День на пастівнику - Мирний

- Воно щось біля озера грає,- сказав, дослухаючись, Івась.

- Поженім напувати, то й подивимося.

- Завертай,- сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати по­гнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боля­че. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, пала­ло-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір - все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік оче­рет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.

- Бач, то Василь грає! - скрикнув Івась і перший побіг до його.

- Це ти сам зробив? - спитав Василя.

- Сам.

- Та ну?

- А хто б же?

Івась помовчав.

- Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

- Грицьку! Ось іди сюди! Бач - грає! - радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певно, він і досі дметься»,- думав Гри­цько і не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нічого не сказав.

- Ось на, заграй! - тиче Івась Грицькові дудку.

Грицько узяв і почав роздивлятись.

- Це ти, Василю, зробив? - спитався він, щоб зав'язати розмову.

- Авжеж, тебе не питав,- неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихе­нько подув,- товсто і хрипло загула дудка. Івась зарего­тавсь.

- А ловко! - сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки по­прорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями пере­бирати.

- Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

- Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю,- прохав Івась.

- Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!

- Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

- Тепер же і я знаю! - закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла - і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

- А давай усі разом заграємо! - казав Грицько.

- Давай! давай! - одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

- Разї два! триї Починай! - скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, писку­чий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - своє, а той - своє. От­же, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бі­гали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споми­нка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони майстри одного любого їм діла!

Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озе­ра, добирається до бугорка, де грають хлопці.

- Годі! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не на­двоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса ви­ступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гу­щавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

- Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? - обізвавсь Івась.

- А вже до гаспида! - додав Грицько...

- Чого там тільки немає! - зітхнувши, промовив Василь.

- Там, кажуть, й райські яблучка є? - спитав Івась.

- Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

- Брат ти мій! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - і його очі загорілися.

- А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте двори­ще? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Івась.

- Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

- А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.

- А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу;