Українська література » Класика » Голубі ешелони - Панч Петро

Голубі ешелони - Панч Петро

Читаємо онлайн Голубі ешелони - Панч Петро

Нехай, кому любо, летять на примару козацьких жупанів, ми їх наперед виставимо, а самі будемо кувати таку Україну, яка вийде на європейську арену і сяде за один стіл з Німеччиною, Францією, Англією… Може, це й дорого обійдеться, але у нас є чим заплатити: ліси і гори, Дніпро і Чорне море, степ і пшениця, вугілля, руда. Де ще ви знайдете другу таку країну? Пряме сполучення Київ — Париж. Ніно Георгіївно, — він фамільярно поклав їй руки на плечі, — ви будете царицею в паризьких салонах.

— А ви? — спитала вона з іронією. — Заберіть руки.

— Я буду амбасадором Української Народної Республіки. Амбасадор пан Лец-Отаманів? Правда, непогано?

— Сон рябої кобили. Французькі й англійські акули хочуть нашими руками жар загрібати, а ми тішимось. Під столом ми будемо, а не за столом.

Ці кілька слів, сказаних Ніною Георгіївною ніби між іншим, вплинули на сотника, як цебер студеної води. Його розум із селянською практичністю почав оцінювати реальний стан речей. Дійсність справді була сумна. В голові проносилися одна за одною картини останніх днів, але найбільше вразив його бій під Крюковом. По засипаній снігом колії, як танки, насувалися бійці з безстрашними обличчями, немов висіченими із каменю. Чорні кожанки, ватянки і матроські бушлати були перехрещені кулеметними стрічками. На шапках червоніли зірки. Вони йшли не згинаючись. І ніщо їх не могло зупинити. І чи зупинить? Французи більше місяця товчуться в Одесі, але далі станції Роздільної не просунулись і не просунуться. Вони бояться більшовиків, як чуми. Хто ж тоді? За умовою, Директорія має виставити трьохсоттисячну армію. Справді, це сон рябої кобили. Залишилось території не більше двадцяти повітів, і в тих уже вибухають повстання, а в Галичині чекають на Червону армію. На думку спали селянські повстання на Харківщині, коли він був ще малим. Тоді селяни розбивали панські маєтки, палили скирти хліба, але вже на другий день з'явилась каральна експедиція. Козаки одних погнали до в'язниці, інших відшмагали різками. П'ятнадцять років після цього було тихо… "Може, отак треба було і зараз зробити, навіть щоб на всі тридцять заціпило їм", — подумав він і вголос сказав:

— Чи пан, чи пропав, двічі не вмирати!.

Десь там, углибині, виникла думка: "То й різниці ніякої?" Ця думка зродила і глибоке зітхання, але він здушив його.

У цей час тарелі на буферах брязнули, колеса завищали — і поїзд став. Ніна Георгіївна обережно зіскочила вниз і майже по коліна загрузла в сніг. Вона розгубилася. Поруч уже стояв Лец-Отаманів і теж розгублено дивився на голову ешелону, що зникала в білих хмарах завірюхи й чорної мли, а треба було дістатись до свого вагона.

— Дозвольте вас узяти на руки, — сказав він прозаїчно, — інакше ми не дійдемо. Дивіться, сніг по коліна, і боти можуть загубитися в снігу.

— Я не така вже легенька! Сама дійду, — відказала Ніна Георгіївна непевно.

На скільки часу зупинився поїзд, міг знати хіба тільки начальник станції, і тому, щоб знову не опинитися поза своїм вагоном, треба було поспішати. Лец-Отаманів уже без слів підхопив на руки свою супутницю і побіг. Ніна Георгіївна мовчала, навіть для зручності обняла його за шию. І ця незвичайна близькість, і гаряче дихання в щоку, і ніжний аромат Coeur de Gannette знову, як кріпке вино, запалили сотника.

— Ви задушите мене, — проговорила вона стримано.

— Можливо, можливо, Ніно Георгіївно, можливо… — уже задихаючись, говорив він і пожадливо наближався до її вуст.

