Останні орли - Старицький Михайло
Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства... Нехай буде його свята воля! — Отець ігумен звів очі до потемнілого образа, осяяного ' лампадою, й підвівся з місця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся він до Залізняка, — може, приділиш мені кілька хвилин для одної приватної розмови?
Залізняк квапливо встав і вийшов за отцем архімандритом з кімнати. Слідом за ними підвівся й Найда, зробивши рух у напрямі до дверей.
— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, і тонкий рум'янець залив її обличчя. Найда зупинився:
— Ясновельможна панна має щось сказати мені?
— Так, маю... хочу... зостанься!..
Дарина збентежилась і замовкла.
Молодий чернець підійшов до гратчастого віконечка, що виходило в сад, і спинився.
Наставав ясний, прозорий і тихий весняний вечір... Крізь обсипані білим цвітом гілки яблунь і вишень просвічувало ніжне, з рожевим відтінком небо. За садом, що збігав з гори вниз, видно було на обрії синю смугу широко розлитого Дніпра.
У келії вже сутеніло, в кутку перед старовинним образом яскраво світилась велика лампада.
Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вікна. Його бліде обличчя, освітлене з одного боку сяйвом лапмади, вирізнялося надзвичайно рельєфно на тлі ніжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крізь розчинене вікно. Легенький подих вітру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-під чорної оксамитної шапочки. Він був напрочуд гарний у цю хвилину, тільки похмуро стиснуті брови надавали суворості його прекрасному обличчю.
З саду віяло ласкавим, теплим повітрям, напоєним пахощами квітучих дерев. Якась солодка, ніжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келії було тихо, звідкись здалека-здалека, може, з берега Дніпра, долинали звуки сумної мелодійної пісні.
І чернець, і панна Дарина мовчали.
— Ти пам'ятаєш Переяслав? — промовила нарешті тихо Дарина, підводячи на молодого ченця лагідні, оксамитові свої очі, що заволоклися нараз якимось смутком.
— Пам'ятаю, ясновельможна панно.
— І твої суперечки з моїм батьком? І наші довгі розмови?
— Я не забував їх ніколи.
— Коли ти поїхав від нас, я довго згадувала тебе і твої слова... Щось невловне промайнуло на мить у погляді ченця.
— Спасибі за пам'ять, ясновельможна панно, — відповів він стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе... Але скажи мені, яким побитом опинилися ви тут, у Києві? Адже панотець твій служив у Переяславськім полку.
— Тепер він уже виписався з полку й купив під Києвом хутірець. Ми оселилися тут назавжди.
— Під Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.
— Так, назавжди, — підтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Від цього запитання Дарини чернець трохи зніяковів, обличчя його ледь помітно зашарілось, і він мовчки потупив очі.
— Ми живемо тут уже більше як півроку, — говорила тим часом Дарина, — і були кілька разів у Печерах, тільки не знали, що ти тут. Господи! Та хіба могло кому на думку спасти, що ти підеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не відповів і слова.
У келії знову запала мовчанка. Сумна, мелодійна пісня ледве чутно линула здалека. Ці ніжні звуки немов шепотіли про щось далеке, втрачене, безповоротне...
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зітхання.
— Скажи мені, — заговорила вона знову, підводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вікна із схрещеними на грудях руками, свій засмучений погляд. — Скажи мені, чому ти пішов у монастир? Ні, ні, стривай, — промовила вона квапливо, помітивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од світського життя; та я не вірю цьому, не вірю! Згадай тільки свої палкі слова... Згадай свої надії...
— Я, панно, втратив у них віру... Переяслав убив їх і показав, що всі вони марні й безнадійні.
— Чим же Переяслав винен? Якщо батько і наша старшина були не згодні з тобою, то ти ж не з тих людей, котрі піддаються й зупиняються на півдорозі. Якесь горе, певно, підбило тебе. Скажи мені.
По обличчю ченця пробігла болісна судорога, він стиснув губи й обернувся до осяяної ікони, червонуватий відблиск вогненною лінією окреслив його профіль.
— Або ні, стривай, не треба... мовчи... не говори... — квапливо промовила Дарина, помітивши враження, яке справили її слова, — прости мене... прости мене! — додала вона зовсім тихо і теж потупила очі.
