Сурми - Донченко Олесь

сама ж роздратувала... А може... може, навіть приємно було ? Це може бути, це ж може бути ! .

Я почуваю, що мені душно, я не можу так більше, і я хапливо здираю з себе білизну.

Ось я підійшов до вікна і вдивляюся в чорний сад, напружую зір свій і дивлюсь у ніч.

Яка це насолода — відкрити вікно й пити цю ніч і льодову вогкість, вогкість і пахощі зливи !

Голова мені приємно крутиться, я почуваю, що зараз упаду. Я щось кричу, а тисяча рухливих тіней Уже біжить до мене з саду, і попереду тремтить велика чорна тінь, простоволоса, і очі в неї горять, як дві жарини... Я хочу втекти від неї й затуляю очі руками.

— Сергію, Сергію !

Хто це ? Це голос тієї великої чорної тіні з очима —жаринами. Ні, це не тінь. Я нахиляюсь уперед і бачу обличчя, а на ньому очі. Так, очі! Ні, не те: обличчя не було, були тільки ці палючі бентежні очі... очі Марти.

Я швидко одягся й відкрив їй двері. Вона увійшла й мовчки сіла на край ліжка. Я запалив свічку й тоді побачив, що Марта боса, розпатлане волосся її мокре., і відблиск від свічки дрижить на ньому, як коштовний самоцвіт.

Так ми сидимо вдвох — Марта і .я. Сидимо, і я знаю, що Марта чогось прийшла сюди до мене й зразу щось скаже, таке бентежне й незвичайне. Сидимо вдвох, а надворі ніч, тількищо шуміла там гроза, і десь, затихаючи, ще бавляться тугі й важкі краплини... Злегка прогуркотів десь далеко-далеко грім, і тоді Марта встала.

— Сергію!.. Я не знаю куди тепер іти. Розумієш ?.. Він хорий ! Гарячка !

Ні, я не розумію. Я мовчки, допитливо й збентежено дивлюся на неї.

— Та він же, він —Ян !

— Ян? Ян тут?

Вона схопила мене за руку й тягне до дверей.

— Ходім... Розумієш ?.. Тільки ж ти зрозумій.. —Ми не йдемо, а біжимо попід палацом, темрява

виколупує очі, а калюжі хлюпають і чавкають під ногами. Марта щось хапливо пояснює, ловить мене в темряві за руку й тягне вперед, вперед...

— Учора ще з міста. Розумієш ? Учора прийшов до мене... просив сховати.

Я почуваю під ногами якесь каміння й здогадуюсь, що ми біля палацу, але обійшли його з другого боку. Тут є старі завалені двері, купи цегли й іржавого заліза.

Марта пригинає мою голову й кудись тягне. Я слухняно просовуюсь за нею. Мої боки труться об якісь кам'яні мури, ноги грузнуть у якесь багно. Марта запалила свічку. Ми піднялись угору по зруйнованих мармурових східцях. Ось у бік—якісь двері. І враз Марта зупиняється й обертається до мене. Я бачу, як тремтять її губи й світло свічки плигає, як велетенський заєць, по облізлих стінах. Другою рукою вона бере мене за груди, і її губи ще більше тремтять, як пелюстки.

— Він тут. . . але, коли ти скажеш кому... коли скажеш. .. Чуєш ? Я молю тебе. .. щоб ніхто. .. ніхто, крім тебе . ..

Я мовчки киваю головою, і вона відчиняє двері. Я перший ступаю через поріг. Велика кімната із зруйнованим каміном і з обваленою тиньківкою війнула пусткою й руїною. В кутку, просто на підлозі з якогось одягу й трави, зроблено постіль. На ній простяглася довга темна постать. Я легко впізнав Яна. Йому щось увижалося, і він тихо виспівував якогось мотива.

— Він без пам'яти, — кажу я. Марта тихо кивнула головою.

— Сергію, голубчику, що ж мені робити тепер? Що ж мені тепер ? .. .

Ян дуже схуд, очі йому глибоко позападали, а вид пашів, як жоржина.

Я опускаюсь навколюшки й кладу йому руку на лоба. "Не менше сорока градусів"—зринає думка.