— Залиште, що ви, я крикну! — закидаючи назад голову, продовжувала вона уже злякано.

— Ні… Ніно Георгіївно, я не можу. Я більше не мо-о-жу-у…

Струнке жіноче тіло зав'юнилося в міцних обіймах сотника, але чорна шапка з білим султаном уже схилилася над шапкою з білою випушкою.

В один момент зникли з очей ешелони, станції, фронти, навіть сама земля. Ніна Георгіївна, одкинувши назад голову і впершись руками в груди, безсило в'юнилася, мов в обручах, аж доки над головою не загуркотіли одсуваючись двері. Сотників султан рвучко відділився від шапочки з білою випушкою і енергійно відкинувся назад. Ніна Георгіївна, почувши гуркіт дверей, запручалася ще більше. Із вагона почулася досить брутальна репліка. Сотник відчував себе як злодій. Він нічого не відповів на репліку і не міг відповісти, бо сам гостро боровся з присутністю жінок в ешелоні, а тому вже бігом кинувся до класного вагона.

Ніна Георгіївна примушена була ще міцніше обняти його жилаву шию.

Біля класного вагона Лец-Отаманів, захеканий, але ще більш настирливий, востаннє міцно стиснув Ніну Георгіївну й опустив на сніг. Збоку від ешелону темніла занурена в снігові замети станція. Ледве помітний жовтий вогник блимав тільки в одному вікні.

На дверях вагона стояв полковник Забачта й мружив очі на жовте вікно. Побачивши сотника з Ніною Георгіївною, він іронічно-здивованим голосом сказав:

— Виходить, що я був правий, коли говорив, що ви пішли десь на рандеву, а ваші друзі кажуть, що ви вже втекли.

Лец-Отаманів наїжачився: полковник глузував з нього і не вважав за потрібне навіть приховувати цього. З яким він притиском сказав: "Втекли". Що дало право цьому наймитові контролювати вчинки щирого українця? І він з сарказмом сказав:

— Голодній кумі хліб на умі. Краще б дивилися за тим, що робиться в ешелоні. Ви навіть не знаєте, чий вагон причепили до нас. Ніно Георгіївно, ви хочете до вагона?

— Замерзла зовсім.

— Цим мусить турбуватися комендант ешелону, — відказав полковник. — Дайте руку, пані! — і ловко підтяг Ніну Георгіївну в тамбур.

6

У Лец-Отамановому купе, на превелике диво, сиділи троє старшин і пиячили. На поставленому руба чемодані Ніни Георгіївни стояла тарілка з ковбасою й банка консервів, а в руках Світлиці була пляшка. Чемодан трохи розкрився, і з нього, готові випасти, виглядали якісь білі клапті паперу, об які витирав собі руки старий Карюк. Проти нього сидів зі скрипкою в лівій руці діловод Чижик. На брудному, давно не голеному, масному Чижиковому обличчі були помітні тільки маленькі й ніби теж брудні посоловілі очі. Він, увесь коротенький, як дуплянка, був у старому заяложеному кітелі, в повстянках і облесливо, мов собака, дивився на шмат м'яса й на склянку в руках Карюка.

Карюк, відводячи склянку вбік, тоном хазяїна говорив:

— Заграй ще одну, таку, знаєш, старовинну, малоросійську, щоб аж "ах ви, сені, мої сені", тоді вже дам. Чорт з тобою! Це вже толку з тебе не буде на цілий тиждень.

Лец-Отаманів оскаженів. Завжди він був стриманий, навіть коли Чижик починав пити запоєм, намагався не помічати, але зараз сотник увесь горів нестерпучим бажанням залишитися тільки вдвох з Ніною Георгіївною і сказати їй з усією щирістю, що він зачарований нею.

— Перепрошаю, панове, вам що тут, ресторація?

Чижик закліпав віями, смичок застрибав у руці, мов по струнах на пасажі, а губи заворушились, випускаючи якісь недоладні слова. Винувато підвелися Карюк і Світлиця, Лец-Отаманів із гуркотом відсунув двері й крикнув:

— Звільніть купе! Гидота.

