Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда - Забіла Наталя

Тільки вовків та ведмедів не було, та то й краще...

Дикі олені та кози нікому шкоди не робили. А от зайці — ті взимку так знахабніли, що почали залазити до садків та обгризати плодові дерева. Вони й дідові вишеньки погризли — пообчикрижили зубами всі гілочки, наче пообрізали!.. І залишилися самі пеньки. Скільки було під снігом сховано, стільки й зосталося.

— От і не буде в нас вишень! — зітхнув тоді Юрчик.

— Е, ні, — відказав дід, — вишні в нас іще будуть. Деревця випустять нові гілочки, ростимуть далі... якщо наступної зими їх знову ті каверзники не погризуть!

Ех, якби Юрчик жив тут узимку та якби була в нього рушниця!.. Пішов би на полювання та всіх тих зайців — бах, бах!..

— Дурниці, — сказав дід, — полювати в заповіднику заборонено.

Ну, тоді вже треба завести собаку. Он у сусідів є Рябко, так у них всі вишні й яблуні цілі, нічого зайці не погризли. Бо Рябка боялися.

— А ми взимку на дачі не живемо. Як же тут собака сама житиме? З нудьги пропаде, та й годувати її треба... Доведеться щось вигадати! — сказав дід.

І Юрчик заспокоївся. Щоб дід та не вигадав!.. На те ж він і вчений, і винахідник, щоб щось вигадувати.

За літо вишеньки й справді віджили, випустили нові гілочки й пішли собі рости ще буйніше, ніж до того. Потім настав вересень, Юрчик повернувся до міста, бо вже мав ходити до школи. А дід ще трохи пожив на дачі, і чи він там вигадав щось проти зайців, чи ні — про те Юрчик так і не спитав, забувся. Та хіба й не забудешся за новими шкільними турботами?

Та все пригадалося відразу, коли дід запропонував з’їздити на дачу одного ранку, під час зимових канікул.

От вони й поїхали.

Обидва тепло вдяглися — хутряні шапки, повстяники. Дід сказав, що без повстяників не можна, бо там снігу — вище колін!.. Юрчик не повірив був, — адже в місті снігу й зовсім нема, — та коли автобус виїхав за місто й пішов по шосе через ліс, виявилось, що дід не помилився. Бо він ніколи не помилявся.

Гарно в лісі навесні та влітку, коли під темно-зеленими соснами стелеться свіжа трава, де-не-де зеленіють листяні дерева, синьо, жовто й червоно яскряться здалека різні лісові квіти... Гарно в лісі й восени, коли поодинокі берізки й дикі груші красуються поміж сосон своїм жовтим та малиновим осіннім одягом, а з-під опалої хвої тут і там визирають брунатні шапочки грибів...

Та як же гарно в лісі й узимку!

Все вкрито білим снігом. Зелена хвоя сосон нібито стала ще зеленішою. Сніг лежить пухнастим хутром і на землі поміж темних стовбурців, і на гілках дерев, які низько похилилися під його вагою. А ось вислизнув з-за хмар ясний сонячний промінь — і враз усе заблищало. Скрізь розсипалися срібні зірочки, затріпотіли, зазоріли, як веселі блискітки на гілках новорічної ялинки і... І зараз стало ясно, що це зовсім не ліс, а кришталевий палац самого Діда Мороза, і от-от зараз він, Дід Мороз з блискучою бородою, вийде назустріч, ведучи за руку свою внучку Снігурочку. І почнеться казка...

Але Дід Мороз і Снігурочка з лісу не вийшли. А Юрчик з дідом вийшли з автобуса. Вийшли й попрямували засніженою вуличкою селища до своєї садиби.

Підійшли до хвіртки.

— Постій тут і почекай, — сказав дід. — Сам не ходи. Я зайду до сусідів, візьму ключі від дачі.

Він пішов, а Юрчик спинився біля хвіртки, по коліна в снігу, й став роздивлятися — а як там, у садку? Який він має вигляд узимку?

Снігу й справді — ого-го скільки! Добре, що взули повстяники, бо інакше й не пройшли б. Сніг такий чистий, незайманий. Тільки й видніються з-під нього верхівки кущиків та маленьких дерев...

