Компроміс - Пагутяк Галина

І дилетанти... Я могла б жити так довго, не потребуючи вогнів сцени, оплесків, визнання. Клянусь! Але хлопці рано чи пізно затужать за тим барвистим світом і, боюся, зневіряться. Для мене музика — то завжди свято, хоч після кожного нашого вечора в Сергієвій хаті ми нагадуємо загнаних коней.

Потім Костя з Віктором проводжають мене додому, а Сергій здебільшого залишається ночувати. Ми старанно приховуємо від його і своїх батьків, що він має дівчину, сполохане безголосе створіння з білявими кучерями. Вчиться вона, здається, в якомусь ПТУ. "Самичка", — каже на неї Віктор. Сергій навіть не пробує заступатися за свою коханочку. Зрештою, він надто флегматичний і добродушний, щоб сприймати шпильки всерйоз. У наших стосунках неписане правило: не лізти одне одному в душу.

Хлопцям потрібен мій голос. Ні до тіла, ні до моєї душі їм немає діла. Збоку виглядає, ніби вони страшенно галантні: буває, переносять через калюжу, щоб я не промочила ноги, але в усьому іншому — безцеремонні. Втомлена я чи ні, однак мушу співати. Скільки разів від перевтоми я плакала вночі — в подушку, щоб не чули батьки... Нам довелося здійснити справжню революцію, аби я мала право ходити на репетиції. Мої батьки, хоч і без пережитків, але боялися за мене, незважаючи на те, що хлопці були моїми однокласниками, мама вчила нас усіх і жили ми близько одне від одного. Хлопці підлизувались до мами зо два місяці. Навіть ремонт у квартирі зробили. Якби ходив один, то можна було б подумати, що він закохався у мене, а так відразу троє. І говорять лише про музику. Бідна мама очманіла від усього того. Нарешті батько розкусив цю дипломатію і прямо спитав, що їм треба.

Пам’ятаю той день: весна, кінець десятого класу. Хлопці товклись у мене в кімнаті, як звичайно. Сергій колупався в магнітофоні. Віктор з Костею сперечалися про музику, а я поспіхом дописувала твір на завтра. Тато зайшов до кімнати й сказав:

— Ходите, ходите, а Марійці ж вступати треба. Та й вам теж...

Віктор іронічно посміхнувся. А Костя відважився:

— Василю Андрійовичу, ви дозволите, щоб Марія співала в нашому ансамблі? Ми тут таке задумали! А вступить вона обов’язково, якщо вам так хочеться...

Таки не втримався від шпильки!

— Мені хочеться чи тобі, га, Маріє?

Я тільки нахилила голову.

— Ну, чого мовчиш, доню? Хочеш співати?

— Хочу.

— А вчитися?

— Якщо буду співати, буду вчитися.

Хлопці аж засяяли, а батько нічого не сказав. Вийшов з кімнати. Правда, не грюкнув дверима.

— Так, — мовив Віктор, — домострой. Вони вирішують, що ти маєш робити...

— Припини!

Я заплакала, але не від горя, як вважали хлопці, а від полегкості, що розмова нарешті відбулася. У сімнадцять років ми нагадуємо безпомічних сліпих кошенят, про яких вирішують, чи топити їх, чи лишити живими.

— Не плач, — втішив мене Сергій. — Як не пустить, ми тебе вкрадемо. Звісно, коли нам буде по вісімнадцять...

Через кілька місяців я поступила. Зрідка ми збиралися в неділю й зализували рани, спричинені переходом в дорослість. А тоді гуртожиток, в якому я не відразу обжилася...

Для тисяч людей, котрі квапилися вулицею, я була ніщо. Нікому не потрібна. А в тій хаті під солом’яною стріхою забувалася буденна суєта, і рано чи пізно ми мали всіх здивувати або принаймні розтривожити. Нема солодшого чекання, ніж оце.

