Вир - Тютюнник Григорій

— Хлопці, в кого горілка є? Товаришу капітан, земляки, їй-богу. З одного села. Хазяїн, а, хазяїн, готуй закуску — земляків зустріли. З одного села, — гукав він у другу кімнату.

— Тихше, не метушися, Панасе, — умовляє Оксен, — а то десь у мишачу нору шмигнеш — і не знайдемо.

— А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, — дає здачу Панас.

— Глянь, Гичка вуса відпустив, — дивується Гнат. — Знаєш-понімаєш, як Чапаєв.

— Отже, нашого полку — прибуло, — посміхнувся з-за столу капітан. — Коли так, збирайтесь. Негайно виступаємо.

— Товаришу капітані Як же такі Земляків зустріли — і по чарці не випити? Та нас грім поб'є за таку непошану, — жалісно кривився Панас.

— Дорогою поговорите. Виконуйте наказ. Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.

Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраевим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками — ззаду.

— Ну, як воно там, на фронті?

— Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш, пукавку?—труснув Панас заржавілою рушницею. — А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе — і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Е, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати — так навколо шквар-' чить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати — то сяк-так добралися, а котрі ні... Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш і — Голос у Панаса приглух. — Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.

Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.

— Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче — очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази — і все.

— Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? — горбиться Гнат.

— Петруся Чаєчку.

— Вбито? — аж скрикнув Гнат.

— За Дніпром. Як у обороні стояли. І то як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об'їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: "Може, хто добавки хоче?" — "Ні, спасибі, — відповідаємо. — Душа більше не приймає". Коли це де не візьмись Охрім. "А я б, — каже, — з котелок рубонув". А бий тебе сила божаї Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: "Оце, Окріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий" — і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу... дивлюсь... — Губи в Панаса сіпнулися. — Ну, ти! — крикнув він на коня, що потягся було пастися. — Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.

Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік — і нема. А який гармоніст путящийі Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх — хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок — житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.

— Е, чого це ми носи повішали? — перебив мовчанку Панас Гичка. — Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської .спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце — і баста. Навіщо вдруге ятрити?

І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім'ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся "по чистій", чи цілі хати, чи не бомбили села...

В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися, наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.

— Що там таке? — зацікавився Оксен і пробрався наперед.

Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: "Давай". Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастьорка Хамраева зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней; десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев'ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.

— Там люди, товариш капитан. Наши люди. Лошадь травка щиплет. Люди язиком болтай. Какой-такой — не знаю, — доповів він.

За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.

— А, наші дорогі бійці, браття, — кинулися вони до вершників. — Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно — війна.

Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.

— Хто такі? — запитав капітан, злазячи з коня.

— Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я — Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а, Семене! — загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. — Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, — вихвалявся Олифір.

Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив солоним огірком.

Оксен сидів поряд із Гичкою.

— Ну як? — запитав він, кивнувши на лісовиків.

— Кумедія. Геть чиста кумедія, — зашепотів Панас.

— Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.

— Аз тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А і ниті що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив — ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю — обійду десятою дорогою, подалі від лиха...

— А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце...

— Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде. Ліоля невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.

— Ще раз пропоную: їдьте з нами, — заговорив капітан.

Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав :

— А що ж, капітан правду каже: чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.

— Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мацайтесь, — спалахнув Оіксен.

— Діло ваше, — капітан цьвохнув коня прутиком.

— Знаеш-понімаєш, ти не сердься, — ковзнувся на сідлі Гнат і розпрощався з Оксеном. — Живі будемо . — зустрінемося.

— Щасливої дороги, — махнув рукою Овсен і пішов до лісу.

IV

Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в заласний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами,. плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:

— Троянівка, на сніданок і

Тоді в курені створювалася метушня: з торб витягалися глибокі, як ковші, дерев'яні ложки з квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце:

— Троянівка прийшла?

— Осьдечки вона.

— Підходь по одному.

Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили "шрапнеллю". Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв'язаний попід вінця мотузочком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.

— Добавка є?

— Смажені цвяхи і

— Сам тріскай.

Сердито посалуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.

— На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, — висловлював він заповітну думку.

— А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, — мріяв уголос Марко. — Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попілі печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не попере-студжувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла...

— Картоплю печуть, — перекривив його Сергій Золотаренко. — Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?

— Що вони, звірі якісь, чи що?

— А як же їх називати, по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.

У розмовах, у тривожному чеканні минали дні.