Магнат - Пагутяк Галина

Ховатимусь — подумають, що у заволоки-приблуди, якого пригрів ясновельможний, нечисте сумління. Не ховатимусь — вихватнем назовуть. Чужий я для них. Не тим, що православний, їх тут більше, ніж я думав спершу. А тим, що чужому ясновельможний ласки вділив, а своїм — ні. За стіл посадив свій, бесідував зі мною. За своїм горем я не розумів того — хіба можна завидіти чужому горю. Але після смерті Яна Щасного, царство йому небесне, почало мені в очах хутко розвиднятись: тепер усе може змінитись, від завтра.

Потай роззирнувся я довкола себе. Маршалка не було, певно, розпоряджався при панській вечері. Зате побачив секретаря Стаха, ще більш понурого, ніж завжди. Як він тепер переживе, бідака, що вже не є поважною персоною в домі. У сі дні міг собі дозволити покрикувати та погримувати на кожного, наказував собі подати то те, то се, а тепер, бач, урвалося. Однак зловтіхи я не відчув.

Для себе я взяв з життя одну важливу річ: бути завше одним і тим самим, брати лиш те, що Бог дає, а таким, як я, Він дає фортуну просту, як кусень хліба. Не варто лакомитись, бо лакітки — то фортуна від лукавого, і вона страшно зрадлива. Мене неприємно вразило, як секретар націдив у чималий жбан меду з бочки в темному кутку й, сховавши під полою, вийшов. Пити самому — погана звичка. Може, робив він се й раніше, не знаю. Як би там не було, але на ранок нам усім варто мати тверезу голову. Бо певно нам усім вчинять допит через наглу смерть ясновельможного.

Коли я минав кабінет, то побачив, що замість наших гайдуків стоять на варті чужі і з ними бесідує секретар. Тут відчинилися двері, і з них вийшло двоє слуг з порожніми тацями, а за ними пан маршалок. Неважко було здогадатись, що в кабінеті йде родинна рада і зараз там балакають про дещо не для маршалкових вух. Але не тому маршалок був засмучений, бо добре розуміється на панській етикеті і знає своє місце. Очевидно, сталося те, про що він недавно говорив мені й чого боявся — Боневичі продадуть. Я чув, що ясновельможна не любила се місце, вважала його нижчим свого княжого столу. Тепер позбудеться Боневич через великі борги пана Гербурта.

У напівтемних сінях мене не помітили ні секретар, ні маршалок. За цілий день не обмовився я ні з ким навіть словом, окрім хлопчини, що визирав орла. Наче був я невидимим, безтілесним. Тепер я знову непотрібний, але сей перехід з огляду на мою незмінність дався мені легко. Я запалив свічу від факела, що стримів зі стіни, й ступив у темряву, де наприкінці вузького коридору була моя кімнатина. І одночасно зі спалахом вогника мою душу освітило розуміння того, що відбувається: зараз час, коли кожен думає лиш про себе, розпалася нетривка цілісність, що було об’єднала нас, коли помер Ян Щасний. І хоч я був прийшлим чоловіком, на кілька днів стерлася різниця між мною і тими, хто знав ясновельможного багато років.

Я поставив свічу на стіл, і полум’я довго не могло заспокоїтися, породжуючи химерні тіні на стіні. Ну от, продадуть Боневичі, зостануться на стінах мальовидла, які я так любив роздивлятись, хоч і не розумів гаразд того, що вони означають. Я думаю, лишень Ян Щасний знав, хто на тих образах. (АК: Оповідач мав на увазі настінні розписи. Якщо ви потрапите до Історичного музею в Києві, то в залі XVII ст. в кутку над дверима побачите велику картину в жовтувато-коричневих тонах "Сандомирський рокош" невідомого художника. Розгледіти її там важко, хоч вона й досить велика. Так от, ця картина — єдине, що зосталося з палацу в Боневичах. Бо від того будинку й сліду нема — є, правда, лише частина пивниці, вимуруваної з цегли, але це може бути пізніша будова. Картини, звісно, не залишились в Боневичах.) Може, душа його всі дні блукала в тій великій залі, двері до якої були донині замкнені, а тепер їх відчинили, бо через залу ясновельможна ходитиме на свою половину, поки тут. Тепер душа небіжчикова, звісно, коло доньок і жони. Тільки сина нема. Тяжко буде йому їхати з Кракова. Сніг як випав на Введеніє, досі лежить.

Піч була тепла, я погрів собі плечі та, помолившись за всіх померлих, живих і тих, хто в дорозі, ліг спочивати. І Господь послав мені погідний сон після тяжкого дня, наприкінці якого мені стало трохи розвиднятися на душі, полегшало. Чоловік — се частина всієї натури, тому я назвав би свій стан відлигою. Час би вже морозу розчепити свої обійми, а то ще трохи стиснеться світ на макове біле зерня. На Святвечір сіють мак на снігу, і родить він тоді добре влітку.

Та не вдалося мені тієї ночі виспатися — прокинувся я від холоду, світла й крику. Боженьку мій, де ж я?

— Та він сновида, а не дух! Тихо, не верещіть. Дайте чимось вкрити чоловіка. Тимку, я до тебе! Ти баба чи хлоп?!

— Вашмосць, я думав, думав…

— Ти не думати мав, а стояти й не пускати нікого! — я впізнав голос маршалка. Перед очима все пливло, а повіки пекли від яскравого світла.

Де я, Господи?

До мене долинали й інші голоси, які говорили про мене, бо я і в таких тарапатах зостався собою, лиш не знав, де саме.

— Се шляхтич з Волині, пан Северин, вашмосць. Небіжчик взяв його під свою опіку, бо якийсь дальший родич ясновельможної княгині. Він тут гостить ще від Покрови…

Голоси потрохи приводили мене до тями, долинаючи здалека, нагадуючи жебоніння ріки, яке я вже колись чув.