Іноді темрява за вікном така, що хочеться осліпнути й оглухнути. Здається, вийдеш з хати і більше не повернешся до неї, не знайдеш дороги, як між барханів у пустелі. І живемо, ніби в пустелі, самі, зігріваючись вечорами домашнім чаєм або теплим молоком. Та чи буде так завжди? Адже ніхто з нас не вічний. І вже відтепер лякає нас передчуття втрати...

Віктор:

Я знав, що ми приречені на невдачу, але що вдієш з непереборним бажанням себе показати? Сергій зіграв при цьому роль змія-спокусника. У ділових якостях йому важко відмовити. Зрештою, нам уже не сімнадцять. Залишитись ідеалісткою серед нас змогла тільки Марія. Ми добряче зіпріли, перш ніж її вмовили. Не те слово: ми її налякали. Хай від нас на кілометр тхне дилетанством, однак музика — явище суспільне. Вчила ж вона, чорт забирай, філософію!

Та й Костик з Сергієм почали скисати. Набридло підігрівати одне одному честолюбство. Щодо мене, то я чхав на виступи і таке інше. Досить з мене ганебного провалу в консерваторію. Якийсь селюк забажав стати композитором! Хлопці під’юджували мене принести в приймальну комісію магнітофонні записи, але я вперся. Пісні зараз складає кожен дурень, що вміє хоч трохи бренькати на гітарі. Імпровізації для такого солідного закладу — блюзнірство. Інструменти — нікудишні. Грошей нема на спекулянтів. Наша "Іоніка" скоро почне хрипіти, як астматик, а скрипка... Що це за скрипка, як вона коштує двадцять карбованців? Світломузика, незважаючи на золоті Сергієві руки, схожа на зіпсутий світлофор, довірившись якому пішохід неминуче втрапить під трамвай чи якийсь інший зручний та вигідний вид міського транспорту. Наше справжнє місце на тротуарі або в електричці. Ото ми давали клас, коли після армії всі троє чкурнули влітку в Крим!

Яка це розкіш — знову відчути себе вільним! Ми геть очманіли. Приїхали в Євпаторію, а там швидко до моря. Цілу ніч співали й купались. Ніде нема такого гарного берега й моря, як у Євпаторії: пісок, камінці, смарагдові хвилі. Через два дні нас прогнали, бо на пляжі не дозволяється співати. То ми прилаштувалися коло санаторію для інвалідів. Сердешні інваліди виявились чудовими слухачами. Увечері ми співали, а вони сиділи й слухали безкоштовний концерт. Понаносили всілякого харчу. Але міліція нас, босяків нещасних, все одно прогнала.

Ми і в Гурзуфі побували, і в Ялті. Всюди нас ганяли, ніби скажених собак. Лишилися гроші хіба на дорогу, а вертатись додому не хотілося, хоч плач. Море тягне до себе, як магнітом. Не помічаєш ні сміття, ні тупих міщанських пик, ні люмпен-пролетаріату, що промишляє в пляжний сезон. Ми обдерлися, схудли, як чорти. Дійшли вже до краю. Посідали під кафе, просто на тротуарі, й заспівали, вдаючи з себе нудьгуючих і ситих. Черга була аж надвір, то ми весь час мали свіжих слухачів. Кишки грали марш, розпечене каміння пекло нам сідниці, а бісів Сергій задля сміху ще й панамку поклав біля ніг. Ми й не помітили, як у неї посипались монети від тих, хто хотів нас принизити, і від тих, кого розжалобили наші пісні. Втім, тоді гроші для нас не пахли.

Підійшов грузин, поцікавився, якою мовою ми співаємо, і ще довго з нами розмовляв. Виявився він душевним чоловіком. Запросив нас до себе. Ми не відмовилися: згребли гонорар у кишені, гречно подякували публіці, пообіцявши, що прийдемо завтра, а може, й післязавтра.