Карюк ображено закопилив губу і вже з коридора огризнувся:

— Я вам не хлопчик, і ви мені не начальство. Подумаєш, як сам волочить, так і нічого!

Лец-Отаманів спалахнув і кинувся до дверей, але тут же затримався і взяв їх за засувець.

Не менше була обурена й Ніна Георгіївна. Вступивши до купе, вона злякано кинулась до свого чемодана, що стояв руба. Із нього визирав ріжок великого пакета.

— Вони лазили в чемодани. — Але переконавшись, що на підлозі, крім сірого паперу, більше нічого не було, закінчила вже спокійніше: — Вони могли розтягти мої речі.

— Ні, до цього вони ще не дійшли, — відповів усе ще роздратовано сотник. — Але все-таки подивіться.

Його самого зацікавили білі папірці, що виглядали з чемодана.

Але Ніна Георгіївна уже ніби заспокоїлась і, замкнувши чемодан, посунула його під столик. Потім, ніби перепрошуючи, посміхнулась:

— Справді, навіщо їм здалися мої сорочки?

Доки Ніна Георгіївна приводила до порядку свою канапу й скидала верхню одіж, паровоз свиснув, смикнув і поїзд знову зашкутильгав по занесеній снігом колії. Мигнула жовта пляма, і ще одна українська станція залишилася позаду, а спереду наближався Збруч, а за ним щось загадкове й темне, мов ніч за вікном.

Двері до купе були замкнені, а по коридору хтось тупав, бігаючи туди й назад. Тепер він скаже їй щиро.

— Ніно Георгіївно…

Вона запитливо звела на нього свої блакитні очі.

— Ніно Георгіївно…

Вона не повинна запідозрити його в банальному залицянні — ні, не повинна, він мусить сказати їй, що він не просто "прапорщик піхоти", а має спеціальну освіту, здобуде й вищу, навіть признається, що одружений, але зараз став бурлакою, а вона не дівчинка, щоб не зрозуміти, які почуття викликають у нього її голубі із сірою поволокою очі, її, такі привабливі, губи, її тонкий з горбинкою ніс і ледь помітна ямочка на підборідді. Коли Ніна Георгіївна посміхалась, такі ж ямочки з'являлися у неї і на матових щоках. "Я мушу сказати, що наші дні, може, вже полічені, і тому вона мусить простити моє шалене бажання…"

— Ніно Георгіївно…

Вона ледве помітно посміхнулася і перебила:

— Вибачте, котра година? Може, час уже дати вам спокій.

Він глянув на руку.

— За чверть одинадцята. Я зараз піду й побажаю вам на добраніч, але я хотів сказати…

Він знову подумав: "Вона зараз буде вкладатись спати. Сама отут, у чотирьох стінах і за дверима на замку…"

У двері хтось постукав дужче ніж треба, і почувся схвильований голос Рекала:

— Петрусю, відчини.

— Що там?

— Хутко!

Лец-Отаманів закусив нижню губу й сердито відсунув двері. До купе увійшов Рекало.

— Вибачте, пані, ви ще не спите?

— Чого тобі?

— Знам'янку зайняли більшовики.

— А не Григор'єв? — здивувалась Ніна Георгіївна.

— Спочатку Григор'єв.

— Червоні вже захопили Знам'янку? — вигукнула Ніна Георгіївна і, як видалося Рекалові, навіть посміхнулась, але отямилась і, вже співчуваючи, додала: — Скільки ж там ешелонів ваших ляснуло?

— Та як так будемо воювати, то, мабуть, ненадовго нас вистачить.

— Не розводь паніки! — буркнув Лец-Отаманів.

Ніна Георгіївна з байдужим виглядом відвернулась до вікна. Рекало зам'явся:

— Слухай, Лец, там того… ад'ютант той, пак, полковник… Та ходи сюди, сам побачиш…

Відчувши тривожне смикання за рукав, Лец-Отаманів вийшов до коридора.

Відгуки про книгу Голубі ешелони - Панч Петро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: