Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Навіть дві. Насамперед дружині не вдалося застукати мене на гарячому, коли я мав симпатизувати якійсь молодичці, – і це міг бути гучний публічний скандал, особливо якщо зважити на те, що подібне дійство відбулося під час похорону. Не склалося! Вибач, кохана. Але тепер у дружини був формальний привід гніватися на мене. Справа в тім, що на поминках я випив трохи більше, ніж зазвичай, і від мене несло, як від винного заводу. Дружині було важко змиритися з поразкою у жіночому питанні, але вона уповні скористалася моментом, щоби погніватися на мене за зловживання алкоголем.

Дні минали у цілковитій тиші. Я намагався щось писати, але з цього нічого не вийшло. Черговий роман про детектива Василя Васильовича застряг десь посередині, а далі написаного абзацу про Петровича справа не просувалася. Потрібен був поштовх для радикального поступу вперед, а його не було. Всі думки мої крутилися навколо Петровича. Не вніс змін у моє життя і понеділок, бо у дружини був вихідний. Вона й далі була недоступною. Навіть Бог, мабуть, давно би пробачив мені гріхи – явні й уявні, але ж дружина Богом не була. І лише вівторок приніс мені довгоочікувану волю.

13

Тільки-но дружина пішла до школи, я відразу стрепенувся, мов півень, внутрішньо зібрався, розуміючи, що сьогодні розпочинається новий етап мого життя, – можливо, найважливіший. Особливого плану розшуку Петровича в мене не було, але щоб його знайти, не треба було мати великий розум. Я пішов до церкви біля ратуші. На окремому стенді розвішували клепсидри – повідомлення про тих, хто помер, час і місце парастасів і похоронів.

Але тут на мене чекало розчарування. Одна клепсидра сповіщала, що помер старенький учитель, якого я знав. Він жив у центрі Дрогослава. Звичайно, можна було піти до нього на парастас, щоби там зустріти Петровича. Але я боявся, що й моя дружина туди завітає, бо покійний свого часу працював у їхній школі. Пересікатися з нею ще й там, навіть заради зустрічі з Петровичем, я не мав жодного бажання. Досить з мене і домашніх мордувань з її боку.

На іншій клепсидрі було повідомлення про смерть невідомої мені жінки, яка померла на сорок третьому році життя. Проблема полягала в тому, що жила вона там, де лихий добраніч каже. Я згадав назву цієї вулички на околицях міста і статтю в "Дрогославській зорі", що туди не ходять маршрутки. Все б нічого, але парастас був призначений на восьму вечора. Нехай година там, ще година гіпотетичної розмови з Петровичем, ще година-півтори, щоб дійти додому пішки і з'явитись, значить, перед ясними очима дружини десь опівночі. Це в кращому випадку! Але остаточно в мене зникло бажання плентатися нічним містом, коли я подумав про дружину, яка могла звинуватити мене в тому, ніби покійна була моєю коханкою, тому я й поперся на парастас. Мені було достатньо тієї німецької мови, яку мав вдома.

Я вже вирішив, було, що сьогодні не мій день, що треба повертатися додому і намагатися хоч трохи написати мій новий роман про детектива Василя Васильовича, коли почув за спиною знайомий голос:

– Ви не мене шукаєте?

Озирнувся. Петрович! Мабуть, я почервонів з п'ят до голови, як школяр, упійманий на гарячому. Петрович усміхався, зрозумівши, що насправді я тут роблю. Я ж готовий був виконати будь-який його наказ і піти за ним на край світу. Але наше знайомство розпочалося з буденного:

– Чи не вгостите мене гранчаком чаю? – запитав Петрович.

Тепер, згадуючи знайомство з Петровичем і його специфічні фрази, я мимовільно усміхаюсь, і на душі в мене стає тепло-тепло, як у дитинстві.

Ми йшли до найближчої "Пельменної". Мовчали. Все було зрозуміло й без слів. Я знайшов Петровича. Він знайшов мене. Принаймні я на це сподівався. Я замовив дві порції пельменів, по салатику і триста грамів горілки у графинчику. При цьому думав випити стопочку, а на долю Петровича прийшлася би чвертка. Проте мій новий знайомий вирішив по-іншому. Теорія ділити все по-братськи йому не підходила.

– Все має бути порівну, – сказав він, незважаючи на мої протести, і ми випили тричі, випорожнивши графин.

Я розгарячився і хотів повторити, але Петрович стримав мене, сказавши, що має роботу. Я не відразу второпав, що за робота, але пізніше зрозумів. Парастаси й похорони справді стали роботою для Петровича, а не звичайнісіньким захопленням чи елементарною необхідністю напитися й наїстися. Кожна людина – це стиль життя. Хтось знаходить себе у роботі, хтось у сексі, хтось – ще в чомусь. Петрович знайшов себе у парастасах і похоронах. Якби раніше хтось сказав мені про це, я б, звичайно, не повірив і лише розсміявся у відповідь. Але чим глибше я розумів Петровича, вникав у сутність його життя, тим більше переконувався, що це саме так.