У готелі, де жив той чолов’яга на ймення Реваз, ми добре випили. Я вперше побачив багату людину. У нас в селі гроші пахнуть гноєм, потом і базарним туалетом, де відбуваються різні торгові угоди. Та й розжиріли наші багатії порівняно недавно. А тут — східна розкіш, і гроші були чистенькі, хрусткі й бралися хтозна-звідки. Номер-люкс, всюди килими, сулія вина в кутку, фрукти, улесливі покоївки. Наш знайомий цього не помічав. Гроші для нього починалися десь аж із тисячі, але щось у ньому було від торгаша другого покоління. Його батько чи дядько, напевно, й досі стояв з мандаринами в Москві або Львові.

Реваз включив японський магнітофон і запросив нас до столу. Мені спочатку зробилося заздрісно, а потім сумно. Влада грошей завжди пригнічує.

— Заспівайте, хлопці, — після кількох чарок попросив нас товариш із сонячної Грузії. Але ми мовчали.

Костик промимрив щось наздогад того, ніби ми після вина не співаємо. Тоді Реваз з королівською скромністю почав розповідати про недавню поїздку до Японії. Я побачив, що Костя зараз не витримає і заспіває, бо він у нас божеволіє за всім японським.

— Шкода, — зітхнув Реваз, — шкода, що ви не співаєте. Я хоч слів не зрозумів, але сподобалося. Наче в Грузії побував. Люблю сидіти на сходах рідного дому й дивитись, як за горою сідає сонце. Приїжджайте до мене в гості, га? На гастролі чи просто так...

Я засміявся:

— На гастролі? Оце наші гастролі під їдальнею. Ми не такі славетні, щоб кудись виїздити з концертами.

— Про це не турбуйтеся. Все можна влаштувати.

— За гроші все можна, — докинув Костик, відкопиливши нижню губу.

— Ми щойно прийшли з армії. Треба ще заробити і на костюми, і на інструменти, — ввічливо пояснив Сергій.

— Дурниці!

Реваз, хитаючись, підійшов до письмового столу, вийняв звідти дві пачки грошей з купюрами по 10 карбованців. Він був п’яний, як чіп.

Я побачив розпачливі очі Костика. Його лице вкривалося червоними плямами сорому.

— Не треба нам ваших грошей!

— Я їх позичаю!

Сергій засовався:

— Ходімо, хлопці, вже пізно.

— Але чому? Хіба я не можу допомогти своїм друзям?

— Мішок з грошима тобі друг, — буркнув Костик.

— Це суперечить нашим принципам, — мовив я. — У нас є руки, заробимо самі.

Більш благородного жесту ми не могли б зробити.

— Ну що ж, — сказав Реваз, — воля ваша, коли ви не дозволяєте мені прилучитися до мистецтва. Друзі колись купили Піросмані пивничку...

— Яку він потім віддав за "миллион, миллион алых роз"! — шпигнув його Костя.

— А чому ж ви взяли ті копійки, що вам накидали в картуз?

— Бо їсти хотіли.

— Їсти?! — витріщився Реваз. Він би менше здивувався, якби почув, що нам не вистачає грошей на купівлю яхти. — Хіба в наш час у когось не вистачає на їжу?

— Хочете спробувати, що це таке? Віддайте всі гроші на дитбудинок, а зарплату пропивайте.

— Е-е, я цього не зроблю! З мене в Грузії сміятися будуть. Людина без грошей — тьху! Нуль без палички. Хіба можна відмовитися від красивих речей, подорожей, зустрічей з цікавими людьми? За що я поведу кохану жінку в ресторан?

Я взяв гітару, бо мені сяйнула одна думка. Ображати Реваза не хотілось, надто він був безпосередній. Я заграв лезгинку. Очі в Реваза спалахнули, він підвівся, готовий піти в танок, коли я перейшов на відому пісню з репертуару АББА, що звалася "Гроші". Я імпровізував, то сплітаючи, то розганяючи ці дві мелодії. Аж забув про Реваза, котрий міг набити мені пику, оскільки був тренером з боксу. Я нарешті зрозумів, чого нам треба. Ми досі йшли помилковим шляхом, поринувши в меланхолію давнини. У музиці, де монотонність рівнозначна смерті, ми мусимо всього намішати, щоб стався вибух: іронії, смутку, жовчі, ніжності.