Але що це?.. Нібито чиїсь сліди!.. Нібито хтось ходив від дому до огорожі або навпаки — від огорожі до дому. Невже зайці вже побували тут?! А як же вишеньки?!.

І, не чекаючи на діда, Юрчик швидко просунув руку крізь штахети, відсунув клямку на хвіртці й увійшов до садка.

Та тільки встиг він, загрузаючи в снігу, зробити два кроки, як враз біля дому щось загуркотіло і з собачої будки біля ганку, якої раніше, влітку, тут зовсім не було, з лютим гавкотом вистрибнув невеличкий, але кошлатий і страшний на вигляд пес. І цей страшний пес прожогом кинувся просто до Юрчика!..

Юрчик і подумати ні про що не встиг. Він навіть сам не зрозумів, як це йому пощастило за одну мить, незважаючи на глибокий сніг, метнутись назад, на вулицю, й швидко зачинити за собою хвіртку. А що, як Пес перестрибне через огорожу?!.

Але пес враз перестав гавкати, так само раптово, як і з’явився. Потім крутнувся на місці, обернувся до Юрчика спиною, спокійно подався до своєї будки і сховався в ній.

Юрчик аж остовпів від несподіванки.

"Ну й дід, — подумав він, — який хитрий! Завів пса, а мені й не сказав... І будку для нього зробив! Цікаво, якої ж він породи? І як його звати?"

Юрчик підсунувся ближче до хвіртки й став придивлятись. Але пес не показувався з будки.

— Гей ти, кудлатий! — гукнув Юрчик.

Ніхто не обізвався. Навіть не загарчав. Може, заснув?..

Вкрай зацікавлений, Юрчик обережно прочинив хвіртку, щоб не рипнула, і ступнув у садок... В ту ж мить знову залунав гучний гавкіт і пес як скажений вискочив з будки й кинувся назустріч. Сніг так і звився курявою з-під його ніг!

Довелося знову рятуватися за хвірткою. І знову гавкіт вщух, як одрізало. Пес повернув назад і сховався.

"Дива! — подумав Юрчик. — Ач який розумний пес: як увійдеш — гавкає, а за хвірткою — стій собі, то йому байдуже. А хто ж його тут годує? І з нудьги він зовсім не пропадає!"

Тим часом підійшов дід.

— Бачив пса? — спитав він, — Я чув, він гавкав на тебе? Дивно!..

Дід уважно придивився до внука й раптом зареготав.

— Ага, все зрозуміло! — крізь сміх вимовив він. — Цього я й не передбачив. Ну, ходімо вдвох, не бійся!

Він увійшов на подвір’я й попростував до ганку. Пес мовчав — наче й не було його. Та як тільки Юрчик сміливо пішов за дідом, ступаючи по його сліду, знову знялося жахливе гавкання, і пес вискочив з будки. Юрчик ойкнув і хотів був тікати.

— Не бійся! — гукнув йому дід, — цей Барбос не страшний!

Овва, не страшний! З неймовірною швидкістю, незважаючи на сніг, пес подолав відстань від ганку до хвіртки, обминув діда, не звернув на нього ніякісінької уваги, і кинувся на Юрчика.

Юрчик аж завищав з переляку.

Та дід вже поспішав на допомогу.

І от — уявіть собі! — замість того, щоб відігнати пса або хоч ухопити його за нашийник, дід раптом зірвав з Юрчикової голови хутряну шапку і одним помахом руки закинув її далеко за хвіртку!

І пес раптом замовк, повернувся до будки і зник у ній.

— Барбос, Барбос! — гукнув йому Юрчик, тепер вже нічого не боячись. — Іди сюди!.. Діду, а чого це він не йде?

— Він і не піде, — сміючись відповів дід і скинув з своєї голови шапку. — Ось надінь мою, бо застудишся! А Барбос мій з будки не вилазить, коли в садок не залазять зайці. Він тільки на зайців кидається.

— Та хіба ж я заєць? — здивувався Юрчик.

— В тобі й справді нічого нема спільного із зайцем. А от у твоїй шапці є! — сказав дід. — Подивись-но.

