Стороною дощик іде - Шкляр Василь
Мама у кожному листі низенько кланялася й бабі Секлеті, але я не писав їй, що баби давно немає, лишилося тільки ім'я, — чому б і не вклонитися людині, якої уже нема.
Першого ж вечора ми прикупили у лавці дешевенького вина, запросили у гості дівчат-однокурсниць, щоб справити вхідчини,— "Гаудеамус ігітур ювенес дум су-мус", Петя Стоножко показував, як танцювати польку на два боки — хвиць-хвиць коротенькими ніжками, Коля Ги-рунчик порвав, одчаяка, струну на гітарі і переладнав її на шестиструнку, а коли порвав і решту, то перевернув гітару догори дном і вже вибивав як на бубні:
Таи, де обіззяви Хрумають банани — Африка! Африка!
Я сидів край столу, милувався колінцями, які викидав Петя Стоножко, вдавав, як мені весело, але то так, зверху. Ніхто не бачив, що поруч мене сидить білий смуток (він товаришував зі мною відтоді, як я розлучився з Бджілкою) й поблажливо глипав білими очима, мовляв, усміхайся, усміхайся, якщо треба, я почекаю, поки ти пограєшся у веселого, а потім знову ти будеш мій, навіть вночі ляжу поруч з тобою й нагадуватиму про неї, і немає чого на мене ремствувати, бо я потрібний тобі. Без неї я тобі просто необхідний, хлопче, такі, значить, справи. Гаразд, казав я йому мовчки, побудь поки що коло мене, якщо твоя ласка, все-таки і сумувати вдвох веселіше, одному скрізь важко, так що мирімося. Якось воно та буде...
За вікном панувала темрява, густа, хоч ліпи з неї коників, здавалося, крізь таку темінь не пролетить навіть пічна птаха, лише сільські хлопчаки там шугали кажанами, їхні личка зрідка підпливали до шибки, паче рибки до стінки акваріума. Потім один із них щось вигукував, чувся сміх і дрібне тупотіння на вулицю. "Піду розжену дітвору", — сказав Семен Ковба і, геройськи розпроставши плечі, вийшов надвір. А коли повернувся, підозріло втупився в мене округлілими очима-гудзиками:
— Т-там тебе к-кличуть, с-старий.
— Хто?
— К-коло хвіртки...
Я не діждав, поки він докаже, і вискочив у ніч — надворі було чорно й волого, як па дні криниці. Навмання рушив до шляху і вгледів над хвірткою світлу тінь — так, наче на шляху ріс жовтогарячий сонях і тихо світився в пітьмі.
Ступив ще крок, і раптом у небі зійшло сонце, бо я побачив її як удень, побачив навіть чорну родимку під вушком. Наші погляди стрілися, і все пощезло довкола, ми тисячу років дивилися мовчки одне на одного, ми обіймали одне одного очима, гріли одне одного диханням, купалися в наших поглядах, що злилися в єдину теплу ріку. Ми не знаходили слів, та це не мало ніякого значення, бо в нестримній течії наших поглядів, у тій гарячій шовковій течії так рідно було купатися, що ми кинулися в неї голі-голісіпькі, кинулися безсоромно, неначе діти, і довкола пас радісно закружляли золоті рибки.
— Вибачте, Геннадію Петровичу,— скажу я.— Не думав, що так воно вийде.
— А що ви думали? — спитає Гі.
— Пожартувати хотів.
— З ким?
— Ну...
— І чому ви, товаришу Голод, просите пробачення в мене?
— Завинив я...
— Ви завинили не переді мною. Ви зірвали роботу, це вам ясно? Мені плювати на ваші витівки,— збреше він,— але особисто я тут ні до чого. Ви підвели товаришів. А це злочин. І пробачати таке я не маю права.
— Таке більше не повториться.— Ні, не те. І так ясно, що граната щодня не траплятиметься. Треба просто просити: — Вибачте, я вас прошу... благаю...