Почалося в нього усе випадково, коли справді хотілося їсти й пити, а це можна було зробити лише на похоронах. Син, користуючись своїми зв'язками у правоохоронних органах, які насправді слід назвати кривдоохоронними, відібрав у батька квартиру. Петрович голодував і бомжував. Коли потрохи оклигав, став на ноги, з'явилися грошенята, і вже, здається, не було великої потреби ходити на парастаси і похорони, все ж непереборна сила тягнула його на ці дійства, а згодом дійшло до того, що він уже не міг пропустити жодного, ходив регулярно, мов на роботу. Можливо, комусь моя розповідь видасться вигадкою, але, мабуть, ви самі не раз переконувались у своєму житті, що реалії інколи видаються фантастичними. Втім, кожний має право вірити письменнику чи посилатися на власний життєвий досвід.

Мені здалося, що коли ми сиділи в "Пельменній", Петрович розповідав про своє життя не просто іронічно-глузливо, а навіть весело. Тепер я розумію, що спочатку він усе сприйняв, звичайно, боляче. Але час минув, це був певний етап у його житті. Біль став тупим – і можна до минулого ставитися по-іншому, щоб не збожеволіти. Це своєрідний захист організму і душі, притаманний сильним натурам.

Ми пили чай склянка за склянкою. Нам приносили його в гранчаках. У "Пельменній" Петровича добре знали, ставилися до нього, як до свого. Тепер я знаю, що коли після горілки вип'єш багато чаю, швидко тверезієш. Час від часу користуюсь цим методом Петровича, аби уникнути чергового уроку німецької мови з боку дружини.

Петрович, уважно дивлячись на мене, не запитував, а стверджував, що даремно я обрав його в якості головного літературного героя для свого нового роману. Мовляв, він аж ніяк не підходить для цього. Є інші особистості, з яких можна створити цікаві типажі. Це не було кокетство з його боку. Він справді щиро так думав. З Петровичем неможливо було сперечатися. Здавалося, він бачить тебе наскрізь. Ти ще не встиг подумати, а він уже сформулював твою думку. Я загадково усміхався, але це не було наслідком того, що в мене є щось таке, про що Петрович навіть не здогадується. Це було поєднання горілки з чаєм, яке створювало на моєму обличчі ефект загадковості.

Побачивши, що я не збираюсь йому заперечувати чи наводити якісь аргументи на свою користь, Петрович почав говорити про інше. З'ясувалося, що він прочитав декілька моїх романів про детектива Василя Васильовича. Мене неабияк вразило, коли Петрович переказував зміст, ділився враженнями, вказував на несумісності в тексті, які я й сам зауважував, але вже тоді, коли той чи інший мій роман був надрукований.

Одним словом, час ми провели гідно, і я все більше переконувався, що Петрович таки стане головним героєм мого роману. Зрештою, парастаси і похорони – це лише зовнішнє. Внутрішній світ Петровича – ось основне. Мені ще працювати й працювати, спілкуватись і спілкуватись, пізнавати його й пізнавати.

Петрович глянув на годинник. Мені здалося, що він зблід. Сказав, що має термінові справи, – і швидко вийшов із приміщення "Пельменної". Інший на моєму місці, мабуть, образився б. Як це так – пішов і не подякував? Але для мене було головним, що Петрович прийняв мене за свого. Хіба своїм дякують?

14

Ще тоді, в "Пельменній", у мене виникла одна думка, але для роздумів щодо її реалізації знадобилося декілька днів. Увесь цей час я, звичайно, думав про Петровича. Цьому сприяли й уроки німецької від дружини. Час мовчання явно затягувався. За моїми підрахунками, дружина давно мала би заговорити, але не робила цього. Вона бачила, що я нічого не пишу. У звичних обставинах уже би запитала, що трапилось, але мовчала. Ну, ні – то ні. Думатиму далі про своє – і ніхто не заважатиме.

Ми не домовлялися з Петровичем про наступну зустріч. Він дав мені право на вибір, адже я знав, де можна його знайти. Проте хотілося зробити йому приємне. Я ретельно обмірковував, як досягти успіху. Але в житті часто так буває, що хочеш допомогти людині, а приносиш їй ще більше прикрощів. Здавалося б, не смієш у цьому звинувачувати себе, адже хотів якнайкраще. І все ж слід завжди пам'ятати: перш ніж кудись увійти, подумай, як звідти вийти. Хочеш допомогти людині – зваж, чи потрібно це їй і чи не нашкодиш ти ще більше.

Сином Петровича виявився директор Дрогославської гімназії. Я познайомився з ним два роки тому, коли вчителі цього навчального закладу організували творчий вечір зі мною з нагоди виходу чергового роману про детектива Василя Васильовича. Тоді він видався мені дуже ввічливим і скромним чоловіком. Якось це не в'язалося з тим, що він витворив з батьком. Але в тихому болоті самі знаєте хто водиться. Я не знав, що конкретно казатиму директорові гімназії. Звичайно, що говоритиму про Петровича і квартиру, з якої його витурили. Але як? Які слова знайти? Уже від самого початку був сумнів, що не слід затівати цієї розмови. Але маю не один гріх на душі: ніколи не міг вчасно зупинитись, коли внутрішній голос підказував це зробити.

Директор гімназії, нічого не підозрюючи, підготувався капітально: коньяк, кава, цукерки. Він підсунув мені мій роман про детектива Василя Васильовича і попросив поставити автограф. Я накарлякав щось для годиться. Директор гімназії ще лестив мені, а всередині мене вже визрівав вулкан емоцій. Я не став стримувати себе і виклав усе, що накипіло. Звісно, до коньяку, кави і цукерок не дійшло. Син Петровича не очікував такого підступного нападу з мого боку, але швидко зорієнтувався в ситуації й пішов у контратаку.