Дід вийшов за хвіртку, підібрав там Юрчикову шапку і увійшов знову в садок. Не треба було йому й двох кроків зробити, щоб повторилося все, як раніш. Тільки тепер вже пес жодної уваги не звернув на Юрчика, а промчав повз нього просто до діда з таким оглушливим гавкотом, що дід аж вуха затулив.

— Дідусю! Тікай! — злякано крикнув Юрчик.

Але дід і не думав тікати. Навпаки він голосно сміявся від щирої душі. І тут Юрчик упевнився, що пес зовсім не такий вже й страшний: він не хапав зубами діда за поли, не рвав, не кусався, а тільки гавкав та гавкав, підстрибуючи на одному місці біля дідових ніг.

— Молодець, Барбос! — задоволено вигукнув дід. — Добре гавкаєш! Хіба будь-який найхоробріший заєць встоїть проти такого гавкання?! Ну, та годі вже, годі, бо ми так і оглухнути можемо!

Тут дід кинув Юрчикову шапку за огорожу, і Барбос, як цього й треба було чекати, знову втихомирився в своїй будці.

— Барбос, Барбос! — гукав йому Юрчик в захопленні. — Хороший пес, розумний пес! Іди до мене!.. Діду, чого ж він не йде?

— Ех ти, дивак-дивачок! — сказав дід. — Невже ж ти й досі нічого не зрозумів? Невже я завів би живого пса, щоб тут з голоду та з нудьги пропав? Подивись-но!

І дід витяг з будки собаку. Той не пручався, не скиглив — не подавав ніяких ознак життя. І Юрчик зблизька відразу побачив, що то... іграшка!

Але ж яка іграшка!.. Зовсім як справжній пес — кудлатий, вухатий, коротконогий. Дід поставив його на сніг, а Юрчик присів навпочіпки і став розглядати.

— Це автомат, — сказав дід, — собака-робот. Заряджений він на певну кількість годин, щось на зразок радіоприймача-транзистора. У радіоприймача, щоб увімкнути його, треба натиснути кнопку. А цей прилад вмикається сам. Але вмикається тільки тоді, коли на певній відстані почується запах зайців. Тоді зразу починає діяти і рух, і звук, от він і мчиться з гавканням назустріч тому запахові!.. Зрозумів?

— Зрозумів! — зраділо вигукнув Юрчик. — Ось чому він на мене гавкав! У мене шапка з заячого хутра!.. Можна, діду, я спробую знов? Він же не кусається!

І Юрчик побіг підбирати свою шапку.

Невдовзі по тому до садиби підійшла сусідка, а за нею її мала дочка з лялькою-зайчиком на руках. Вони хотіли покликати до себе Юрчика з дідом — погрітися та випити чаю з варенням.

Підійшли вони до хвіртки й спинилися — що це тут робиться?

По садку, у великій дідовій шапці, що з’їхала йому на ніс, і з своєю шапкою в руках, весело регочучи, бігав Юрчик. За ним з гавкотом завзято носився кошлатий пес, а дід, зовсім без шапки, реготав, аж падав, дивлячись на них.

— Барбосом своїм любуєтесь? — сказала сусідка, підходячи до нього. — Що й казати — гарний винахід, зайців добре ганяє! Тут вже з сільської школи директор приходив, дивився. Хоче вас просити, щоб і для шкільного садка кілька таких псів зробили!

— А що ж, — сказав дід, — зараз канікули, нехай до моєї лабораторії в Інституті приїдуть юні техніки з їхнього шкільного гуртка. Багато не можна, а парочку цуценят зробимо!

Тим часом Юрчик підбіг до дівчинки.

— Тікай, Галочко! — гукнув він. — Барбос на твого зайця накинеться!

Але Галочка тільки засміялася. Вона вже знала, що Барбос лялькових зайчиків не займає. Адже вони зроблені з бавовни та з плюшу і заячим духом зовсім не пахнуть!

ПРИГОДА В ЛІСІ

І

— Хто це збирається їхати в кругосвітню подорож? — здивовано спитав дід, прийшовши якось увечері в гості до свого внука Юрчика.

Юрчик з мамою стояли посеред кімнати і розгублено дивилися на обідній стіл.