— Не тривож себе, ясновельможна панно, — відповів Найда лагідним, але сповненим туги голосом. — Що було — те відійшло і не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келії знову запанувало мовчання. Пісні вже не було чути, вона відпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрії...
— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втіху дасть тобі батьківщина...
— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.
— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона підтримає тебе, вона відшкодує тобі всі втрати. Немає такого горя на світі, яке б не загоїла вона.
— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, і я не залишу її й не перестану їй служити ціле життя своє...
— Але не постом і молитвою! Хай це чинять інші: старі, каліки, сліпі, криві й убогі! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стінами і не знаєш про ті страхіття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник і превелебний отець ігумен? — І Дарина палко почала розповідати Найді все, що почула від отця Мельхіседека й Залізняка. Від хвилювання обличчя її розпашілося яскравим рум'янцем, очі спалахнули — вся вона була само піднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи від неї свого погляду.
— Ти помиляєшся, панно, — промовив він, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгірше за них.
— І все-таки вирішив поховати себе навіки в цьому монастирі?
— Перш ніж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну ніч...
— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж ніщо, ніщо не зможе вирвати тебе звідси й повернути до радості, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовільним рухом він подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зірватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його міцно стислися. Він ще ближче притулився до вікна, холодна тінь упала на його обличчя, і воно знову стало замкнуте й суворе.
Двері відчинилися, і в кімнату ввійшли отець Мельхіседек, а за ним і Залізняк.
— Ось що, сину мій, — промовив отець ігумен, підходячи до Найди. — Якщо ти вирішив непохитно присвятити себе богові, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому граді Києві, під захистом православної держави, все мирне, все спокійне, а там у нас у боротьбі з уніатами й католиками ти зможеш воістину послужити Христу. Я збираю собі сильне й світле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?
На блідому обличчі ченця виступив яскравий рум'янець.
— Превелебний отче ігумене, — відповів він, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицію, і якщо тільки його мосць, отець ігумен, дозволить мені...
— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й він... — Мельхіседек оглянувся.
Справді, в кімнату входили отець ігумен і генеральний обозний.
— Не турбуйтеся ні про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця ігумена, — все передам панові губернаторові. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.
— Нехай благословить за сеє господь твою милость.
— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед ігуменом обозний, і, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебності за хліб, за сіль та за ласку і збирайся в дорогу.
— Ох, пане генеральний, — промовив отець ігумен, зітхнувши, — паки й паки кажу тобі, зостанься краще переночувати в нас: надворі темніє, дорога до Києва через ліс небезпечна... коли б не налякав хто панну!
— Го-го, — посміхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамаків лякатися? Коні в нас добрі, козаків доволі, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
Але Дарина нічого не відповіла на ці жартівливі батькові слова; мовчки підійшла вона під благословення отця ігумена печорського й отця Мельхіседека й стала коло дверей, ждучи батька.
Генеральний обозний почав прощатися з усіма присутніми. Розпрощавшись з архімандритом печорським і Залізняком, він підійшов під благословення до отця Мельхіседека.
— Доброї путі і в ділах успіху, превелебний отче ігумене, — промовив він, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Російська не може виступити війною проти Польщі, але в майбутньому все може змінитися... "Толцитє і отверзеться вам", — сказано в святому письмі.
— Дерзаю, дерзаю! — зітхнувши, відповів Мельхіседек.
— А без дозволу не зважуйтесь ні на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гіршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навідати мене ще раз у моєму хуторі, — додав обозний, міняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинців, які проживають у столиці.
Мельхіседек ще раз подякував панові обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усіма й вийшов у супроводі Дарини з кімнати.
Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вікна, вельможний пан і не помітив. Дарина також пройшла повз нього, не підводячи голови.
Слідом за обозним рушили з келії і всі інші, а разом з ними й Найда. Провівши шановного гостя до ганку свого дому, отець архімандрит ще раз попрощався з ним і, звернувшись до Найди, звелів йому провести вельможного пана до воріт.
Найда мовчки нахилив голову й пішов слідом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврської вежі пана генерального обозного вже чекав його повіз. Як тільки вельможний показався в брамі, зразу ж до нього підкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней.
