Хмари - Нечуй-Левицький

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полі.

Потім вона взяла коновку й полила всі кущики гвоздичків, а ввійшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папір і сховала на пам'ятку про той день.

Надворі вже було поночі, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засіяне зорями, надзвичайно ясними. Вечір догорював на заході червоним потухаючим жаром. Радюк співав пісні та все думав про Галю. Чи дивився він на ясні зорі, чи на червоне дотліваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до співів, жартувала, сміялась Галею. Вже було видно дім панії Високої, в вікна видно було полум'я в пекарні. А в вікнах в селян вже було поночі. Робочого часу люди рано полягали спать і вже спали міцним сном. Коні під'їхали під село й схарапудились в царині. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панія Висока перелякалась навіки. Радюк стривоживсь і зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потім почало плакать.

- Боже мій! Хто це так стогне? Підіть лишень подивіться кругом хати або в тім рову, - промовила Висока до погоничів. Всі почали наближаться до хати і зараз дізнались, що стогне хтось у хаті, а не надворі. Радюк одчинив двері, бо вони були не заперті, і ввійшов у хату. За ним увійшла Висока.

- Добривечір вам! Хто то так стогне? - спитав Радюк.

- Та це я! - обізвалась молодиця.

Радюк дістав з кишені сірнички й засвітив каганець. Слабкий блиск пішов по убогій хаті. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впізнала молодицю й почала розпитувать.

- Що це з тобою, Параско?

- Ой, слаба я, пані! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, і нема кому дожати, бо й найнять нема за віщо.

- Коли ж це ти, Параско, занедужала?

- Та ще позавчора! Так мені недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсім не звалилась сьогодні; вже й додому не дійшла. Привезли мене на волах добрі сусіди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!

І безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бідує простий народ, і сльози вступили йому в очі. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашів.

- Застудилась десь, молодице? - промовив він.

- Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криниці. Люди добрі! допоможіть мені, бо я або згину, або хліба шматка не матиму!

- Ликеріє Петрівно! Чи немає в вас часом липового цвіту або малини? - спитав Радюк. - Будьте ласкаві, напіймо її на ніч, щоб вона упріла.

- То заїдьмо до мене, може, й поможемо бідній жінці. І вони заїхали до Високої, заварили цвіту, принесли слабій молодиці, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панія Висока все бідкалась, так їй було шкода сусіди.

Молодиця напилась і заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панію Високу не пускать її на поле принаймні другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.

- Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому ділі... - сказала йому на прощанні Висока, показуючи на Масюків хутір. - Дивіться, який смутний випадок трапився вам на дорозі після такого чудового веселого дня, після такого співучого вечора. От побачите і тоді пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.

- Але ж заєць, здається, не перебігав нам дороги? - сказав Радюк і мусив осміхнуться.

- От побачите! Буде вам заєць! - промовила Висока навздогінці йому.

Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав він додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.

- Де це ти так забарився? - було перше слово старого.

- В Масюка, - одказав син.

- Де ж ти снідав?

- А в Масюка.

- А де ж ти обідав?

- Таки ж у Масюка.

- А чай пив, а вечеряв?

- Чай пив у Масюка, а закушував у панії Високої.

- Ото! цілий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! - догадався старий Радюк. - Тільки ти...

- Що, тату?

- Бачиш, молоді паничі люблять дурить молодих паннів. А Масюк мій сусід й мій близький приятель.

- Я не думаю піддурювать Галю й нікого.

- Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кінця курсу тобі ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дівчину.

- Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та підмїнювать не буду.

- От про це вже не кажи нікому, ні твоїй матері, самій Галі.

- Е, тату: є в нас і студенти жонаті.

- Може, й є! Але доки ти в школі, тобі не випадає жениться. Ти там трошки жартуй і залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобі ще не час думать.

- А все-таки мені завтра треба одвезти й Галі, й Масюкові книжки, бо вони дуже прохали. Галя навіть намагалась.

- Про мене, вези хоч і зараз, та не заїжджай до повітової свахи, Ликери Петрівни Макухи, нашої відомої капітанші й повітової брехухи.

- Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвітить хоч трохи темні степові хутори.

Батько й син попрощались і пішли спати.

"От якої співає батько! Якої ж то заспіває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" - думав Радюк, засипаючи.

Другого дня Радюк ледве діждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюків хутір. По дорозі він одвідав слабу молодицю. Він увійшов у хату й побачив, що жінка