я дещо спитати у вас, щоб перевірити ваші знання? Мушу сказати вам, докторе,- якщо ви й справді доктор,- що ця справа стає дедалі підозрілішою. Дозвольте-но спитати, що