Обережно розстібую йому на грудях сорочку. Мартя присвічує. Десятки червоненьких цяточок розбіглися на Янових грудях.

— Так, — кажу я, — це тиф. Сипняк.

Марта не ворушиться й удивляється в ці червоненькі крапельки на тілі.

— Марто, треба лікаря. Вона, як опечена, підскакує.

— Що? Лікаря? Лікувати для того, щоб потім замкнути до в'язниці ? Ні, ніколи!.. Чуєш ?

"Так, — думаю я, — за зґвалтування — в'язниця і... і навіть розстріл. Марта каже правду". І в ту ж хвилину дивне почуття закипає в мене в грудях.

— Боїться в'язниці, а ґвалтувати не боїться, негідник ! — скрикую я і втоплюю свій зір у Мартові очі. Так ми стоїмо мить один перед другим, і враз я згадую про слово, що дав його Марті. Ні, я нікому не скажу, де Ян. Тоді Марта нахиляється й виймає з — під Янової подушки маленький чорний бравнінґ.

— .На, сховай. Це — його. Я боюся, щоб він хорий чого не зробив собі. Я мовчки ховаю бравнінґа до кешені.

XII.

Після Янового злочину Ольга два тижні лежала в ліжку через нервове зворушення. Деякий час вона була навіть без пам'яти й нікого не впізнавала.

"Як добре, що все це минулося" —кажу я сам собі, і невимовно гаряча радість наливає мені груди. І раптом я згадую про Яна й почуваю, що блідну. Ольга помітила в мені зміну й з тривогою вдивляється в моє обличчя. Я кажу, що згадав Яна й згадав усе, що було.

— Слухай, Олю, — кажу я, — ну щоб ти зробила, коли б знала, де зараз переховується Ян ?

Вона хвилинку думає. Я напружено чекаю відповіді й почуваю, що мої пальці злегка тремтять.

— Я ? Я зразу б довела про це до відому карного розшуку.

"Значить, я не помиляюсь"—думаю я й запитую:

— Ну, а коли б, припустимо, ти дала комусь слово не казати про його вчинок владі, як би ти тоді ?

— Чудний ти який. Перш усього я б ніколи не дала такого слова...

— Ну, а от, припустимо, — настоюю я.

— Тоді я... тоді я інакше б якось його покарала. "Так, якось інакше" — думаю я. А Ольга зазирає

мені у вічі й розповідає про Лавріна й про те, що він ночує в попової дочки, і про те, що зборів осередку не було вже півтора місяця.

*

Ян видужує. Я вже певний того, що через тиждень він зможе сам без сторонньої допомоги ходити по кімнаті. Марта уважно доглядає його й щодня носить йому легку тривну страву. А Ян їсть, їсть і їсть. Після хороби в нього прокинулась вовча хіть до їжі. Він уже не боїться, що я комусь викажу, де він, і охоче звертається до мене з розмовами. В такі хвилини я кажу, що в мене болить голова, і швидко виходжу. Я тепер зрозумів, як ненавиджу цього парубка з орлячим носом і тонкими рівними бровами. Я ненавиджу його волов'ячу шию, його м'язи, його закопилену нижню губу.

Я ненавиджу його й часто думаю про те, чому він викликає в мене таку дивну, таку болісну огиду.

Я не знаю — я ненавиджу його за все : і за злочин його, і за Ольгу, і за випадок в альтанці, і за Марту, і за те, що він ховається й боїться кари, і за те, що його досі не покарали, і за те, що я дав слово Марті не виказувати його, і за те, що він видужав, і за те, нарешті, що я такий слабовільний і нікчемний, що й досі не виконав свого плана...

Ян мене зовсім не соромиться, і я бачив, як він учора обіймав і цілував Марту, і слина текла йому огидно на підборіддя.

"Ех ти, Марто, Марто ! " — думаю я й знаю, що таки виконаю свого плана.