— Я б вам простив, товаришу Голод, мені, повірте, вас дуже жаль, не так вас, як ваших батьків.— Ні, про батьків він не згадає. Він скаже: — Ви доросла людина і мусите розуміти, що винних треба карати. Бо що ж тоді буде, коли всі почнуть бавитися гранатами. Але навіщо я все це пояснюю, коли ви так блискуче знаєте закони.
— Та нічого я не знаю. То з дуру ляпнув...
— З дуру? — Гю помре від утіхи. А Гі скаже: — Отож воно й видно, що з дуру. А дурним не місце в університеті.
Що більше я думав про перепросини Геннадія Петровича, то менше вірилося у прощення. Краще вже сподіватися на м'яке серце Івана Мокійовича Коротка, який замість того, щоб витурити мене з храму науки, зашле через чотири роки у найглухіше село вчителювати. "Ти віршів не пишеш,— скаже декан,— то поганяй у Глухо-маньки. Вчитимеш там дітей та й сам, може, розуму наберешся".
Якби ж то так! Це ж я тільки думкою багатію.
Юлька, мабуть, уже всі очі видивила — так виглядає, а я, що мався б летіти на крилах до неї, ледь пересуваю ноги; той чортяка у шапці-невидимці таки добряче мене вимотав.
Сонце сіло за обрій, лише краєчком ока ще глипало на цю грішну землю, а потім і зовсім заплющилось — спати пора. Хай би воно взагалі сьогодні не світило, краще б ішов дощ, а я сидів би у хаті баби Секлети і розмовляв би з Юлькою.
— Чого ти пішла на філологічний?
— Щоб знову зустрітись з тобою.
— Не вигадуй. Торік ти ще не знала мене, а теж...
— Через те мені й не пощастило. Якби тебе знала, то написала б твір на п'ятірку.
— Ти любиш слово? — нагадав їй нашу першу розмову.
— Я люблю тебе.
— Чому ж ти мені не писала?
— Ждала зустрічі. Знала, що ми зустрінемося.
— А якби знову...
— Ні. Знову так не могло статися. Бо я люблю тебе. І мені явились усі найкращі слова. Тепер ми разом.
"А тепер через твою дурну голову все шкереберть",— сказала мені біда, і її дітки пискляво підтакнули: все, все, все.
"По-перше, не все,— сказав я, — а по-друге, там ще воно покаже, чия візьме. Ви ж не знаєте нашого декана Івана Мокійовича. А я знаю. Він не розкидається на вітер відмінниками".
"Відмінник? А четвірка із зарубіжної — забув?"
"Одна нещасна четвірка, подумаєш!"
"А Гі деканові скаже: вибирайте — або я, або він. Хто ж тоді цяцькатиметься з тобою, га?"
"Замовкни,— сказав я біді, бо правда була таки на її боці.— Тут і так осоружно, замовкни, шептухо!"
Щось я ніяк не втраплю до того шипшинового провалля. Поле, поле — і ніде ні душі, лиш вечір походжає із чорним квачем та замальовує темним білі пасемця дня. Постривай, чорний маляре, не спіши поперед батька в пекло, до Юльки запізнююся, а мене водить лиха година полем. Десь же тут дорога була, де вона?
Тепер я знаю таємницю нашого больбівського провалля. Часто розповідав дід Темохтей, що ото краще не ходити вночі чи в негоду біля Вовчого провалля, бо там водить. Пішов, каже, колись на різдво в Орли до кума, та засидівся трошки, та й вертаю додому навпрошки через поле. А хурделиця ж зірвалася — світу не видно. Поминув, значшщя, Вовче провалля, додому рукою подати, іду, йду, а села нема. Тут же осьо село має бути — а його нема. Коли глядь — знов чорніє провалля переді мною. Цілу ніч проходив і все на нього натикався. Водило.
— Ну, як вам, діду, не ай-я-яй, що ото вірите в забобони, — повчав я старого. — Блудили ви, хіба ж не ясно?
— Е, блудив, кажеш. А чого ж ніде ніхто не блудить, а коло Вовчого всі. Тільки-но зважиться чоловік попрош-кувати вночі тамечки, дивись, уже водить. І то блукатиме аж до ранку, поки не розвидниться. Спитай, як не віриш, Микиту Проньку, Ганьку Зубату, Пилипа Дубчика... Та кого там тільки не водило! Підожди, колись і тобою воно покрутить.