— Сновида… А я думав… — шепотів мені коло вуха хтось, вкладаючи футро на плечі, а воно все зісковзувало й падало мені до ніг.

— Що ти думав, Тимку?

— Що то душа небіжчика… так схожі…

— Була б душа, то розтала б, зробилася невидимою.

А отже, стояв я посеред зали на килимі, босий, в одній сорочці, як Лазар, воскреслий з гробу, що не тямить, як він опинився у світі живих. Далі спізнав я маршалка, що, очевидно, не лягав ще, і пана, що мав бути старостою Максиміліаном Пшерембським. Чорнота останнього мене вразила. Чорнота відливала чимось рудим, як стара ряса, очі теж були чорні, а на додачу до всього — гострий ніс, як дзьоб у птаха. Здоровенного птаха.

Господи, який встид… Траплялось се зі мною і раніше, коли був дитиною, і один раз після смерті вітця, коли слуги знайшли мене на цвинтарі по слідах в снігу й привели назад. (АК: Очевидно, випадок з батьком прояснює повторний вияв лунатизму в оповідача, що загалом припиняється в дорослому віці. Смерть людини, що була опорою Северина, та сама пора року…)

Уста мені заціпило, язик прилип до піднебіння.

— Пізнає тепер пан, де він? — спитав мене пан староста.

Пізнаю. Он на картині скаче ясновельможний Гербурт на коні поперед війська, наїжаченого списами.

— Добре, що збудились, вашмосць, — мовив м’яко маршалок. — Спізнаєте мене?

Я кивнув, бо й далі не міг говорити.

— Відведіть пана Северина до ліжка, добре вкрийте, я зараз прийду, — велів маршалок. — Ага, теплого пиття занесіть до його покою.

— Бам! Бам! — раптом озвався дзиґар, що стояв у куті, й усі заклякли на місці. Хоч мій розум ще був затьмарений, я згадав, що ми зупинили всі дзиґарі в домі, як вмер ясновельможний. (АК: Такий звичай існує й досі. Правда, іноді годинники зупиняються самі.) Сей був найбільший, у вигляді прямокутної вежі з чорного дерева. Особливо моторошним було те, що годинник був накритий чорним сукном й обрисами скидався на людську постать.

VI

Пан маршалок випив зі мною гарячого меду з гвоздикою і цитриною, обтер вуса й одразу приступив до справи. Хоч свічка не давала багато світла, я не міг не помітити, як він дуже постарів і змучився за останні дні. Навряд чи його гризла тривога за свою будучину, сам казав, що має невеличкий маєток біля Любліна, який приносить гарний прибуток. Якась тривога рвалась із його зів’ялого тіла, готова визирнути, заломити руки й заголосити: "Що тепер буде?". Але я не виглядав на такого, кому б довірилась його тривога — чужий, майже незнайомий, із пораненою душею.

— Хотів би з вашмосцем поговорити про одну справу, що могла б принести йому певну вигоду.

Я грішним ділом подумав одразу, що діло се стосується смерті ясновельможного, при якій я був присутній, може, маршалку треба, щоб я сказав одне замість іншого, щоби правда була гладка. А найліпше пристати з такою бесідою, коли чоловік кволий і присоромлений, і ще трохи не при собі. Ще недавно стояв перед челяддю в сорочці з простого полотна з дерев’яним православним хрестом на грудях, босий. Не те, щоб я приховував свою віру православну, але бачили мене і в костелі. Збоку могло виглядати, що я був одним, а прикидався іншим. Однак невдовзі мої підозри розвіялись. Маршалок сказав:

— Але не нині, хай пан спочиває. Не знаю, чи вигорить се діло, але як вигорить, то буду тішитися, бо знаю, що вашмосць чоловік поштивий і доброго роду, хоч стратив дуже. Тому хотів би пану допомогти, а ні, то придумаємо щось інше.

— Якби моя воля на те, а не воля натури, — відказав я, — то я б покинув сей осиротілий двір якнайшвидше, аби не бути тягарем.

Маршалок стис мені руку, і в очах його зблиснули сльози.

— І я б се зробив, але не примхи натури мене тут тримають, а обов’язок перед дорогим небіжчиком, який зростав на моїх очах. Я прошу пана прислужитися наостанок роду Гербуртів.

— Мав би за честь, але як?

— Я тут приніс клунок з одежею. Як буде заширока, то нехай пан під спід вдягне щось, аби добре лежала. А завтра зранку, як ясновельможна вдова і пан староста від’їздитимуть до замку в Добромилі, нехай пан у сій одежі вийде на ґанок. Оце все. Просто вийде. Я пошлю слугу по вашмосця.

Очі його метушились, щоб не зустрітись з моїми. Що він ховав у них, не знаю, однак я ще не зовсім прийшов до тями, аби просто про се спитати.

— Не питай, вашмосць, так треба. Спочивай, і щоб не вставав. Я сам погашу свічку.

Він дмухнув на свічу, прочинив двері, за яким стояв челядник зі смолоскипом, напустивши мені диму й у без того тісну комірчину, а далі все поринуло в темряву.

Невже мені всміхнеться Фортуна, що так досі обходила стороною? Маршалок боневицький — чоловік порядний і проникливий. Попри свої великі клопоти, певно, зауважив мою печаль і моє особливе становисько. Я міг би згинути тоді на Покрову, якби не вхопився за соломинку, а вона, бач, яка виявилась міцна. Чув я, що декотрі люди в старості, чуючи перед собою смерть, стають добрішими, милосерднішими. Одне діло дати на церкву, щоб прикрасити храм Божий, а інше — допомогти тишком-нишком, коли Бог бачить, а люде — ні.