"Треба якось інакше" — я довго міркую над цими словами й знаю, що Ольга не кривить душею. Я знаю вже, як це "інакше", і знаю, що так треба. Я іноді виправдую себе так, ніби я вже виконав те, що задумав, і тоді довго, старанно міркую: "Ольга — раз, Марта — два. Ольга — за віщо? А Марта ? Де можна знайти таку другу Марту?" І я ще раз вирішую, що слова, якого дав їй, не порушу й виказувати Яна не буду. Але треба "інакше". А "інакше" — це мій плян.

Сьогодні, коли я підіймався на другий поверх, де переховувався Ян, мені назустріч бігла бліда збентежена Марта. В її циганських чорнокарих очах тремтять сльози. Вона нашвидку підтягує спідницю й тут побачила мене.

— Марто, — кажу я, — що з тобою ?

Вона, схлипуючи, показує мені мовчки на спідницю й на двері Янової кімнати. Я зрозумів.

— Як же це, Марто?

— Не знаю... Бачиш? Хотів здерти спідницю... Раптом —як звір... Я не знаю, що з ним... Втекла.

Вона чомусь із благанням дивиться на мене.

— Марто, мовчи, мовчи! — затуляю я вуха.—Мовчи,, бо тепер я виконаю свого пляна. Мовчи, Марто, люба!

Якого пляна ? Вона не розуміє. "Марто, люба Марто, я знаю, що ти кохаєш Яна, і знаю, якого вдара завдам тобі... Але ж зрозумій, що це — рятунок тобі. А втім, для кого це рятунок ? Ні, я не знаю сам" — так я міркую Ось унизу десь стихло шарудіння — то пішла Марта.

Відчиняю двері і входжу. Ян сидить на своїй постелі, але я спостерігаю, який він зараз схвильований.

— Що, скучно ? — запитую. Ян одвернувся.

— Скора не буде скучно. Скоро—-фюїть!...—він свиснув.

Ураз його обличчя робиться веселим, округлим, він повертається до мене.

— А пам'ятаєте, колись увечері до вас хтось зазирав у вікно? Пам'ятаєте? Вгадайте, хто то був? До вас тоді прийшла Ольга. А я ото за нею отоді...

Після злочину я вперше це чую від нього ім'я Ольги. І як це спокійно сказано! Каже про Ольгу й навіть усміхається.

"Так, хороба його не скосила, він житиме. Значить, треба "інакше". Житиме?

Я мовчки виймаю з кешені його бравнінга, якого колись дала мені Марта.

— Твій? Він зрадів:

— Мій, авжеж мій. А Марта казала мені, що я його згубив, — простяг до мене руку і враз одсахнувся. Він щось угледів у моїх очах. Я ступив на крок ближче до нього, націлив у голову й вистрілив. Усе скоїлося за мить. Ян тримав мене за руку, а револьвер валявся вже на підлозі.

"Значить я не влучив його, значить, він житиме"— майнула й щезла думка. Але що це? Він натяг картуза й узяв торбинку. Він не дивиться в мій бік і мовчки лагодиться йти. Вже в дверях повернувся, постояв хвилинку й мовчки вийшов.

У мене не було думок ...

XIII.

Я не сказав Марті, як це скоїлось і як пішов Ян. Ось минуло вже два тижні, а ніде його ніхто не бачив, навіть чутки про нього ніякої. Я кажу Марті, що він уже ніколи не повернеться, але я сам цього не знаю. А вона готується до робфаку й марить про місто. Іноді в неї бувають червоні заплакані очі.

— Може, зустрінемось там, Марто ?—кажу я.

— Зустрінемось ? Хіба й ти ...

— Так, і я їду, Марто.

Вона на хвилинку замислюється. Може вона бачить зараз стоголовий робфак, бруковані площі, трамваї й димарі ?

— Марто, ти не знаєш, що ти загубила ? — я виймаю з кишені її хусточку, яку колись підняв в альтанці. Вона червоніє й вихоплює хусточку в мене з рук.

— Ось, ось!.. На! — вона подає мені три клаптики.— Ось тобі хустка!

— Значить, Марто ?..

Вона перебиває:

— Значить, я не шкодую за тим... Розумієш?

Я розумію, але не знаю, чи можна цьому вірити, чи ні.

Надворі листопад. Учора вперше після довгої перерви в сельбуді було комсомольське зібрання.