Оце ж воно і є. Тепер я знаю, що воно. Біда!
Але стій! Ген у присмерку світиться кущ шипшини. А біля нього... порожньо. Немає моєї Юльки. Не діждалася. І я знаю чому. Котресь із діток біди випередило мене й нашептало Юльці на вушко, тикаючись писком у чорну родимку: не буде його, не буде, сьогодпі він не прийде, ступай додому.
І вона пішла.
"Юльцго!" — хочу гукнути у вечір, але голос гіркне у горлі і тихо вмирає.
"Бач, і вона тебе не діждала, — бубонить біда. ~~ Дуже ти їй потрібен такий, аякже".
"Та мені зараз самому і краще. Не люблю, коли співчувають. Блукатиму отак до ранку, може, щось придумаю".
"Нічого ти не придумаєш. Присуд винесено. Поки он видно дорогу, йди до села. Одна голова добре, а дві..."
Я справді побачив дорогу, що лежала між бур'янами,— вкочена, наїжджена грузовиками до блиску, вона аж відсвічувала голубим сяйвом. Чого ж це вона так світиться? А, це місяць зійшов, це ж уже кінець місяця, через те він такий повновидий і ясний, що на його жовтому кружалі чітко видно, як брат наколов на вила брата.
Десь я читав (чи не тоді, як готувався до екзамену з зарубіжної літератури?), що японці бачать на місяці снігові гори, якесь африканське плем'я бачить там непорочну діву і молиться їй, а ще десь... та чого там тільки не бачать, всього й не згадаєш, а в нашому селі, як зійде повен місяць, неодмінно хтось покаже на нього пальцем (пальцем — ніби це яблучко висить на гілці) і скаже: "Ач? Брат брата на вила взяв". Ну, та в нашій Больбівці ще не таке видумають. Цікаво, а звідки Гі? Мовник наш ("Був ваш", — підказує біда), Тимофій Степанович, так той точно знає. Він на діалектології зуби з'їв. Оце почує від тебе слово-друге й відразу вгадає: ти звідти, бо там кажуть "голія" замість "олія". "Голія" — цо що легке, а то, буває, говориш геть правильно, а він: ти звідти, бо там приголосні перед "і" не пом'якшуються. Дивував же він нас! Але звідки Гі, мабуть, і Тимофій Степанович не вгадав би, спробуй вгадати, коли в нього но слова, а крижини хрумтять на зубах. Бр-р-р...
"Слухай, не ухиляйся від теми,— каже мені біда.— Думай про мене, пащо тобі чуже горе, хлопче?"
"Та я б і думав, якби воно помогло. А то з якого боку не крути, не на моє виходить. Хоч бери та вий".
"Ну то й вий".
"Не діждеш!"
Я вийшов на дорогу — навпростець не піду, хай йому грець,— і рушив до села. Он уже й вогники видно, у вікнах блимають,— отам, де їх найбільше, клуб. Чи не витанцьовує зараз моя Юлька з Петею Стоножком польку на два боки? Видно, витанцьовує, якщо не діждалась. Так воно чи не так, але від цієї думки у грудях защеміло, тоненько, аж солодко. Буває інколи: образливо й солодко. Ось піду зараз, викличу Юльку й скажу, що йду в армію. Ти тут танцюй, скажу, а мені служити треба. Не переживай, я писатиму не так, як ти, карточку пришлю. І вже побачив себе на карточці, точнісінько як Санько Щириця (він надіслав нам фото з армії), сиджу на галявині з автоматом, а на лиці така насторога, наче із-за кущів ось-ось вийде шпигун. Майже ілюстрація до моєї першої і останньої поеми. "Андрійку, як же це?.. — Юлька плакатиме широко відкритими очима, як тоді, в університеті.— Як же я буду без тебе?" А я притисну її голівку до грудей, гладитиму гостренькі плечі й заспокоюватиму, як буває в кіно, мужнім голосом: "Ну досить, досить.
